Знекровлення духу

ютос – тисни – підтримай!




Як Росія привласнювала культурну спадщину України: з історії пограбування і вивезення.

Доля українських культурних цінностей в Росії є однією з найболючіших сторінок вітчизняної історії. Вона пов’язана з тією духовною даниною, яку Україні доводилося сплачувати протягом багатьох століть імперського панування над її територією та над її народом через колонізаторську централістичну політику спочатку Російської імперії, а згодом й імперії радянської, яка у вигляді колишнього СРСР продовжила вивозити українську культурну спадщину до колишніх імперських столиць — Москви та Петербурга. Це було цілеспрямоване та систематичне обезкровлювання українського народу, привласнення його історії та культурної спадщини. Форми і методи такого цинічного пограбування лишалися практично незмінними впродовж усього часу перебування України під гнітом російського імперського чобота. І конкретні факти це засвідчують беззастережно та однозначно.

1. У КІГТЯХ ДВОГОЛОВОГО ОРЛА

Переміщення та втрати культурних цінностей із сучасної території України було історичним явищем, притаманним різним історичним епохам та періодам. Зафіксовані у писемних джерелах факти вказують на широке коло обставин, за яких відбувалося їх вивезення або й фізичне знищення. Українська історія зберегла чимало прикладів того, як уже в давні часи звичайною практикою було пограбування та вивезення визначних реліквій внаслідок нескінченних війн та битв. Так, одна з найбільших світових православних реліквій — Вишгородська ікона Божої матері — була вивезена з передмістя Києва і потрапила на сучасну територію Росії ще у ХІІ ст. Її привезли до Києва у 1129 або 1130 році, за правління великого князя київського Мстислава Великого, і встановили в монастирській церкві Вишгорода, де розміщувалася великокнязівська заміська резиденція. У 1155 р. син Юрія Долгорукого, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, під час нападу на Київ зруйнував частину Вишгорода та, пограбувавши його, поміж іншого викрав цю ікону і вивіз її спочатку до своєї резиденції — в село Боголюбово, а пізніше — до Володимира-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею збудованого Боголюбським Успенського собору. Згодом ікона Вишгородської Божої матері була перевезена до Москви під назвою Володимирської ікони Божої матері і перебуває там дотепер.

Чимало старожитностей ставали жертвами неосвіченості та некультурності у ставленні до них. Так, біля міста Путивль, яке з 1500 р. входило до територій, контрольованих Московським царством, у 1626 р. в стародавньому кургані внаслідок грабіжницьких розкопок було викопано велику кількість золотих і срібних предметів, імовірно І тисячоліття нашої ери. Всі знайдені артефакти були переплавлені на золоті та срібні злитки, які передали «на церковне будівництво».

Але особливо значних втрат культурних цінностей було завдано Україні Московським царством, а згодом Російською імперією.

Ще у другій половині XV ст. основою офіційної ідеології московських царів стала ідея «київської спадщини», яка полягала в декларуванні спадкоємних родинних зв’язків московських царів із Великим князем Київським Володимиром Мономахом (1053 — 1125). Незважаючи на її необґрунтованість та міфічно-леґендарний характер, Москва починає наполегливо претендувати на землі колишньої Київської Русі — могутньої середньовічної держави з центром у Києві, що обіймала землі від Північного до Чорного морів. Зручний час для реалізації московських задумів настав під час великої війни українців за визволення з-під влади Польщі в середині XVII ст., коли український гетьман Богдан Хмельницький офіційно звернувся по допомогу до московського царя і у січні 1654 р. на раді в Переяславі було ухвалене рішення про перехід України під його зверхність на засадах якнайширшої автономії українців. Однак, відкинувши власні зобов’язання, Московія розгорнула цілеспрямований наступ на їхні права та свободи, на повну ліквідацію автономії України. Спроби українців досягти волі жорстоко придушувалися.

ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ ШЕДЕВР — ВИШГОРОДСЬКА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ. У СЕРЕДИНІ ХІІ СТОЛІТТЯ БУЛА ЗАХОПЛЕНА ПІВНІЧНИМИ СУСІДАМИ, А ЗГОДОМ ПОЙМЕНОВАНА В МОСКОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ «ВОЛОДИМИРСЬКОЮ» ІКОНОЮ

 

Багатовікові політичні та економічні утиски України доповнювалися обмеженнями і переслідуваннями української мови і культури, що мало на меті не лише повне поглинання українських земель імперією, а й нівелювання базових ознак автентичності й самобутності українського народу та його денаціоналізацію, колонізацією й асиміляцією. Ще у 1718—1721 роках цар Петро І видав укази, котрі забороняли друкування в Україні будь-якої літератури, крім релігійної. При цьому релігійні книги мали друкуватися за російськими зразками, «дабы никакой розни и особливого наречия в оных не было». Ця політика отримала новий імпульс 1863 року, коли було видано відомий циркуляр міністра внутрішніх справ Росії Валуєва, схвалений імператором, де проголошувалося: ніякої української мови «не було, нема і бути не може». Заборони щодо книгодрукування українською мовою та ввезення українських книжок з-за кордону, інші дискримінаційні дії витікали також із указів 1876, 1894, 1895, 1905 років. А під час проведення у Києві археологічного з’їзду було дозволено читати доповіді усіма слов’янськими мовами, крім української.

