«Останнє радянське покоління»: безглузді ритуали, «общєніє» і «внєнаходімость». Як мертва мова розвалила СРСР

В Україні презентували рейтинг міст за якістю життя та комунальних послуг

16/09/2021 admin 0

В Україні презентували рейтинг міст за якістю життя та комунальних послуг. Його склав Міжнародний республіканський інститут (МРІ) в Україні спільно з Соціологічною групою “Рейтинг”. Він складений відповідно до індексу оцінки […]

Книжка Алєксєя Юрчака «Все було назавжди, поки не скінчилося. Останнє радянське покоління» розповідає про життя молоді у 1970-ті та на початку 1980-х. Радянські ритуали втратили своє первинне значення. Партійні промови повторювали ті самі фрази та суперечили самі собі. «Нормальні» радянські люди не розуміли ані партійних активістів, ані дисидентів. Молодь не цікавилися ідеологічним дискурсом, але й не протистояла йому.

Автор: Євген Лакінський, автор книжки «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

Людині, яка народилася у середині 1970-х чи пізніше, важко зрозуміти радянське повсякдення. Наприклад, роль комсомолу у житті молодої людини. Адже після 1991 року все просто: якщо ти вчишся чи працюєш, то звітуєш виключно перед вишем чи роботодавцем. Неможливо й уявити, щоб якась групка твоїх однолітків офіційно викликала тебе «не бесіду», лізла до твого особистого життя і мала право взагалі вигнати тебе з роботи чи з вишу.

Те, що зараз назвали б булінгом, тоді називалося «комсомольською роботою». У наші часи влада взагалі не лізе контролювати молодіжні тусовки, якщо ті не занадто шумлять і нічого не ламають. Натомість Юрій Винничук пише, що в 1970-ті «якщо збирався десяток студентів, серед них обов‘язково хтось стукав».

Життя взагалі було іншим. Коли у 1956-му 20-річний Євген Голубовський провів у Одеському політеху 4-годинну (!) лекцію про «імпресіонізм, кубофутуризм, сюрреалізм та абстракціонізм» — публіка не тільки висиділа, а й уважно слухала. Інтелектуали пізньорадянського періоду по-дитячому раділи будь-чому нестандартному — від романів Бредбері та Дюма до альбомів японського мистецтва і від рукописних копій дореволюційної поезії до філософських трактатів. Це рятувало від порожнечі «ідеологічно-правильних» творів.

Зрозуміти радянські часи допомагає книжка Алєксєя Юрчака «Все було назавжди, поки не скінчилося. Останнє радянське покоління». Оригінальна англійська версія — Everything Was Forever, Until It Was No More — вийшла в США у 2006 році, а російський переклад — у 2014-му, якраз перед війною.

Алєксєй Юрчак народився у 1960 році в Петербурзі і прожив там до початку 1990-х. Тоді поїхав вчитися до США, де захистив докторську з історичної антропології. Зараз викладає у Каліфорнійському університеті (https://anthropology.berkeley.edu/alexei-yurchak). За радянських часів він здобув освіту фізика, а під час «перебудови» був менеджером рок-групи АВІА (https://en.wikipedia.org/wiki/AVIA ).

Більша (і найважливіша) частина його свідомого доеміграційного життя припала на ті часи, які потім назвали епохою «застою». Саме за Брежнєва він пішов до школи, закінчив її, здобув вищу освіту — тобто практично сформувався як особистість. Своїх однолітків Юрчак називає «останнім радянським поколінням». До цієї категорії він зараховує людей, які народилися від приблизно середини 1950-х до кінця 1960-х — тобто тих, що «стали дорослими» у 1970-ті чи на початку 1980-х, до «перебудови». Це справедливо, адже ті, хто народився у 1970-ті, хоч і застали СРСР, але дорослішали вже тоді, коли система почала змінюватися.

Пригадуючи «застійні» роки своєї юності, Юрчак помітив парадокс: людям його покоління здавалося, ніби комуністична система «вічна» і «незламна», та коли вона зненацька розвалилася, цей факт сприйняли як щось цілком природне й закономірне. Як так сталося?

Юрчак провів інтерв’ю із представниками «останнього радянського покоління», зібрав старі листи та щоденники — і написав наукову книжку. Він свідомо не претендує на репрезентативність вибірки: обмежився лише РСФСР, а «об‘єкти» його дослідження — міські мешканці, переважно із вищою освітою.

