Чому конфлікт довкола острова Тузла 2003 року у Керченській протоці варто вважати прелюдією до повномасштабної війни

Історія острову Зміїний на якому немає змій

03/07/2022 AA 0

“Русский воєнний корабль, іди нах*й!” – фраза, промовлена українським прикордонником з чорноморського острова Зміїний, стала легендарною з першого дня повномасштабного російського нападу на Україну. Атака […]

Фото:

Російсько-українська війна була запрограмована. Її не можливо було ані уникнути, ані відвернути — хіба відтягнути в часі. Існування самостійної України ніколи не входило в плани кремлівських правителів.

Періодичні співи про «дружбу» між двома «братніми народами» відігравали роль колисанки, яка мусила приспати пильність українців у періоди, коли Росія не почувалася в силах задушити нас у своїх «братніх обіймах». Але чим довше відтерміновувався момент зіткнення, тим жорстокішим мало б воно стати. Адже час також вносить у життя свою посильну лепту. Поки імперія марила про повернення своєї величі, українці потроху відзвичаювались від рабства та опановували переваги свободи. А вповні відчувши її принади, вже не захотіли повертатися до імперського стійла, нагадує видання ТИЖДЕНЬ.

Володимир Крижанівський, Перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Росії, якось розповів у інтерв’ю Тижню про реакцію російського президента Бориса Єльцина на те, що українці можуть масово підтримати на референдумі вихід своєї республіки зі складу СРСР. «Нам головне викинути з Кремля міченого (Михайла Горбачова, – ред.). А їх ми потім скрутимо» відповів Єльцин депутатці Верховної Ради СРСР Галині Старовойтовій, яка прийшла попередити його про невтішні перспективи. Проте, «скрутити» Україну відразу Росія не мала можливості. Крижанівський каже, що після розвалу Союзу та зречення Горбачова (23 грудня 1991 р.) РФ була на межі голоду. «Їм стало дуже не до України, треба було годувати власне населення. За два роки Ґорбачов і Єльцин витратили половину золотого запасу СРСР. Катастрофічна була ситуація.»

Читайте також: «Азовская война»? Вполне возможно

І все ж, про Україну в Кремлі не забували ніколи. Робили усе можливе й не можливе, щоб втримати її у своїй орбіті. Підігрівали сепаратистські настрої, фінансували прокремлівські партії та організації і звісно підтримували й плодили агентів пропихаючи їх у спецслужби, бізнес та владні кабінети. Благо всілякого зрадницького непотребу в Україні ніколи не бракувало. Особливо у східних, південних та центральних регіонах, щедро перемелених совєцькою м’ясорубкою під час колективізації та голодомору, куди на місце убитих українців-автохтонів понавозили «гомо совєтікусів» з цілого Радянського Союзу.

Але, попри все, особливе зацікавлення «братньої» Росії завжди викликав Крим, до якого у неї був хворобливий пієтет. На цей клаптик української землі зверталася окрема увага, адже там в «городє русской слави» Севастополі залишалась єдина в Україні російська військово-морська база, а сам півострів завдяки пропаганді асоціювався в Росії ледь не із землею обітованою, яку необхідно конче повернути в рідну гавань. Ба більше. В 1992 році Російська дума визнала указ президії Верховної ради СРСР 1954 року, яким Крим було включено до складу Української РСР, таким, що не має юридичної сили.

Тож не дивно, що із моменту проголошення Україною незалежності, аж до анексії Росією у 2014 році, Крим постійно залишався точкою неспокою та нестабільності. А зважаючи на те, що українська влада весь цей час сором’язливо закривала очі на діяльність там кремлівської агентури, російські сепаратисти в Криму почувалися як у себе вдома, а підготовчі роботи до анексії півострова усі ці роки велися цілком відкрито, фактично без прикриття. Чи не єдиним проукраїнським елементом на півострові поряд з жменькою дивом нерусифікваних українців, були кримські татари, які масово повернулися з депортації та намагалися відвоювати собі у так званих кримчан свою вкрадену батьківщину.