Українська культурна спадщина розглядалася лише крізь призму посилення великоруського впливу. В імперській битві за «київську спадщину» Російська імперія прагнула привласнити собі історію Київської Русі, в той же час намагаючись відсікти від неї українців. За допомогою простої формули «Русь — це Росія і росіяни» українському етносу не знаходилося місця ні як спадкоємцю історії й культури Київської Русі, ні після неї на територіях, де він споконвіку проживав впродовж багатьох століть. Для цього було розгорнуто боротьбу за надбання культури на теренах України, що уособлювали тотожність українського народу, зокрема за пам’ятки старовини і мистецтва як матеріальні свідоцтва історії його розвитку. Показовим є гасло, під яким представники російської влади намагалися спрямовувати діяльність Подільського єпархіального статистичного комітету: «… Це є доказ в пам’ятках нашої країни, що з докором будуть їм казати: не чіпай — це російське!»

Цей процес став складовою частиною та одним із основних інструментів формування імперської політики від самих початків. Створення та наповнення фондів багатьох найбільших музеїв, архівів і бібліотек Москви та Петербурга стало можливим лише завдяки систематичному знекровленню культурної спадщини багатьох народів, втягнутих в орбіту російської. Безліч підтверджень тому має історія України. Її культурні та історичні цінності, ніби величезною губкою, вбиралися столицями метрополії — Москвою та Петербургом. Це відбувалося різними шляхами.

Намагаючись придушити опір українців на чолі з гетьманом Іваном Мазепою російській експансії, цар Петро І запровадив на території України режим жорстокого терору. Сучасник тих подій німецький діяч Вебер у своїх спогадах зазначив: «Московський генерал Меньшиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців». Цивілізована Європа була шокована звірствами російської армії в гетьманській резиденції — місті Батурин, яке, за свідченнями англійського посла лорда Ч. Вітворта, «було взяте і спалене, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі». При цьому були повністю розграбовані величезні колекції старожитностей і книжкове зібрання Мазепи, про які француз Жак Балюз після зустрічі з гетьманом писав: «Він показав мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки». Відомо, що в подальшому згадана колекція зброї склала основу приватної збірки Меньшикова, яка розміщувалася у його палаці на набережній р. Неви у Санкт-Петербурзі. Тут же, у домовій церкві князя, знаходилися срібний хрест з ім’ям легендарного українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, срібна дарохранительниця, два Євангелія — львівського друку 1644 року та друку 1698 року — в дорогоцінних оправах і два позолочених вінці. Згодом ці речі перебували в розташованому в будинку Меньшикова Першому Кадетському корпусі, звідки потрапили частково до Ермітажу, частково до інших музеїв Петербурга. Захоплення та руйнування Запорозької Січі в 1709 р. також супроводжувалося перевезенням до Москви та Петербурга як трофеїв козацьких клейнодів: у офіційних документах згадуються 13 прапорів та понад 60 гармат. Така ж доля спіткала реліквії козацької церкви на Січі — за даними джерел, російське військо захопило і вивезло з неї «іконостас різьблений з царськими вратами та з поставними іконами, і з деісусом та з іншими поставними іконами, котрі писані на дошках і на полотнах… Три хрести залізних великих з церкви,.. святе Євангеліє, в ящик не в палітурках…».

 

БОРОДІНСЬКИЙ СКАРБ — СКАРБ, ЗНАЙДЕНИЙ У 1912 Р. ПОБЛИЗУ МІСТЕЧКА БОРОДІНО НА ОДЕЩИНІ. ДАТУЄТЬСЯ 2 ТИС. ДО Н. Е. У СКЛАДІ СКАРБУ ВИРОБИ ІЗ ЗОЛОТА, СРІБЛА, БРОНЗИ, РІДКІСНИХ ПОРІД НЕФРИТУ ТА ТАЛЬКУ. ТЕПЕР СКАРБ ПЕРЕБУВАЄ У ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ В МОСКВІ. СКАРБ МАЄ ВИЗНАЧНУ ІСТОРИЧНУ ЦІННІСТЬ ЯК ЗВ’ЯЗКОВА ЛАНКА МІЖ ПАМ’ЯТКАМИ БРОНЗОВОЇ ДОБИ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я ТА МАЙЖЕ ВСІЄЇ ЄВРАЗІЇ