Наведу головні висновки книжки:

Основний меседж — СРСР розвалився, бо те, що озвучувалося з різних трибун і медіа, більше не пояснювало реальність. Люди, залишаючись вірними формі, почали придумувати різні нові змісти, і влада не розуміла, що відбувається. Незбіг між реальністю та її описом в офіційному дискурсі в якийсь момент став наскільки великим, що система втратила легітимність і розсипалася.

Важливі нюанси:

  1. До останнього все трималося на Леніні, він був мірилом істини в Союзі.
  2. Радянські люди створювали численні і дуже різні спільноти «своїх». Свої в СРСР — це ті, хто ігнорує декларовані правила, завжди прикриє колегу, коли той, наприклад, пішов у своїх справах, а на роботі сказав, що на комсомольські збори.
  3. Юрчак вводить термін «внєнаходімость», який описує стан радянських людей, які дотримуючись формальностей, випадали з офіційного життя, шукаючи ніші, куди ідеологія не доходила. Такими були майже всі, і це мистецтво опанували досконало. Здається, його відголос ми чуємо й нині у сакраментальному: «та, це все політика!»

Книжка дуже цікава та варта того, щоб прочитати, вона дозволить глибше зрозуміти й наше нинішнє українське суспільство. Тепер докладніше.

Ритуали, які «не мали сенсу»

У Радянському Союзі часів «застою» було багато ритуалів, які повністю втратили свій первинний сенс. Наприклад, «вибори» до рад різного рівня. Громадянин приходив на виборчу дільницю, йому давали бюлетень з ім‘ям людини, яке він уперше бачив і яке забував за 5 хвилин потому. Цей бюлетень треба було кинути до урни — і все це називалося «виборами». Люди ходили на «вибори» суто механічно, бо «так треба».

Або комсомольські збори: промови читалися з папірця і були написані штучною, навмисно ускладненою мовою із численними кліше. У логічному плані вони були фактично ні про що, тож слухати їх не було жодного сенсу. Збори треба було просто відсидіти, та ще й проголосувати за якісь резолюції, які було затверджено наперед і в які теж ніхто не вчитувався. Отже, під час таких зборів багато хто читав книжку, а дехто й спав.

Інший приклад: список членів Політбюро ЦК КПРС читався з будь-якої нагоди, але практично ніхто не пам‘ятав його повністю. Їхні портрети висіли всюди, але люди не знали, хто з них хто.

Юрчак зауважує, що хоча ці ритуали й втратили свою первинну функцію — на виборах нікого не обирали, доповіді ні про що не повідомляли, на зборах ніхто не слухав промовців, а все ж вони мали певне значення. Вони ніби показували, що система стабільна, «вічна» та «йде правильним курсом». У своїй безглуздості радянські ритуали спричинили формування спільнот «своїх», себто «нормальних радянських людей».

Один із прикладів, каже автор, — демонстрації на Перше травня та річницю Жовтневого перевороту. Участь у «добровільних» демонстраціях обов‘язкова, а учасникам байдуже, які плакати чи портрети вони несуть. Натомість вони сприймали це як нагоду походити із колегами по вулиці, покричати якісь гасла, посоціалізуватися таким чином. Отже, народ наділяв ідеологічні ритуали новим сенсом.

Я став дорослим уже за незалежності, тож ніколи не ходив на такі «мітинги». Але директор студентського палацу культури розповідав мені, що це було «дуже весело» («Ми збиралися колективом, добряче випивали, брали транспаранти — і йшли колоною по місту»). Почуття свята гарантовано.

І нікому з «нормальних людей» не спадало на думку запитання: що це за демонстрація, якщо членство не добровільне і чого вартий транспарант, який написав невідомо хто невідомо про що? Що сказали — те зробили.

Перформативний зсув

Юрчак цитує ідею Джона Остіна про різницю між «констативними» висловленнями, які просто передають інформацію, і «перформативними», які щось міняють у соціальній реальності (наприклад, оголошення вироку в суді — це не просто інформація, а й зміна соціального статусу людини, яку судять). За цією теорією, «констативні» фрази можуть бути правдивими чи ні. Тоді як «перформативні» не описують факти, а створюють нові — а отже, є насамперед або успішними, або неуспішними.

