Адреналін -є! Хто з нами поруч… і що з цим робити?

Адреналін, зрештою, це теж хімія. Як і горілка. Чим більше вживаєш, тим більше потребує організм. Прилетівши з Лазурних французських берегів до сонячної, але достобіса холодної та вітряної Одеси, спонтанно (а інших рішень я якось і не приймаю) поїхала туди, де могили батьків. Довелося довго умовляти одеських таксистів, доки не зголосився кремезний і трохи похмурий Віталік, щоправда не таксист, а один з тих, хто таксує у вільний від основної роботи час. –“Ну как же Вы так, ну это же Одесса, давайте я хотя бы номер его машины сфотографирую”,– підозріло-перелякано побивалася одеситка, моя супутниця по літаку. І куди вона з тим номером, — мовчки усміхнулася я, і сіла в чужу машину. У мене було відчуття: свій. Водій виявився говірким: життя в місті покращується, а доводиться підробляти, бо має гідно утримувати сім’ю, радів, що на відміну від нього, дочка розмовляє у школі українською і має шанси вступити до будь-якого вузу… Ми проїхали по одеському та миколаівському сільському бездоріжжю понад півторисотні кілометрів, блукаючи серед степу, ярів, допотопних заправок, які ніби зійшли зі сторінок Хічкока, ми спілкувалися із селянами, які випасали кіз, збирали червону шипшину та поралися біля своїх домівок, і всюди у мене було оце дивно-приємне відчуття: свої. Ці своі не нарікали на долю, на зарплати, пенсії, дороги, відсутність газу в хатах та сполучення бодай з райцентром… Вони гордилися дітьми та онуками, які живуть у яскраво освітлених містах, раділи, що цього року гарно вродила картопля, щиро сміялися з того, що я тримаю собачку на повідку, бідкалися, що я “геть гола” коли так холодно, і пропонували дати щось “на хребет”… Схожий на бандита Віталік, побачивши, як далеко знаходиться, та й ще в оточенні густих лісосмуг, безлюдний сільський цвинтар, твердо заявив, що не лишить мене одну, і чекатиме стільки, скільки треба,бо якщо я піду пішки на вокзал, то напевно, запізнюсь на поїзд… Втім, ми таки запізнились, і догнали його аж у Вознесенську, попрощавшись, як добрі друзі…

Фото Людмилы Семенюк.

Свою дозу адреналіну я таки отримала в поїзді “Одеса-Костянтинівка”. У дорогому купе, троє добротно одягнених, красиво засмаглих українських громадян, які їхали з дорогого украінського курорту до своєї Костянтинівки, протягом трьох годин з ненавистю та неприхованою агресією до всього українського, захлинаючись слиною, доводили мені, що це лиха українська армія окупувала Донбас, що життя в ДНР, “где все работает, и где все на рубли” — це справжнісінький рай, і що туди ні за що не пустять “америкосов”, тобто миротворців ООН, і що в Києві всі фашисти, а я бандерівка… І навіть моя маленька півторакілограмова собачка, відчувши таку вселенську ворожість, тихо почала гарчати… І тоді мені насправді стало страшно… Зате тепер я достеменно знаю, що означає — чужий! А ще знаю, що з цим нам усім надалі доведеться якось жити. І я, виявляється, насправді, не знаю: як?

 Людмила  Семенюк

MIXADV

Be the first to comment

Leave a Reply