Нове підступне захоплення та руйнування Запорозької Січі за наказом російської імператриці Катерини II у 1775 р. (саме тоді, коли українські козаки брали участь у російсько-турецькій війні на боці Росії) знову позначилося розграбуванням і вивезенням козацьких клейнодів до Москви та Петербурга. Тоді особливо «відзначився» князь Потьомкін, який долучив до награбованого майна ще й реліквії січової церкви, у якій, за традицією, зберігалися козацькі клейноди. Згодом частина захоплених клейнодів (14 прапорів і корогв) потрапила до його управителя, після смерті вдови якого у 1829 р. — до петербурзького Царськосельського арсеналу. Звідти вони згодом були передані до Ермітажу. «Тепер ці клейноди, дорогі для всієї України, перебувають в Ермітажі, яко пасинки цього надзвичайно великого і важливого хазяїна. Нікому не потрібні, запорошені, висять вони на стінах передпокою середньовічного відділу Ермітажу», — так згодом писав про них відомий український дослідник М. Макаренко у 1924 р.

Початок організованого та цілеспрямованого пошуку старожитностей та історичних документів на території Московського царства та створеної на його основі Російської імперії припадає на першу половину 0ХVІІІ ст. Намагання російського царя Петра І наслідувати досвід Західної Європи у створенні колекцій музейного характеру започаткували процеси централізованого та систематичного збирання старожитностей з усіх частин новоствореної імперії. Імператорськими указами та розпорядженнями імперських інституцій була створена чітка система вилучення культурних цінностей до столиць метрополії. Зокрема, серед перших таких актів — відомий указ Петра І 1702 року про вилучення з арсеналів міст Києва і Батурина захоплених «у султанов турецьких и у королей польского и свейського на боях» гармат, які мали «в Москве в новостроеном Цехаузе для памяти и на вечную славу поставить». А в 1707 році йому були відіслані монети із скарбу, знайденого у Києві. Характерним був зміст указу Петра І Сенату від 16 жовтня 1720 р., яким доручалося «послать нарочных во все монастыри, обретающие в Российском государстве, для осмотрения в оных и забрания древних жалованных грамот и других куриозных писем оригиналных, також книг исторических, рукописных и печатных, какие где ко известию потребные найдутся».

Ця практика була продовжена наступницями Петра І — російськими імператрицями, особливо Катериною ІІ, яка виявлення та вивезення до Петербурга і Москви старожитностей, архівних документів, давніх літописів, інкунабул і стародруків зробила інструментом системної політики щодо зміцнення російського самодержавства, елементом якої стало фальшування російської історії та історії українського народу. Під час своїх подорожей територією України Катерина ІІ особисто переглядала церковні та монастирські збірки документів, рукописів та старовинні книги і забирала з них ті, що вважала за потрібні для перевезення до Петербурга. Особливо цікавили її українські літописи, що підтверджує наказ генерал-губернатору 1794 року з дорученням «употребить ко благождению ее императорского величества все зависящее от вас старание к отысканию и поручению из домов и партикулярных рук летописей и особенно родословных…».

Особливо значних масштабів вивезення культурних цінностей з України набуло з кінця XVIII — початку XIX століття, коли увагу громадськості та науковців привернули скарби скіфських курганів, давньослов’янські та давньоруські старожитності. У 1763 році за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю (південна частина України) О. Мельгунова було по-грабіжницькому знівечено скіфський курган Червона (або Лита) Могила. Виявлені речі, що згодом отримали назву «мельгуновський скарб» (золота діадема, окуття руків’я та піхов меча, золоті оздоби вбрання VII — початку VI ст. до н.е.), були подаровані імператриці Катерині II і згодом увійшли до заснованого нею імператорського Ермітажу. Роль каталізатора в цьому процесі зіграла створена в 1859 р. Імператорська археологічна комісія, яка стала головним центром організації археологічних досліджень на території імперії та вирішувала долю знахідок. У статуті Комісії зазначалося: «Найцінніші з речей, відкритих Комісією, або тих, що надходять до неї, представляються на розсуд государю імператору і за велінням його імператорської величности надходять в імператорський музей Ермітаж або в інші височайше призначені місця»

