Хрести над Кіровоградом

Габон став найбільшим експортером авіазапчастин до Росії, – росЗМІ

29/03/2024 AA 0

Згідно з даними російської митниці, Габон несподівано став найбільшим експортером запчастин для літаків до Росії. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на The Moscow Times. У російських ЗМІ пишуть, […]

 

Кілька років тому в кіровоградській пресі з’явився нарис про так званий «забутий рейд», коли у жовтні 1943 року великі радянські танкові сили були розгромлені фашистами на Кіровоградщині неподалік залізничної станції Шарівка. Як писав дослідник Василь Даценко, ніби тоді вціліло лише кілька танків із півсотні.
Ця ганебна поразка довго ховалася в глухих радянських архівах. Діти дітей воєнного часу аж сьогодні наводять батьківські спогади про жорстокий розгром. Село Митрофанівка, яке знаходиться у найвищій точці тих країв, через що потерпає від бездощів’я, з більш, ніж п’ятикілометрової відстані спостерігало чорнобагряні факели над запаленими машинами. Усього два-три радянські танки прибилися до села після побоїща.
Винуватцем радянської трагедії в тридцяти кілометрах від Кіровограда був Ганс-Ульріх Рудель – німецький льотчик-штурмовик, єдиний у світі, хто удостоєний найвищої фашистської нагороди – «Золоте Дубове Листя з Мечами і Діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста». На його рахунку числилось 519 знищених радянських танків, понад 1000 паровозів, автомобілів та інших транспортних засобів, 4 бронепотяги, лінкор «Марат», лідер есмінців «Мінськ», есмінець «Стерегущий», 70 десантних кораблів та човнів, 150 артилерійських позицій, безліч мостів і дотів, 7 радянських винищувачів і 2 штурмовики Іл-2. Аса зо три десятки разів збивали, але він знову й знову повертався у свою частину, навіть через лінію фронту. Сталін особисто оцінив голову чортяки у 100 тисяч рублів. Одного разу «торги» ледь не відбулися на Придністров’ї після катапультування, але надлюдськими зусиллями тренований спортсмен-п’ятиборець вирвався із тенет «Смершу» і собачих іклів.
У своїй книзі «Пілот «Штуки» Рудель про кіровоградський епізод писав: «Я вилітаю разом з іншими аеропланами в район південно-східніше від Олександрії. Використавши увесь боєкомплект, ми повертаємо додому в Кіровоград, аби заправитися і поповнити запас снарядів перед новим вильотом. Проходимо на бриючому польоті половину шляху до аеродрому і пролітаємо над густою дібровою. Під нами рухаються танки. Я впізнаю їх негайно: то Т-34, йдуть на північ. За мить я набираю висоту і кружляю над здобиччю. Звідки, в дідька, вони взялися? Це росіяни, поза всяким сумнівом. А у нас не зосталось ні єдиного снаряду, тому доводиться залишити їх у покої. Хто зна, куда вони доберуться до того часу, коли ми повернемося з новим запасом снарядів, щоб атакувати їх?
Т-34 не звертають на нас ні найменшої уваги й повзуть собі своєю дорогою, обминаючи лісопосадку. Далі на північ еще хтось видніється на землі. Ми летимо туди на малій висоті і впізнаємо німецькі танки Т-IV. Танкісти витріщилися на нас із своїх машин, думаючи про що завгодно, але тільки не про близькість ворога і можливість сутички. Обидві групи танків рухаються назустріч одна одній, віділені тільки вузькою лісосмугою. Сторони не можуть бачити противника, оскільки Совєти йдуть ложбиною, паралельно залізничному насипу. Я стріляю червоними сигнальними ракетами, хитаю крилами і скидаю в контейнері записку, де повідомляю своїм колегам-танкістам, хто рухається в їх напрямку і вже знаходиться в трьох кілометрах від них. Різко знизившись над тим місцем, де зараз Т-34, я підказую нашим танкістам знаходження ворога. Обидві партії повільно зближуються. Ми кружляємо над ними, чекаючи, що буде далі. Наші танки зупинилися там, де в природному живоплоті є кількаметровий розрив. Будь-якої хвилини противники можуть зненацька побачити один одного на відстані пострілу в упор. Я жду напружено кілька секунд, коли броньовані дуелянти відчують смак бійки. Росіяни закривають баштові люки, можливо вони щось запідозрили, спостерігаючи за нашими відчайдушними маневрами. Однак вперто слідують старим курсом. Відстань, що розділяє обидві партії, скоротилась уже до 10-15 метрів. І тут почалося!
Червоні, рухаючись ложбиною, досягли краю лісосмуги і раптом бачать прямо перед собою ворога. У першого Т-IV пішло рівно дві секунди, щоб влучити в опонента з 15- метрової відстані. Той вибухає і горить, уламки летять в усі боки. За кілька секунд, – я не бачив, щоб вистрелив хоча б один із Т-34, – шість радянських танків охоплені полум’ям. Враження таке, ніби вони повністю паралізовані несподіванкою і ще й досі не втямили, що відбувається. Кілька Т-34 підходять під прикриттям живої огорожі ще ближче, інші намагаються втекти через залізничний насип. Вони з’являються в зоні видимості німецких танків, які відкривають вогонь поверх лісосмуги. Весь бій тривав не більше хвилини. Це по-своєму унікальний поєдинок. Без втрат с нашого боку всі Т-34 знищені. Наші товариші на землі пишаються своїм успіхом, ми захоплені не менше. Ми кидаєм їм записку з найщирішими побажаннями та плитку шоколаду, й летимо на Кіровоград».