Юрчак вважає, що радянські ідеологічні тексти та ритуали «пізнього соціалізму» здебільшого втратили свою «констативну» складову — вони не передавали інформацію і не виконували своїх первинних функцій (як ті демонстрації, де замість підтримки певних політичних ідей, люди просто ходили вулицями з «якимись там» плакатами). Саме тому народ не сприймав радянський ідеологічний дискурс як «брехливий», хоч і бачив, що той не відповідає навколишній реальності. Натомість у цих ритуалів була сильна «перформативна» складова — вони таки справді формували радянське суспільство. Тільки не суспільство «свідомих будівників комунізму», а неофіційні спільноти «нормальних людей», які намагалися жити «нормальним життям» і не цікавилися офіційною ідеологією.

Цю зміну Юрчак називає перформативним зсувом, який розвалив Союз.

Активістів і дисидентів не розуміли

Юрчак каже, що радянські люди напівсвідомо поділяли світ на «своїх» («нормальних людей») та інших. Слово «свої» часто зустрічається у спогадах про ідеологічні ритуали пізнього соціалізму та у щоденниках того часу. Цікаво, що і в незалежній Україні різні організації вживають у своїй назві слово “свої”, підкреслюючи свою відстороненість від офіційної держави.

Формальною метою комсомолу, каже Юрчак, було формування «особливої спільності радянської молоді, об’єднаної комуністичною свідомістю». Він вважає, що комсомол справді сформував «особливу спільність», але об’єднувала її не комуністична свідомість, а певне ставлення до ідеологічного дискурсу. «Свої» люди не сприймали цей дискурс буквально: могли водночас вважати себе «вірними ленінцями» і вміло ухилятися від безглуздих доручень райкому.

«Нормальні» «свої» люди, наприклад, відчували певний антагонізм як до радянських активістів, так і до дисидентів. «Активістами» автор називає тих, хто сприймав радянський дискурс буквально і справді намагався жити «по-ленінськи» і «по-комуністичному». Юрчак наводить приклад комсомольця, який цілком серйозно вимагав дотримуватися принципу «демократичного централізму», прописаного у статуті комсомолу. Він усім заважав своєю принциповістю, його безрезультатно намагалися «поставити на місце» і зрештою вигнали з організації.

В інших спогадах йдеться про комсомольську керівницю, яка справді вимагала дотримуватися всіх формальних правил, чим дуже псувала життя підлеглим. Але таких «ідеалістів» було мало.

Небагато було й «дисидентів» — себто людей, які свідомо критикували систему з принципових позицій. Такі подекуди траплялися, але «нормальні люди» вважали їх диваками. Не те, щоби проти «дисидентів» щось мали, але їхні ідеї здавалося дивними і нецікавими.

А подекуди такі «ненормальні» заважали. Наприклад, усі «нормальні люди» не любили платити комсомольські внески та намагалися від того ухилитися. Але коли один хлопець відмовився їх платити принципово, з ідейних міркувань, це почало дратувати: через його позицію могли зробити догану комсоргові, який був «своїм», або й піддати цілу групу нудній виховній роботі.

Дехто з «нормальних людей» порівнював «дисидентів» із героями Достоєвського — «навіженими», про яких цікаво читати в книжці, але з якими краще не перетинатися у реальному житті.

Коли в середині 1980-х молодий інженер спробував розповсюджувати дисидентську статтю, яка засуджувала війну в Афганістані, то колеги з науково-дослідного інституту вирішили, що він психічно хворий. Їм і на думку не спадало, що той «дивак» намагався захистити і їхні інтереси, адже на тій безглуздій війні марно гинуть тисячі їхніх співвітчизників. Натомість вони, люди з вищою освітою, щиро не розуміли, навіщо той «ненормальний» мутить воду.

Як тут не пригадати «Населений острів» Стругацьких, де тоталітарний режим називає «виродками» всіх, у кого болить голова від офіційної пропаганди? Або їхню ж «Спробу втечі», де дисидентів називають «людьми, які прагнуть дивного»?

Юрчак припускає, що як «активістам», так і «дисидентам» закидали ту саму ваду: ті й ті сприймали радянський дискурс занадто буквально. Тільки перші намагалися йому слідувати, а другі — протистояти. «Активісти» вірили, що все, що говорить влада — правда, дисиденти — що це брехня. «Нормальні» ж люди відчували, що офіційні промови — поза правдою і брехнею, а отже, шукати в них буквального сенсу — цілком марна річ. А треба натомість жити «нормальним життям».

