До останнього Леніна. Хто і як рухає декомунізацію в Україні

Європа має Українське коріння…

20/01/2022 AA 0

Ну й США та Велика Британія. Мабуть не даремно Річард Левине Серце мав українське походження. Та й Вольдемар І Здор, данський король був онуком київського […]


Афроамериканець стоїть під аркою «Дружби народів» (або «ярмом») і знімає на телефон монумент, присвячений «об’єднанню України з Росією». Він вражений, що у центрі столиці України, на яку напала Росія, досі стоїть такий пам’ятник. Захарі Бічем (Zachary Beachem) приїхав у справах зі США, зміст пам’ятника зрозумів з англомовного напису на табличці.

— Це просто абсурд! Я сфотографував, щоб надіслати фото своїй дівчині, — пояснює він. Захарі згадує, як торік у США прокотилася хвиля протестів, під час яких стихійно зносили пам’ятники конфедератам, що підтримували рабовласництво.

Він вважає, що таким пам’ятникам не місце на вулицях міст. Але й не підтримує стихійне знесення. Каже, що краще перенести їх у спеціально відведений парк.

Захарі Бічему сподобалося, як у Києві переосмислили «арку», підсвітивши її кольорами веселки — трактує це як знак солідарности з ЛГБТ, складову явища культурної різноманітності (Cultural diversity).

Американець Захарі Бічем (Zachary Beachem), якого здивував пам'ятник українсько-російській дружбі в часи, коли Росія окупувала українську територію
Американець Захарі Бічем (Zachary Beachem), якого здивував пам’ятник українсько-російській дружбі в часи, коли Росія окупувала українську територію

— До історії треба ставитися бережно. З одного боку, ми розуміємо, що з цими постатями пов’язані негативні сторінки історії США та афроамериканської громади, з іншого — це також історія США, яку слід пам’ятати, — вважає Захарі.

Між зносом пам’ятників рабовласників у США і декомунізацією в Україні багато спільного — і рабовласники, і російські комуністи пригноблювали інших через їхню іншість. У США – через колір шкіри, в Україні — українців через те, що пам’ятали, що вони українці. (Докладніше про це читайте у нашій статті).

СПОДОБАЛОСЯ, ЯК У КИЄВІ ПЕРЕОСМИСЛИЛИ «АРКУ», ПІДСВІТИВШИ ЇЇ КОЛЬОРАМИ ВЕСЕЛКИ — ТРАКТУЄ ЦЕ ЯК ЗНАК СОЛІДАРНОСТИ З ЛГБТ

З декомунізацією в Україні дійсно непросто. З 2015 року, відколи діє відповідний закон, цим займається Український інститут національної пам’яті. Рушієм процесу тоді став новопризначений директор УІНП Володимир В’ятрович. Буквально за рік в Україні перейменували десятки тисяч вулиць, селищ та міст, демонтували тисячі пам’ятників. Більша частина з них — «Леніни».

Коли основна хвиля спала, все ще залишилося багато комуністичних пам’ятників і назв. Їх ліквідацією і займаються активісти.

— Без їхньої допомоги не впоралися б, — розповідає головний спеціаліст відділу аналізу тоталітарних режимів УІНП Ігор Каретніков. – По суті, ми беремо їхні списки й з ними працюємо — вимагаємо у місцевих органів самоврядування, щоб перейменували чи демонтували той чи інший об’єкт.

Скільки саме об’єктів нині декомунізовано — складно сказати, статистика є тільки за 2016 рік. Зараз Український інститут національної пам’яті спільно з аналітиками TEXTY.org.ua проводять новий моніторинг.

Дані станом на 2016 рік. Графіка Наді Кельм
Дані станом на 2016 рік. Графіка Наді Кельм

До речі, у 2015 році ТЕКСТИ дослідили, скільки вулиць в Україні мали радянські назви. Детальніше ознайомитися з цим дата-проєктом можна тут.

Тоді з’ясувалося, що практично вся Україна, крім Галичини, помережена радянськими назвами. Щедро і приблизно рівномірно.

Три лицарі декомунізації

Також декомунізовувати Україну допомагають кияни Олег Слабоспицький та Тиміш Мартиненко-Кушлянський, а також Вадим Поздняков із Харкова.

