Як відомо, творчість виступає найвищим щаблем розкриття потенціалу особистості, джерелом сенсу життя та щастя. Однією з головних ознак творчої людини є внутрішня свобода. А що таке творча свобода? Це фундаментальне право індивіда обирати зміст, форми та методи своєї творчої діяльності без цензури та адміністративного тиску. Це головний рушій будь-якої культурної та науково-технічної еволюції, що охоплює літературу, мистецтво, науку і медіа.
Однак мораторій на публічне використання російськомовного контенту в будь-яких формах вступає в протиріччя з цим моїм правом як літератора. Після його прийняття українським письменникам, котрі пишуть російською, забороняється використовувати свої твори (тобто читати або цитувати) в публічному просторі (бібліотеках, музеях, клубах, театрах, кафе тощо).
Так само мораторій суперечить 27-й статті Декларації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією №217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року. А в ній зазначено:
1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.
2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.
«Добре, брате. Що ж ти такеє?», – звертаюся словами класика до цього мудруватого товариства, що створює і голосує за подібні меморандуми. Хто ви: правознавці, соціологи, психологи чи письменники? Не здивуюся, якщо останні таки присутні серед Творців Меморандуму. Бо тут інтрига повертається зворотнім боком: таким чином вони позбавляються конкуренції на терені художньої творчості. Позбавляються сучасних письменників, які пишуть про Україну, про війну, про свої почуття у цей трагічний час російською мовою.
Справжні науковці, особливо ті, хто причетні до академічного мовознавства, знають: сама по собі мова не є «доброю» чи «поганою». Вона є нейтральним інструментом комунікації та наслідком історичних та геополітичних процесів. Тому оціночні судження щодо російської мови та її використання належать переважно до сфери ідеології та політики, а не лінгвістики. Досвідчені науковці розуміють: знищувати, забороняти, обмежувати, принижувати будь-яку мову безглуздо.
Не у той бік дивитесь, меморандисти! Зверніться до Конституції України. А там зазначено: основне право громадянина – це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і ДУХОВНИХ інтересів. Та навіщо вам Конституція, коли на закони начебто правової демократичної країни плюють усі – від депутатів до вищих представників влади.
Вам плювати на рідну історію, на історію світової літератури і на ті, приклади, які вона нам подає.
Тарас Шевченко є автором п’яти повістей, поеми «Тризна», вірша «Мы вдвоём с тобой, брат…» та знаменитого «Дневника» російською мовою. Микола Гоголь? Ледь не викинули з пантеону! Богу слава, знайшлися ті, хто захистили. Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров? Частина їхнього доробку, включно з «Історією Русів» та історичними працями розбудовувала український національний наратив російською. Михайло Коцюбинський? Так, російська не була пріоритетом в його творчості. Але вона для нього слугувала одним із вікон у світову літературу та можливістю ознайомлювати російськомовних читачів з українськими реаліями. Іван Франко? Ставився до інших мов як до інструментів пізнання та збагачення рідної культури. Так, він виступав за розвиток української мови, але водночас пропагував шанобливе ставлення до іншомовного спадку, протестуючи проти будь-якого мовного примусу. Володимир Винниченко? Писав також російською, частково з метою популяризації української літератури в російській імперії, мотивуючи це бажанням «возвеличити собою українське».
Так, мені добре відомо, які суворі корективи внесла війна у наше життя. Але чомусь у деяких діях та рішеннях ми уподібнюємося рішенням та діям ворога.
Та для розуміння тих, хто ще не позбавився гуманістичних принципів, є ще один приклад з літератури. Поет Пауль Целан, справжнє ім’я Пауль Лео Анчель (1920, Чернівці – 1970, Париж). Німецькомовний поет з Чернівців, єврей від народження, а двічі єврей після Голокосту Пауль Целан присвятив усе своє життя цій дилемі: піти з рідної мови, якою говорять убивці батьків (з його родини у таборах смерті знищено понад сорок осіб) чи залишитися і боротися. Люди, знайомі з його творчістю, знають: він обрав другий варіант. Парадоксально, але живучи в Парижі, володіючи кількома іншими мовами, Пауль Целан продовжував писати «мовою матері» / «мовою вбивць» і досягнув небачених успіхів. Він реанімував німецьку мову, викрутив їй в’язи, щоб вона була придатна після Голокосту говорити про любов і надію.
Витіснення російської мови з державного вжитку відбулося. Витіснити її з художнього простору – справа примхлива. Бо старше покоління й досі не може збагнути: у чому ж винні Антон Чехов, Віктор Короленко, Ісаак Бабель, Костянтин Паустовський, Віктор Некрасов, Арсеній Тарковський та інші письменники? Тільки в тому, що народилися, жили й творили при іншому соціальному устрої? А в чому винні сучасні українські літераторі, які пишуть російською, але мають тверду громадянську позицію і засуджують агресію рф?
Неможливо любити те, до чого тебе змушують, неможливо любити за наказом. Люблять лише те, що торкає душу, наповнюючи її позитивними сенсами.
До того ж справжній художник завжди демонструє незалежність від догм і стереотипів, демонструє не поклоніння, а сміливість йти на ризик та не боятися власних помилок.
Ті, хто добре вивчив уроки історії, розуміють: «національна ідея» може бути як об’єднуючою, так і руйнівною силою. Залежно від того, хто і як нею маніпулює. За кольорами національного прапора варто було б бачити увесь спектр культур і вірувань тих, хто торують свій шлях на цій землі.
Роман Любарський