Цікаво, що політично активні українці довго чули у свій бік уже в незалежній Україні: «Та вони ж усі однакові, їм би до корита дорватися».

Партійна мова: тексти ні про що

Як же формувався той «застійний» радянський дискурс, у який вірили активісти та дисиденти, але яким не переймалися «нормальні люди»?

Юрчак пояснює, що це сталося після смерті Сталіна. Сталін періодично публічно пояснював, що правильно, а що — ні. Коли цього «критика» не стало, Політбюро спробувало максимально стандартизувати ідеологічну мову, щоб не дай боже не відхилитися від якоїсь уявної «норми». Ті самі фрази, звороти та штампи повторюватися у різних промовах і статтях. Речення мали бути довгими та складними.

Тексти ретельно редагувалися, позбавляючись будь-якої оригінальності та авторського голосу. Довідник для секретарів парторганізацій за 1969 рік вчив, що не можна говорити про ідеологію «своїми власними словами», щоб не наробити помилок. У результаті оратори виступали не як «творці нових знань», а як ретранслятори якихось «загальновідомих істин». Усе це Юрчак називає гіпернормалізацією мови.

Тексти, створені таким чином, були абсолютно нечитабельні. Не клеїлися вони й на логічному рівні. Наприклад, у промові від 10 квітня 1984-го генсек КПРС Черненко спочатку критикував «надмірні творчі ініціативи» на місцях, а потім закликав ще сильніше «стимулювати творчі ініціативи». Такі суперечливості були нормою: оратори спочатку вказували на недосконалість якихось методів, а потім закликали ще ретельніше застосовувати їх — і це в тій самій промові. Виходив замкнений логічний ланцюг.

Зрозуміло, що вчитуватися у це марення сивої кобили не мало сенсу, а слухати — мука. Тож не дивно, що ніхто й не намагався зрозуміти все це буквально. Легше було просто ігнорувати всю цю маячню — наприклад, читаючи книжку під час комсомольських чи партійних зборів.

Гіпернормалізація відбувалася і в інших сферах пропаганди. Наприклад, було затверджено кілька стандартних зображень Леніна, які навіть пронумерували. Малювати плакати з Леніним якось інакше було заборонено. Також вказувалася кількість пропагандистських гасел на кожен район кожного міста. Та й самі ці гасла були максимально стандартизовані. Будь-яку зміну — навіть виправлення дрібної помилки — треба було затвердити «нагорі». Коли Брежнєву давали новий орден, художники мали домальовувати нагороду до портретів «вождя», які висіли по місту. Це робилося вночі й одномоментно. Паради на радянські свята теж проводилися за однаковими кліше, незалежно від міста чи республіки.

Книжка пояснює, що радянська ідеологія базувалася на трійці «Ленін-Партія-Комунізм», де Ленін був основою основ, комунізм — метою, а партія — засобом, який вів від Леніна до комунізму. Кожна людина, яка застала СРСР, пам‘ятає, що Ленін мав практично релігійну функцію. Партія мала цінність лише тоді, коли «продовжувала справу Леніна». Тому в будь-яку промову треба було вкласти ленінську цитату. У головного ідеолога КПРС часів застою Суслова, наприклад, була ціла картотека цитат «Ілліча» на всі випадки життя. Ними можна було «обґрунтувати» будь-які, навіть взаємовиключні, промови та ініціативи.

Ось Юрчак цитує спогади про приниципи партійної роботи з текстами: «Помелов ( партійний працівник — ред.) мог за час из любой статьи сделать гладкое бревно. Так мы называли тексты, в которых нельзя было подкопаться ни к одной фразе. Такое редактирование включало в себя множество специальных приемов. Например, «короткие фразы не приветствовались. В основном фразы были длинными, с минимальным количеством глаголов. Помелов заменял необычные слова на обычные, вычищал все, что он называл литературщиной, и загонял несколько фраз в одно длинное предложение, размером с целый абзац». Звучить, як інструкція для написання нинішніх українських високочолих текстів.

Що робилося в голові комсомольського працівника

У кожній організації, де взагалі була молодь — школі, університеті, заводі, дослідницькому центрі тощо — мав бути відділ комсомолу. У кожному такому відділі мав бути комсомольський комітет (тобто керівництво). Напочатку 1990-х Юрчак взяв інтерв‘ю в колишніх комсоргів.