Олег Слабоспицький активіст зі стажем: ще школярем ходив на Помаранчевий майдан і потім не зупинявся в громадській активності. Зараз — член правління Національного українського молодіжного об’єднання НУМО.

Олег каже, що з ухваленням закону про заборону пропаганди тоталітарної символіки активісти почали декомунізовувати об’єкти та назви лише в юридичній площині: пишуть звернення, створюють петиції, організовують обговорення.

Цей спосіб виявився в сотні разів ефективнішим за «стихійну декомунізацію», коли люди самовільно валили пам’ятники, які, на їхню думку, підпадали під декомунізацію. Бо відповідно до закону декомунізували у сотні, а то й тисячі разів об’єктів більше, ніж точково.

Тиміш Мартиненко-Кушлянський зараз входить до комісії Київради з питань найменувань. Тиміш, як і Олег, зацікавився громадською діяльністю у 2004 році. Свою першу акцію за декомунізацію він провів у 2007-му, коли йому було 20. Тоді разом з істориком Олександром Алфьоровим зібрав 10-15 студентів на пікет проти пам’ятника Леніну на Бессарабці у Києві. Мітингувальники просили передати його на зберігання в музей. Але комуністи напали на них, намагалися побити.

Найчастіше про забутих по селах радянських вождів УІНП звітує Вадим Поздняков із Харкова, лідер ГО «Декомунізація.Україна». Співзасновником проєкту також є харківський активіст, журналіст, а нині вже депутат міської ради Дмитро Булах. Вадим почав свою війну з комуністичними пам’ятниками ще у старших класах школи.

— Особливо дратував величезний пам’ятник Леніну на центральному майдані нашого міста, – згадує він. – Навіть Кернес у своєму проморолику про Харків дав вказівку стерти його з відео. Тоді я побачив, як може виглядати майдан Свободи без Леніна, і зрозумів, що за демонтаж треба боротися.

Але до Революції гідности розв’язати це питання було неможливо. Перша спроба «ленінопаду» (22 лютого 2014-го) виявилася невдалою — ніхто не дав кран. З осені того ж року в Харкові почали діяти кілька різних груп, які займалися народною декомунізацією.

— Моя група запрацювала з початку 2015 року, – згадує Вадим. – Я тоді очолював молодіжне крило партії «Свобода» і у мене було до двох десятків людей, з якими ми в області, та й в місті, робили різний двіж і в тому числі проводили народну декомунізацію. Тобто самі знімали таблички та демонтували.

Так тривало до початку 2019 року. Потім робота з очищення країни перейшла в офіційне русло. Тепер активісти діють силою звернень, роботою з поліцією, народними депутатами та Українським інститутом національної пам’яті. Ігор Каретніков називає Вадима найпомітнішим активістом з-поміж усіх. Тільки за його списками у них є робота на кілька місяців наперед.

На рахунок організації Вадима щомісяця надходить від однієї до десяти тисяч гривень пожертв від однодумців. Зазвичай гроші йдуть на паливо, канцелярію та оплату роботи сайту. Вадим каже, що в ідеалі потрібні гроші (можливо, грантові) на зарплату для людини, яка б постійно розсилала звернення та контактувала з органами місцевого самоврядування, бо сам уже не справляється.Читайте також:Не стріляти! Кияни роззброюють браконьєрів, які полюють біля Осокорків у КиєвіЧитайте також:Осінь у Нью-Йорку. Як у прифронтовому селищі на Донеччині влаштували літературний фестивальЧитайте також:Як активісти згуртували громаду і перемагають забудовника на Совських ставках у Києві

Що «недодекомунізували» у центрі столиці

З двома активістами вирушаю в прогулянку центром Києва. Здавалося б, після перемоги Майдану від монументів російського комунізму тут не мало б бути й сліду. Та хлопці кажуть, це не так. Йду подивитися на власні очі.

Наш маршрут – це лише два кілометри від Арсенальної площі до «ярма» (арки «Дружби народів»). Хлопці обіцяють показати кілька декомунізованих або «недодекомунізованих» місцин. Вони – гарна ілюстрація декомунізації по всій країні.

Починаємо із монумента «Захисникам української державности». Після нещодавньої реконструкції це популярний район Києва із безліччю кафе та ресторанів. Тут гамірно, весело і красиво. Справжня Європа. Серед всього цього свята життя стоїть гармата. Думаєш, якби вона перемогла, у нас такою, як цей квартал, була б уся країна. Гармата хитра і має секрет.