Знайшлося кілька рядків про той скоробіжний бій німецької 24-ї танкової дивізії з частинами радянської 5-ї гвардійської танкової армії і в спогадах сухопутного стрільця-радиста Михаеля Брюнера. Називаються вони «На танку крізь пекло: Німецький танкіст на Східному фронті». Наводимо уривок: «…І ось наш час ударив. 26 жовтня 1943 року ми пішли в перший бій. Спочатку 12-й ескадрон зі своїми машинами у навальному темпі наступав на Знам’янку і Нову Прагу. За три дні він підбив 45 радянських танків без єдиної втрати зі свого боку і захопив багато полонених. Але згодом в ескадроні відкрився лік власним жертвам війни. Снарядом, зрекошетілим від грунту в днище панцерника, убито механіка-водія командирського танку. Під час перших боїв під Новою Прагою ми атакували вдень і вночі. Усе в цих перших атаках відбувалося у зразковому бойовому порядку».
Додамо, що Брюнер часто фотографував моменти навколишнього. Бій біля Шарівки і його результати також. Знімки знайшли видне місце в книзі.
А що Рудель? У перервах між боями він займався… браконьєрством. Глушив бомбами з літака рибу на Новомиколаївському водосховищі. Німецькі солдати збирали «улов».
Коли настали холоди, у німців не було причин сумувати з того. Адже мороз покращив стан доріг і полегшив зліт-посадку. А екіпіровані вони були по першому розряду. Коли стоїть хмарна негода, пілоти грають в хокей. Користуються всяким підходящим інвентарем, від справжніх хокейных ключок до старих віників і лопат. Примітивні радянські ковзани успішно конкурують зі спеціальним взуттям, оснащеним справжніми хокейними лезами. Багато хто просто вайлувато бігає в хутряних унтах. Важливий лише спортивний азарт. Після польотів та в несприятливі для завдань дні пілоти займаються фізичними вправами. Пробігши дистанцію на пересіченій місцевості, вони приймають гарячу й холодну ванни, а потім голяком качаються в снігу на виду в населення. Така ось культурна Європа.
Кіровоградську ідилію доповнив колоритною розповіддю і Брюнер, танк якого ремонтувався тоді у Кіровограді: «Тут був солдатський санаторій з бібліотекою та іншими можливостями для розваг, серед яких і настільний теніс. Ми швидко зійшлися характерами із сестрами милосердя, оскільки досить довго були завсідниками санаторію. Коли 8 грудня 1943-го ці сестри раптом зникли, кожен зрозумів: Кіровоград скоро здадуть. Крім санаторію ми частенько навідувалися в кіно. Хоча в місті й малося аж три кінозали, вони не могли витримати натиску охочих до видовищ солдатів, котрі знаходилися в тиловому містечку. Займати чергу до залу треба було завчасно, бо інколи наплив мас набував загрозливої форми. Щоб угамувати ту юрбу, спостерігач від польової жандармерії часто стріляв у повітря з пістолета. Кіровоград був не тільки великим прифронтовим перевалочним пунктом – він був буквально перенасичений тисячами військових. 1 грудня 1943 року в кіножурналі «Вохеншау» я побачив танки моего эскадрона. Від усвідомлення того, що товариші воюють, а екіпаж №1241 благоденствує в тилу, у мене виникло неприємне відчуття.
На відміну від кінотеатрів, у книгарнях фронтової торгівлі ажіотажу не спостерігалось. У продажу малася наукова й науково-популярна література, підручники (наприклад, для екзаменів на атестат зрілості). Та покупців у кіосках катма. Солдати не мали прагнення до освіти. У тиловому прифронтовому місті в них частіше виникали інші бажання. Тут, наприклад, найкращі у світі вояки могли спокійно й чемно зайти до польового борделю, скориставшись обов’язковими захисними засобами. Після відвідин черговий санітар видавав «документ», що відповідні місця дезинфіковано розчином нітрату срібла…