Виявилося, що ці люди справді вірили в якісь абстрактні комуністичні ідеали. Водночас бачили у системі багато абсурдного. Вони не любили «апаратників» — кадрових співробітників райкомів і обкомів — бо ті були «гнилі» непорядні кар’єристи та формалісти. Саме через таких людей, вважали «чесні» комсорги, в нас стільки недоліків. А якби повернутися до правильних і чистих ідей великого Леніна, то система б запрацювала.

Свою комсомольську діяльність комсорги поділяли на «чисту проформу» (ідіотські й суто формальні завдання, які скидали згори) та «роботу зі смислом» — себто реально корисні речі (зорганізувати танці, допомогти комусь із гуртожитком тощо). Їм здавалося, що «проформа» — це та ціна, яку доводиться платити за позитивний бік соціалізму (безкоштовна медицина, доступна освіта тощо). «Нормальні» комсорги намагалися по-тихому ухилитися від безглуздих райкомівських вимог (наприклад, проводили нікому не потрібні заходи лише на папері). У цьому їм допомагали «свої» люди — «нормальні» члени комсомольських комітетів, які все розуміли з пів слова. Та ухилятися вдавалося не завжди, тож доводилося якось затягнути комсомольців до зборів, політінформацій та іншої нецікавої діяльності. Комсорги навчалися домовлятися, переконувати та маніпулювати.

«Внєнаходімость»

Оскільки офіційний радянський дискурс був неймовірно нудним і алогічним, частина молоді його ігнорувала, бо це було «нецікаво». Але й антирадянськими такі люди не були. Вони, може, й чули про дисидентів, але це їм теж було «нецікаво».

Деякі молоді інтелектуали свідомо вважали, що вони «внє» системи і «общалісь» зі своїми однодумцями (на думку Юрчака, російські слова «свои», «общение» та «вне» не мають точних аналогів у англійській мові: перекласти ніби можна, але емоційне навантаження не те). Такий спосіб життя Юрчак називає «внєнаходімость» (це слово, напевно, теж не має аналогів). У Петербурзі такі люди збиралися у кав‘ярні, неформально названій «Сайгон»: влада толерувала це місце, адже КДБ могло там моніторити багатьох «нестандартних» людей одночасно. Зазначимо, що у Києві такого вільнодумного місця не могло бути в принципі, мабуть, Кремль боявся української самосвідомості. Недаремно в радянські часи в Україні була поширена приказка: «За що в Москві ріжуть нігті, в Києві рубають пальці». Та у книжці про це не йдеться.

Чимало молодих людей опинялися «внє» авторитарного дискурсу підсвідомо. Вони могли вірити, що радянська влада назагал «добра і справедлива», але від ідеологічно правильних творів було відверто нудно. Такі люди цікавилися всім, що перебувало поза нормальним радянським дискурсом: від Джойса і французької поезії (звісно ж, у російському перекладі) до теоретичної фізики, віршів Цвєтаєвої і рок-музики.

Юрчак виріс у Петербурзі, а отже, левина доля книги присвячена саме пітерським тусовкам і субкультурам: від «Мітьків» до літературного гуртка при палаці піонерів, де читали «опальних» поетів на кшталт Мандельштама та Ахматової. Багато пише він про ленінградський рок-клуб початку 1980-х (який чудово собі існував під захистом комсомолу та КДБ).

«Внє» авторитарного дискурсу, на думку Юрчака, були й фізики-теоретики, яким влада давала непогану зарплатню і відносну свободу дій: мовляв, американським фізикам треба постійно дбати про гранти, а тут — працюй собі над чим хочеш, а в вільний час слухай Висоцького і Галича.

Чимало інтелектуалів працювали у «котельних», де майже нічого не треба було робити, окрім перевіряти показники датчиків — натомість залишалося море вільного часу для «общєнія».

У ті часи, розповідає книжка, було відносно легко відпроситися з роботи та навчання. Активні комсомольці казали, що «йдуть до райкому», а самі гуляли містом чи сиділи в кафе. Або ж закритися у комсомольському комітеті у робочий час і годинами «общаться». Інші люди теж знаходили безліч можливостей піти з роботи під «благовидним предлогом». До того ж поширені були відгули за участь у мітингах, суботниках та інших радянських ритуалах. Усе це призвело до своєрідного колапсу. Знайти потрібну людину на робочому місці було дуже важко.