Графіка Наді Кельм
Графіка Наді Кельм

Кілька років тому цей пам’ятник називався «Робітникам заводу «Арсенал». Гармата символізувала силу більшовиків.

У 2019 році активісти з молодіжного руху «Гідність нації» встановили на ньому нову табличку. Тепер, замість комуністичного гасла «пролетарі всіх країн — єднайтеся», там присвята українським військовим, які придушили «московсько-більшовицький заколот». Новий напис міська влада визнала вже постфактум. Іноді це працює і так.

— У Києві це практично єдиний приклад, коли комуністичний пам’ятник не знесли, а змінили його сенс, — пояснює Тиміш.

За словами співробітника Українського інституту національної пам’яті Павла Подобєда, гармата такого зразка перебувала на озброєнні кінно-гірського дивізіону Олекси Алмазова, що брав участь у придушенні Січневого заколоту 1918 року. Зараз на шану цього генерала названо колишню вулицю Кутузова, що за квартал звідси.

Зрештою стало все на свої місця. Українська гармата охороняє українське життя.

Активісти Тиміш Мартиненко-Кушлянський (ліворуч) та Олег Слабоспицький
Активісти Тиміш Мартиненко-Кушлянський (ліворуч) та Олег Слабоспицький

ПІДПИСАТИСЯ

Отримуйте найкращі статті на е-мейл

Більшовицька могила – «знахідка» для скейтбордистів

Від Арсенальної площі з її гарматою ми рушаємо до Маріїнського парку. Зупиняємося біля чергового комуністичного пам’ятника. Читаю: «Учасникам січневого збройного повстання в Києві, які загинули в боротьбі за владу рад».

Пам'ятник учасникам Січневого заколоту в Києві. Його встановили в 1967 році — майже за пів століття після масового поховання загиблих на цьому місці
Пам’ятник учасникам Січневого заколоту в Києві. Його встановили в 1967 році — майже за пів століття після масового поховання загиблих на цьому місці

Братська могила 1918 року — це місце масового поховання

— Ось це місце в 1918 році — братська могила, — Тиміш показує на екрані мобільного чорно-біле фото: гори землі й величезна вирва. — Коли повстання на Арсеналі придушили, тіла знищених більшовиків десь тут поховали. Але потім українські війська змушені були відступити, прийшли совіти та перепоховали своїх. Уже після Другої світової поставили оцей пам’ятник.

Більшовицький похорон у Маріїнському парку. Лютий 1918 року. Фото: Історична правда
Більшовицький похорон у Маріїнському парку. Лютий 1918 року. Фото: Історична правда

Поки ми говоримо, в лічених кроках від нас жінка в спортивному костюмі спирається ногою на кам’яну тумбу — робить розтяжку. Це могила лідера заколотників Андрія Іванова. Молодь також часто використовує її як підставку для пива або як рампу для катання на скейтбордах.

Могила комуніста Іванова у Маріїнському парку здивувала польських туристів
Могила комуніста Іванова у Маріїнському парку здивувала польських туристів

Нашу увагу до пам’ятника привертають троє чоловіків, які заходилися його фотографувати. Виявляється, це туристи з Польщі. Дізнавшись від нас, кому пам’ятник, дивуються.

— У наших країнах комуняки наробили багато біди. В Україні вони морили голодом, ґвалтували, вбивали… через них Україна втратила багато можливостей. А пізніше й Чорнобиль… — каже англійською Кшиштоф Павлачик.

— Я вважаю, що в цьому плані правильна політика уряду Польщі — прибирати такі пам’ятники, лишаючи тільки ті, що на цвинтарях. Не можна чіпати поховання, але публічні пам’ятники мають піти геть, рештки ексгумувати, — додає його друг Якуб Пшеорек.

Польські туристи Кшиштоф Павлачик (ліворуч) та Якуб Пшеорек приїхали до Києва на кілька днів. Маріїнський парк — одне з перших місць, яке вони відвідали
Польські туристи Кшиштоф Павлачик (ліворуч) та Якуб Пшеорек приїхали до Києва на кілька днів. Маріїнський парк — одне з перших місць, яке вони відвідали

Декомунізація свідомости

Найбільший опір активісти зустрічають на рівні місцевого самоврядування. Після децентралізації низку питань, пов’язаних із декомунізацією, вирішує саме місцева влада. А вона не завжди бажає виконувати цей закон: трактує по-своєму, вигадує всілякі відмовки.