Першим серйозним дзвіночком, який чітко просигналізував про те, що Росія нізащо не змириться з українською самостійністю та всіляко намагатиметься звернути течію історії в протилежний бік, прозвучав 2003 року. Якраз тоді два «братні народи» святкували рік Росії в Україні й саме тоді, Росія ніби ненароком вирішила приватизувати собі український острів Тузлу в Керченській протоці.

Читайте також: Война РФ за Крым длилась все последние 30 лет

Зазіхання на Тузлу, котре подавалося під соусом порятунку узбережжя півострова Тамані, що начебто розмивали води Керченської протоки, насправді було добре підготовленою розвідкою боєм, для перевірки пильності українців та їх готовності захищати свій суверенітет. Саме за таким сценарієм, через десяток років путінські зелені чоловічки окуповуватимуть Крим. Проте попри безпрецедентність події, після полагодження конфлікту про неї дуже швидко забули. Хоча насправді, саме із цього моменту в Україні мала б початися ретельна підготовка до майбутнього протистояння із «братнім народом», невідворотність якого вже була більш ніж очевидною.

Не випадково обрали й час. Авторитет президента Кучми, не без допомоги ФСБ, на той момент був максимально знищений, а його режим ослаблений. Переживши касетний скандал, та спровоковані ним акцію «Україна без Кучми» й скандал із нелегальним продажем підсанкційному Іраку радарів «Кольчуга», Кучма фактично опинився в міжнародній ізоляції. Ніхто із лідерів великих країн не хотів мати з ним справу. В Кремлі вже потирали руки від задоволення. Але Кучма все ще не полишав надії відновити добрі стосунки із Заходом й до певної міри йому це вдавалось. Президент ініціював перегляд політики позаблоковості України.

В рамках програми «Партнерство заради миру» Україна та НАТО 9 липня 2002 року підписано меморандум про підтримку операцій НАТО з боку України, а згодом, у листопаді 2002 року, ще й План дій НАТО-Україна. Вже наступного 2003 року 5 червня Верховна Рада ратифікувала указ Кучми про участь українських військ у миротворчій місії в Іраку. А 7 серпня 2003-го розпочалася відправка українських миротворців з Києва та Миколаєва в Ірак і Кувейт. У відповідь на це Джордж Буш навіть пообіцяв Україні підтримку «на шляху інтеграції в європейські і євроатлантичні структури».

Читайте також: Командувач ССО Григорій Галаган: Коли побачу в прицілі Миколу, що перейшов у Криму в ФСБ – буду стріляти

Такий розвиток подій очевидно не входив у плани Кремля й менш як за два місяці, 29 вересня 2003 року, розпочалась операції по захопленню Тузли. На берегу Таманського півострова з’явилась будівельна техніка й робітники почали насипати дамбу в напрямку острова аби приєднати його до материкової частини Росії. Всі намагання з українського боку вияснити, що саме відбувається, а потім протестувати з цього приводу, просто ігнорувались. Кучма намагався додзвонитися до Путіна, проте той не брав трубки. Натомість глава його адміністрації Олександр Волошин погрожував, що «Росія скине на Тузлу бомбу», а в розмові офрекордз українським журналістам заявив, що Керченська протока ніколи не належатиме Україні, це буде спільна протока, що всі спроби зробити її українською – безсенсовні та недружні.

Плакат УНА-УНСО 2003 року

А тим часом щодня дамба з боку Росії збільшувалась на 100 метрів. В українських територіальних водах рейдували катери ФСБ, у небі активізувалась російська бойова авіація, а з гучномовців закликали не заважати будівництву. Коли до острова залишалось всього кількасот метрів президент Кучма, який в цей час саме перебував у кількатижневому дипломатичному турне в Латинській Америці, різко перервав поїздку та вилетів до України.