Юрчак вважає, що влада сама (мимоволі) уможливлювала виникнення середовищ, які сприяли «внєнаходімості» стосовно її ж ідеологічного дискурсу. Профінансувала гуртки у палаці піонерів Ленінграда — а там читали Мандельштама. Забезпечила недорогу їжу — і «Мітьки» (це така мистецька тусовка з Пітера, яка підкреслено тікала від реальності) змогли жити майже не працюючи й «общаться» решту часу. Давала відгули і заплющувала очі на прогули — і люди займалися своїми справами в робочий час. Він, щоправда, не пояснює, як влада могла діяти інакше. Поставити всюди силовиків? Це спробував зробити Андропов, але такий підхід довго не протримався: суспільство — не армія.

Певну «внєнаходімость» ми яскраво побачили під час російської агресії на Донбасі. Значна частина тамтешніх мешканців виявилися начебто загублені у просторі і часі, свідомо уникаючи будь-якої політичної і суспільної активності протягом всього свого життя. Можливо, на Донбасі ця радянська «внєнаходімость» залишилася без змін і після розвалу Союзу — після бурхливих подій люди повернулися до звичної моделі життя. Але це лише наше, а не Юрчака, припущення.

Уявний Захід: рок-музика і реклами пральні

Юрчак багато пише про уявний «закордон». Усе закордонне у СРСР мало особливу символічну цінність. Один студент носив до університету пластиковий пакет із рекламою громадської автоматичної пральні (laundromat) у Нью-Йорку. У великих містах Північної Америки такі пральні чи не в кожному житловому кварталі, але в СРСР ніхто не знав, що це взагалі таке. Американські джинси коштували дорого: одну, дві або й три місячні зарплатні. Вони обов‘язково мали бути із «лейблами» (label, себто етикетка). Причому абсолютно байдуже було, відомий це бренд чи ні — головне, щоб «закордонний».

«Нормальні» радянські люди часто збирали порожні банки з-під іноземного пива і порожні коробки від іноземних сигарет — це ніби ментально зв’язувало їх з уявним «західним світом». Цікаво, що ті самі люди залюбки реготали з анекдотів про уявних «тубільців», які ніби прикрашали себе консервними бляшанками.

Радянська молодь полюбляла західний рок. Ті-таки комсомольські ватажки мали критикувати з трибун «шкідливий» західний вплив, але самі захоплювалися рок-музикою. Вдень проводили комсомольські збори, а ввечері самотужки перекладали з англійської тексти рокерів. Вони не бачили жодної суперечності між комуністичними ідеалами та любов’ю до західної музики та «шмоток». Комсомолець міг щиро писати у листі про свою непохитну віру в комунізм і водночас питати, як би подешевше дістати американські джинси. І це не було лицемірством, як може здаватися.

До того ж і сам радянський режим вагався щодо оцінки закордонного мистецтва: у вересні 1961-го Хрущов лаяв роботи Пікассо, а у травні 1962-го художнику дали Ленінську премію миру. Джаз був то «музикою американських трудящих», то «буржуазним псевдомистецтвом». З одного боку, влада критикувала «капіталістичну культуру», а з іншого — закликала вчити іноземні мови, щоб знайомитися із технічними та культурними надбаннями Заходу. Чіткої межі між «добрим» і «поганим» не було.

На думку Юрчака, уявний Захід був якоюсь альтернативною реальністю, яка існувала лише у фантазіях радянських людей. Радянські уявлення про «закордон» не мали багато спільного з реальними іноземними країнами. Це була якась узагальнена казкова територія, яка знаходилася «внє» системи — віртуальне «там», яке сприяло «внєнаходімості». Грубо кажучи, дістав пакет із рекламою нью-йоркської пральні — і уявляєш себе в якомусь яскравому фантастичному світі, де «все не так, як тут».

Цей віртуальний Захід мав сенс лише в СРСР. Коли кордони відкрилися, радянські туристи були шоковані: на лондонській вулиці теж може бути брудно, в Індіанаполісі теж подекуди буває нудно, у Німеччині теж ростуть березки, а «західні» люди живуть звичайним повсякденним життям.

Кінець системи

Коли члени Політбюро почали вмирати одні за одним, це дуже швидко перетворилося на «рутину» — та сама траурна музика, схожі похоронні процесії, майже однакові некрологи. Хай що б там було, а система й далі залишалася «стабільною».