Наприклад, у селі Ліщин на Житомирщині сільський голова Юрій Матвійчук відмовився перейменовувати вулицю, названу іменем першої жінки-космонавтки Валентини Терешкової (підтримала війну проти України, голосувала за окупацію Криму), оскільки «у назві вулиці не підтверджується ім’я Валентина, і зі слів старожилів, вона названа на честь перших забудовників села — з наголосом на другому складі».

У полтавському селі Новоселівка на вимогу активістів прибрати пам’ятник одному з організаторів Голодомору 1932-33 років Григорію Петровському в сільраді відповіли, що «в парку села стоїть пам’ятник невідомо кому».

Буває, намагаються переінакшити вулицю Фелікса Дзержинського на честь його брата — лікаря Владислава, а Михайла Фрунзе на честь іншого Фрунзе — льотчика Тимура з Харкова, вулиці Жовтневі — на честь свята Покрови, а не більшовицького перевороту. Та і пам’ятники перейменовують: Чапаєв стає козаком, пам’ятники комсомолу — пам’ятниками молоді.

— Фантазія на місцях хороша. На Одещині навіть Маркси ставали Христо Ботєвими, а пам’ятник Петровському назвали пам’ятником Чехову, — сміється Вадим Поздняков.

Олег додає, що коли з якоїсь сільради приходять такі маніпулятивні відписки, вони звертаються у вищі інстанції — райраду або обладміністрацію. Там знаходять важелі впливу, і в більшості випадків після цього сільрада відступає. Коли ж спротив продовжується, активісти пишуть заяву про порушення закону в поліцію.

— Вони думають, що їхні маніпуляції з назвами проканають, коли кажуть, наприклад, що вулицю названо на честь їхнього односельця «Чапаєва». Але коли їм дзвонять з району чи області — відступаються, — каже Олег.

Недоторкані військові меморіали

Використовувати радянську символіку сьогодні не заборонено на могильних спорудах, розташованих на території місць (почесних) поховань. Про це йдеться в четвертій статті закону. І тому стоїть пам’ятник, до якого ми прямуємо далі — радянському генералові Миколі Ватутіну.

— Ма, а хто це? — хлопчик років п’яти тягне жінку за руку. Вона щось йому каже, але вітер глушить слова.

— І що ви йому відповіли? — наздоганяю її.

— Прочитала назву пам’ятника. Чесно — не знаю, хто це, — каже жінка, що представилася Валентиною Бігун з Рівненщини.

— Совєцький воєначальник. Як ви ставитеся до закону про декомунізацію?

— Ніколи не задумувалася над цим питанням, але думаю, що потрібен. Усе ж таки український народ має бути незалежний, у нас є своя історія.

Пам’ятник Миколі Ватутіну стоїть за сто метрів від Верховної Ради України. «Вірний син більшовицької партії», — написано на меморіальній табличці в підніжжя. Досі є прихильники, які покладають йому квіти
Пам’ятник Миколі Ватутіну стоїть за сто метрів від Верховної Ради України. «Вірний син більшовицької партії», — написано на меморіальній табличці в підніжжя. Досі є прихильники, які покладають йому квіти

З проспектом Ватутіна у Києві розібралися ще у 2017 році — перейменували на Романа Шухевича. Тоді як з пам’ятником проблема ще й в тому, що він належить до об’єктів культурної спадщини національного значення.

Ще до ухвалення закону про декомунізацію Український інститут національної пам’яті зарахував Ватутіна до осіб, причетних до боротьби проти незалежності України. Але вже наступного року вийшов оновлений список, і Ватутін до нього вже не потрапив. Як пояснював голова інституту Антон Дробович, це пов’язано з тим, що той брав участь у вигнанні нацистів з України, а для таких людей у законі є виняток.

І цим винятком користуються. Наприклад, очільник Виноградівської громади на Закарпатті Степан Бочкай на запит активістів відповів, що не збирається демонтувати погруддя Ватутіна у селі Великі Ком’яти — бо немає підстав. Тепер активісти намагаються дати цій історії якнайбільшого розголосу — тільки під тиском громадськості, кажуть вони, голова громади може змінити думку. Часом для того, щоб перейменувати чи демонтувати деякі об’єкти, доводиться «воювати» по 2-3 роки.