Негайно було створено оперативний штаб, у Керченську протоку перекинуто артилерійські катери, на позиціях розгорнуто реактивний дивізіон «Градів», а авіацію та морську піхоту привели у повну бойову готовність. Лише після таких різких дій Києва, Владімір Путін, нарешті, дивним чином, зміг відволіктись від важливих справ та відповісти на телефонний дзвінок Леоніда Кучми. Після розмови двох президентів будівництво дамби припинилося рівно за 100 метрів від острова.

Яким чином Кучмі вдалося переконати тоді Путіна зупинитися, так достеменно й не відомо. Українська влада та військові, на відміну від 2014 року, коли жодних чітких інструкцій з Києва до Криму так і не поступило, у 2003-му дійсно були налаштовані рішуче. Скоріш за все, подіяла погроза відкрити вогонь, у разі якщо будівельники все-таки спробують дотягнути дамбу до острова. Кучма й справді тоді віддавав такий наказ. Згодом він зізнається: «Я зробив дуже серйозну заяву: якщо так буде й надалі – будемо стріляти. Відкриємо вогонь. Я публічно сказав про це. Я повинен був це сказати.»

Влаштовуючи провокацію з Тузлою Путін не лише ставив собі за мету перевірити Україну на готовність захищатись. Це безперечно було одним з основних пунктів програми. Але були й інші, більш практичні. Відхопивши острів, Росія не лише отримувала можливість облаштувати на ньому заставу Новоросійського прикордонного загону, як планувала, а й, що куди важливіше, контроль над фарватером Керченської протоки. Згодом Дмітрій Рогозін тодішній голова комітету держдуми з міжнародних справ зізнається. Причина також в грошах.

Через те, що Україна контролювала фарватер, кошти за проходження морських торгових кораблів у Азовське море, так званий канальний збір, осідали саме в її казні, а не в російській. А це не мало не багато – 200 млн доларів в рік. Втім, навіть не захопивши Тузлу, а лише пересунувши границю, шляхом будівництва дамби, на 400 метрів у глиб української території, росіяни насправді отримали неабиякий бонус. А саме – доступ до українського нафтогазового родовища, й, відповідно, можливість викачувати собі з нього українські вуглеводи, чим негайно скористалася.

А ще, після тузлівської спецоперації зближення України та НАТО різко пригальмувалось. 15 липня 2004 року, за результатами засідання комісії Україна-НАТО, президент Кучма випустив указ, в якому було сказано, що вступ до НАТО більше не є метою країни — необхідне лише «істотне поглиблення відносин із НАТО та Євросоюзом, як гарантами безпеки та стабільності у Європі». Чи справді Росія використала події довкола Тузли, також як інструмент тиску на Київ, щоб попередити про «неприпустимість інтеграції до НАТО та ЄС» цілком імовірно.

Побутує навіть думка, що Путін свідомо спровокував конфлікт, аби зробити послугу Кучмі. Звісно, не без вигоди для себе. Підлатавши українському президенту його зіпсутий імідж та представивши його перед українцями як справжнього героя-захисника, який в теорії міг би тепер претендувати і на третій термін, Путін також отримував боржника-союзника, від якого можна було вимагати, що завгодно. І хоч з третім президентським у Леоніда Даниловича таки не вийшло, але рекомендації з Кремля, зробити своїм спадкоємцем Віктора Януковича, він таки виконав справно, і це показово.

Тепер, з висоти років, більш ніж очевидно, що тренування із вторгнення в Україну, проведені біля острова Тузла в 2003 році для Росії схоже пройшли успішно. Бо й навіть семи кілометровий шматок фундаменту для Керченського мосту, закладений тоді під виглядом дамби, теж згодом згодився. Втім, уся ця історія ще явно не закінчилася й все може несподівано змінитися. І навіть окупований острів Тузла, приєднаний нині до складу Краснодарського краю, щоб і згадки не було про те, що він колись належав Україні, також ще може повернутися до дому. І то досить скоро. Адже час таки вносить у життя свою посильну лепту і сьогодні він явно працює не на імперію божевільних.

РОМАН МАЛКО, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ

MIXADV

цікаве