Отож, до Ермітажу та Російського музею в Петербурзі, Збройної палати, Історичного музею в Москві потрапили всі найцінніші скіфські, слов’янські та давньоруські старожитності, відкриті на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині, Чернігівщині та в інших регіонах України. До таких знахідок належать скарби скіфського кургану Чортомлик (біля сучасного Нікополя), серед яких — всесвітньо відома срібна амфора з зображенням скіфів, що приборкують диких коней. У 1912 — 1913 роках на території сучасної Запорізької області було розкопано «царський» скіфський курган Солоха, знахідки з якого вразили увесь світ. Досить лише згадати золоті гребінь, фіалу та прикрашений срібною пластиною горит. Знахідки з кургану опинилися у Петербурзькому Ермітажі. Найбагатший за всю історію Російської імперії, а згодом і СРСР Перещепинський скарб, знайдений у 1912 р. біля села Мала Перещепина (сучасна Полтавська область), складався із золотих (вага близько 25 кг) та срібних (близько 50 кг) речей — блюда, вази, келихи, амфора, ритон, чаша, візантійські монети VII ст., браслети, персні, гривна, меч у золотих піхвах. Усі ці видатні пам’ятки так само переховуються у фондах Ермітажу. У 1905 р. біля с. Івахненки Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер с. Яхники Оржицького району Полтавської області) в урочищі Склярівщина на полі козака Сергієнка був знайдений великий скарб срібних прикрас кінця ІХ — поч. Х ст. з кількох десятків предметів та їх фрагментів. Скарб було надіслано у Петербург до Імператорської археологічної комісії, яка, в свою чергу, передала його у повному обсязі до Історичного музею у Москві, де він зберігається дотепер. Аналогічна доля спіткала і левову частку знайдених протягом ХІХ — поч. ХХ ст. у Києві давньоруських скарбів (укажемо лише на скарби 1827, 1876, 1880, 1885, 1894, 1910 — 1912 рр.), які були вивезені до Москви та Петербурга. Крім археологічних знахідок, до Москви та Петербурга масово вивозилися українські літописи та стародруки, архіви світських та релігійних установ, видатних діячів. Наприклад, у Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі зберігається оригінал видатної пам’ятки української історії та культури — козацький літопис Самійла Величка XVII — поч. XVIIІ ст.

В російській імперії було започатковано такий шлях вивезення з України культурних цінностей, як неповернення з виставок переданих предметів старовини і мистецтва. Зокрема, ще в 1871 — 1872 роках з Києва на Московську політехнічну виставку були вивезені старовинні гармати Київської фортеці. Після завершення виставки їх не повернули назад. Ці пам’ятки передали до Артилерійського музею у Петербурзі, де вони перебувають і нині.

Події Першої світової війни, окрім значних людських втрат, знищення та пошкодження споруд і майна різного характеру спричинили також значні втрати культурних цінностей. Українські землі входили до складу протилежних воюючих сторін. Кожна з них вивозила пам’ятки історії та культури за їхні межі. Але особливо великих втрат культурним цінностям України під час Першої світової війни було завдано російською армією та діями російського уряду в цілому.

Так, під час наступу російських військ на території Галичини і Буковини у складі російської армії діяли спеціальні експерти, які цілеспрямовано відбирали  музейні, архівні та бібліотечні збірки, окремі предмети старовини та мистецтва. Значна частина цих історичних та мистецьких пам’яток була вивезена до Росії і потрапила до Москви, Петербурга й інших великих російських міст. У тому числі під час окупації Галичини, яка до війни входила до складу Австро-Угорщини, з Петрограда до Львова прибув уповноважений від Російської Академії наук професор Є. Шмурко, який мав надзвичайні повноваження та завдання відшукувати найцінніші історичні пам’ятки та відправляти їх до Росії. Російські фахівці проводили описи, інвентаризацію фондів, готували до відправлення у Росію багато цінних експонатів. Серед них — особисті речі відомих українських діячів, старовинні ікони, рукописи, стародруки, предмети мистецтва, нумізматичні колекції, археологічні знахідки та скарби.

Російськими військовими було арештовано і вислано у глиб Росії видатного українського церковного і культурного діяча Галичини митрополита Андрея Шептицького. При цьому під час обшуку в нього були конфісковані й вивезені до Петрограда кілька скринь з історичними документами, які він збирав впродовж багатьох років. Була розграбована бібліотека «Академічної громади» — рідкісні українські стародруки, рукописи, картини безжалісно нищилися російськими солдатами, досить часто їх просто спалювали, розводячи на вулицях велетенські багаття. У Перемишлі професор Шмурко вилучив і доставив до Петрограда легендарну митру папи Інокентія IV, прислану князеві Данилу Романовичу Галицькому на коронування королем Руських земель у 1253 році. За участю львівських «москвофілів» зі Львова до Ростова російськими військовими був відправлений грандіозний музей Львівської Ставропігії разом із бібліотекою, які протягом тривалого часу збиралися Галицькими митрополитами.

«Таким чином Україна позбавлялася якраз того, що дає її народові національне обличчя, губила свої скарби, губила назавше», — зазначав на початку ХХ ст. відомий науковець, один із найавторитетніших хранителів української старовини Микола Біляшівський. Важко ще щось додати до його слів.

Газета:

Натисни – підтримай Сурму!