Декомунізація/деколонізація

Від пам’ятника Ватутіну прямуємо Липською. За 250 метрів бачимо пам’ятний знак, який сповіщає, що на цьому місці буде споруджено скульптурну композицію на честь Івана Франка. Каменяра встановили у вересні цього року за ініціативи міського голови Віталія Кличка. Раніше тут стояв бюст радянському комуністу Дмитру Мануїльському, одному з організаторів Голодомору у 1932-33 роках. Під час Революції гідности його стихійно повалили. Поки стоїмо і говоримо біля пам’ятника, до нас впевненим кроком наближається літня жінка. Зараз повчатиме, думаю. І справді — підходить і без прелюдій закликає не вірити всьому, що розказують про Мануїльського.

— Причепили йому роги — це ганьба! А ще чомусь нашкрябали, що він убивця. Але це брехня, він був із прілічной сім’ї, працював за кордоном, був дипломатом! Очолював делегацію України, коли ООН засновували. По суті, був міністром закордонних справ! — вигукує жінка, що назвалася Світланою Тимошенко, місцевою жителькою.

Киянка Світлана Тимошенко не проти встановлення скульптурної композиції Івану Франку, але й бюст Дмитру Мануїльському, який стояв на цьому місці — їй не заважав
Киянка Світлана Тимошенко не проти встановлення скульптурної композиції Івану Франку, але й бюст Дмитру Мануїльському, який стояв на цьому місці — їй не заважав

— Гітлер теж був інтелігентний, картини малював. А Геббельс взагалі відмінник освіти. Люди високої культури. Але це не заважало їм… — почали пояснювати їй активісти, але жінка махнула рукою і, не озираючись, пішла геть.

Інший перехожий — В’ячеслав Шафаренко — хоч і живе на цій вулиці з 1989 року, але гадки не має, кому тут стояв бюст. Каже, от аби знесли Ватутіна — це б він точно помітив. А так… До декомунізації ставиться неоднозначно, мовляв, «переборщують» з цим.

— Я втомився від цих нескінченних перейменувань. Потім все одно повертають назад — згадайте той же проспект Ватутіна або Московський (він плутає, проспекти Бандери та Шухевича і досі так називаються — авт.). Історію пишуть переможці. І кожен пише, як хоче, — переконаний Шафаренко.

Попри те, що киянин В’ячеслав Шафаренко прожив на Печерську все своє життя, він гадки не має, кому був присвячений пам’ятний бюст неподалік його дому
Попри те, що киянин В’ячеслав Шафаренко прожив на Печерську все своє життя, він гадки не має, кому був присвячений пам’ятний бюст неподалік його дому

— Типовий постколоніальний синдром, — в один голос коментують почуте Олег і Тиміш, коли Шафаренко відходить на достатню відстань.

А тепер потрібна ще й деколонізація

Наступна зупинка — «ярмо». Так кияни ще з часів «перебудови» називають арку «Дружби народів», встановлену в 1981 році, під час підготовки до святкування 1500-річчя Києва. Під нею стоїть монумент, присвячений «об’єднанню України з Росією», та стела за мотивами Переяславської Ради. Саме вона так здивувала американця, що він взявся її фотографувати.

У часи російсько-української війни монумент, присвячений «об’єднанню України з Росією», дивує багатьох іноземних туристів
У часи російсько-української війни монумент, присвячений «об’єднанню України з Росією», дивує багатьох іноземних туристів

Активісти пояснюють, що це місце яскраво ілюструє два явища: декомунізацію і деколонізацію. Якщо декомунізація законодавчо вже врегульована, то деколонізація досі відбувається виключно за громадською ініціативою.

– Вимагати перейменувати вулицю, названу на честь царського або російського діяча, ми не можемо, спираючись на закон. Потрібен новий закон, — каже Слабоспицький.

«ТЕКСТИ», до речі, докладно писали про це у статті «Порядок денний: деколонізація. 7 кроків, які час зробити». Каретніков з Інституту національної пам’яті згадує, що Верховна Рада навіть збиралися голосувати за антиколонізаційний законопроєкт, але поки щось не склалося.

Цей матеріал створений журналістами Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

Cергій Одаренко

MIXADV

цікаве