Довгий стіл просто неба.
Військові мундири поруч із селянським одягом.
Квіти у пляшках.
Люди, які зібралися навколо.
Діти, що дивляться просто в кадр.
На перший погляд — звичайний вечір у степовому селі.
Але це Царицин Кут, нинішнє Приморське на Запоріжжі.
22 травня 1918 року.
За цим столом сидять Петро Болбочан, Всеволод Петрів, Василь Вишиваний. Поруч — січові стрільці, гайдамаки, місцеві люди Великого Лугу.
Того дня тут було не просто частування.
Перед цим відбувся спільний парад галицьких січовиків і наддніпрянських запорожців. Гайдамаки показували джигітовку: скакали при боці коня, піднімали шапку із землі на повній швидкості, розверталися в сідлі, коли коні неслися галопом.
А довкола стояли люди з навколишніх сіл, з Олександрівська, Мелітополя, Павлограда. Вони прийшли не просто подивитися на військо. Вони прийшли побачити своїх.
Василь Вишиваний потім згадував, що на цих землях його вразило свідоме українське населення. Люди пам’ятали козацький рід, говорили про Січ, пишалися тим, що їхні діди й прадіди були з вільного козацького кореня.
І саме тому ця світлина так вражає.
Тут є те, чого нам тоді так не вистачило надовго: відчуття, що всі ці різні люди — частина однієї нації.
Галичани й наддніпрянці.
Військові й селяни.
Люди з різних земель, різних біографій і навіть різних імперій.
Але того дня вони сиділи разом на своїй землі.
Тоді їм здавалося, що цього разу свою державу вдасться зберегти.
Але так не сталося.
Не лише через ворога.
А й через внутрішні сварки, недовіру і боротьбу між своїми.
Болбочана згодом прибрали свої ж.
Василь Вишиваний завершив життя у радянській тюрмі.
Багато людей із цього покоління заплатили за ту мрію дуже дорого.
Та сама світлина залишилась.
І сьогодні вона виглядає не як музейний кадр.
А як нагадування про просту річ: найсильнішими ми були тоді, коли трималися разом, мали спільні мету, ставали поруч і воювали з ворогом за рідну землю.