У Кіровограді знаходився і полковник Рудель зі своєю ескадрилією пікіруючих бомбардувальників, при якій існував танцювальний оркестр, що розважав солдат шлягерами і шоу. У мене особисто з Руделем пов’язані не дуже добрі спомини. У місті знаходилася також солдатская радіостанція «Густав», що якось давала святковий вечір, на якому хотів побувати і я. Я стояв перед вхідними дверима, не маючи запрошення. Хоч був аншлаг, але при бажанні в широких проходах можна було ще відшукати стоячі місця для кількох солдатів. Під час суперечки з польовим жандармом-білетером, прямо до мене підійшов Рудель, для котрого, ясна річ, призначалося місце в першому ряду, і загорлав на мене: «Якщо ви негайно не заспокоєтесь, я накажу вас арештувати!» Облаяти чи навіть заперти за бажання подивитися виставу у вар’єте? Я сприйняв цю витівку «першого льотчика» Гітлера занадто зухвалою. У зайнятого лише самим собою і демонструючого владу, насолоджуючсь нею, не було ні найменшего співчуття до потреб простого фронтовика».
Усі ці перелічені заходи відбувалися у переддень Різдва і Нового 1944 року.
Рудель, хоч і не вживав хмільного, у компанії фельдмаршала Еріха фон Манштейна, знаменитого льотчика-винищувача Еріха Хартмана (найбільше в світі збив ворожих літаків – 352), генералів Шьорнера, Вйолера інших військових знаменитостей весело зустрів у Кіровограді свята. Як сам казав, зовсім не відчуваючи, що йде вже п’ята воєнна зима. Адже стіл в апартаментах командуючого ординарці сервірували, як у першокласному ресторані: починали із супів, далі – головні м’ясні страви, потім – десерти. А на дижестив ординарці на срібних підносах подавали коньяк і сигари. Особливо прикметним був подарунок фельдмаршала фон Рундштедта із Франції, которий прислав устриці на льоду. Манштейн віддячив діжечкою чорної ікри та ящиком вірменського коньяку. Певно у Манштейна, вважали підлеглі, була налагоджена мережа постачання із-за лінії фронту. Посилки відправлялися спеціальним літаком на відстань «всього» 3500 кілометрів. Всюдисуще «солдатське радіо» донесло у вуха Брюнера цю новину, а він увіковічнив її у своїх спогадах.
Потім бомбардувальники базувалися у Злинці, винищувачі освоїли Малу Виску, а танкова частина Брюнера чотири тижні знаходилася у Тишківці. Парубки-танкісти знову здибали в Новоархангельську солдатський санаторій з такими милими їм знайомими по Кіровограду медсестрами.
Якось вночі прийшло панічне повідомлення про вторгнення радянських танків на маловисківське летовище. Склалася загрозлива ситуація. За день ескадрилія Руделя тоді зробила сім вильотів, а він сам і ще один екіпаж знімалися в повітря по п’ятнадцять разів. Малу Виску очищено від росіян, шістнадцять танків знищені крилатими розбійниками.
Одного разу у розвідці над Новукраїнкою Рудель з напарником Фіккелем у густому тумані на малій висоті розлетілися в різні боки. Якщо за таких умов хтось вимушено сідав, то за неписаним правилом, інший пілот повинен, приземлившись, забрати колегу. Але в даному випадку, де його шукати? Міг би він просто розбитися, зачепившись за дерево, стовп або хатній димар. А тут ще й пальне закінчилося. Рудель і сам сідає. Борт-стрілець Хеншель пішов зорієнтуватись на місцевості і виявив неподалік шосе. Шофери розповіли, що кілометрів за тридцять Первомайськ – дорога веде якраз туди. Так нею і доїхав Рудель, на літаку, як на автомобілі, до міста. Знайшовся і напарник. Він приземлився у Новоукраїнці. Під Новомиргородом німець збив свого першого «залізного Густава» (так на чужому авіасленгу називалися Іл-2, на російському його іменували «горбатим»). Пізніше, після звільнення, в Новомиргороді сідали американські бомбардувальники після скинення смертоносного вантажу на Німеччину. Набирали боєзапас і відправлялися у зворотньому напрямку, виконуючи човникові бомбометання. Рудель шкодував, що вже не міг оперативно дістати янкі. У кінцевій стадії війни йому ампутували стопу правої ноги. Як бачимо, «Маресьєви» траплялися й з іншого боку фронту – Рудель продовжував ефективно діяти як пілот і довго вів надзвичайно насичене й плідне життя.
Брюнер же вивчився на стоматолога на відміну від молодого червоноармійця з піднятими руками, якого розстліляв біля Шарівки з кулемета майже під гусеницями танка, дивлячись прямо у сповнені жахом очі. Є в книзі й такий епізод.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

MIXADV

цікаве