А потім, каже Юрчак, Горбачов порушив традицію алогічних дискурсів: спочатку вказав на певні проблеми, а потім раптом закликав «разом подумати, як їх розв’язати». У пресі почали критикувати «окремі недоліки» системи, друкувати «вільнодумні» твори. Партія почала втрачати авторитет і закликала повернутися до ленінських ідей. Але тут критики зазнав і сам «Ілліч». А оскільки, вважає Юрчак, партія базувала свою легітимність на культі Леніна, то це остаточно підірвало її владу.

Висновки

Чимало досліджень брежнєвського СРСР оцінюють ситуацію бінарно: «брехня vs правда», «влада vs прості люди», «підтримка системи vs протистояння режимові», «ідеологічна несвобода vs внутрішня свобода» тощо. Юрчак не згоден із таким підходом. Він наголошує, що, мовляв, більшість радянських людей були не проти системи, але й не за. Вони не сприймали партійну пропаганду буквально, а отже, не йшлося й про «правду проти брехні».

Від себе додам, що для влади це мало бути зручно: аморфна маса, яка не ставить зайвих запитань, не протестує, але й не лізе буквально виконувати «завіти Ілліча» чи Моральний кодекс будівника комунізму. Такі можуть травити анекдоти цілий робочий день, але проти влади не підуть. Можуть провести політінформацію лише на папері — але чесно вийдуть на «демонстрацію» із тими плакатами, які їм дадуть. Але водночас такі люди не були по-справжньому віддані ані системі, ані її ідеології.

Варто, одначе, пригадати, як така система виникла. Якщо якась людина таки починала ставити зайві запитання, то потрапляла в «дисиденти» — її цькували, затуляли їй рота, а нерідко й заарештовували чи відправляли до «психушки». Щойно «зайві» запитання дозволили, а у пресі з‘явилася реальна критика, то виявилося, що «аморфна маса» — не така вже й аморфна. Люди відразу ж стали сумніватися і дискутувати, а по цілій імперії почалися справжні мітинги.

Щоправда, потім прийшло масове розчарування. Мало хто розумів, що економічна та соціальна криза 1990-х була результатом не свободи, а десятиліть радянського занепаду: радянські підприємства працювали у збиток, громадське суспільство довелося створювати з нуля.

«Безпроблемний» СРСР «нашої юності»?

Юрчак навмисно не говорить про репресивний бік системи, адже вважає, що це і так вже добре досліджено. Натомість він концентрує увагу на людях, які нічого не мали проти радянського режиму і в принципі були згодні з комуністичними ідеями — але, звісно, не любили бюрократію, ідіотські вимоги, нудні комсомольські збори, кар‘єристів із партапарату та інші «окремі недоліки».

Якщо перечитати наведені в книжці спогади, щоденники та листи, виникає враження «безтурботного радянського життя». Ще б пак: усі «персонажі» були молодими, сповненими сил та ще й із більш-менш забезпечених (за радянськими мірками) сімей. Вони весело прогулювали роботу й університет під виглядом «комсомольської роботи». Жартували і пиячили в комітеті комсомолу. Купували американські джинси у фарцівників, а це приблизно пів зарплати радянського інженера. Слухали рок-музику. Читали Цвєтаєву. «Общалісь» у кав‘ярні «Сайгон» тощо.

У тих спогадах майже не постають радянські проблеми: від дефіциту до втручання держави у приватне життя. А якщо і постають, то як щось прикре, але незначне, епізодичне. Тим більше, що радянські люди й не знали нічого кращого, тож недоліки сприймалися як щось «нормальне».

Але дефіцит був реальним, як і обмеження. Та й «добровільно» поїхати «на картоплю» у 20 років — це пригода, а коли ти вже немолодий і не дуже здоровий інженер — це не так уже й весело. Про це не можна забувати.

Отже, книжка допомагає краще зрозуміти СРСР і певною мірою наше суспільство, яке звідти вийшло.

Наприкінці ще одне спостереження. Аналізуючи «внєнаходімость», Юрчак описує пітерських митців, які знущалися над системою і боролися з нудьгою тим, що тягали вулицею манекен трупа, який брали в інституті, де учать на судмедекспертів.

Суть розваги була в тому, щоб хтось викликав міліцію, вона приїжджала на вбивство, а там манекен. Забава була наскільки позасистемна й ідіотська, що навіть КДБ махнув на них рукою. Але манекена вони, всі етнічні росіяни, називали кавказьким іменем Зураб. Типове зверхнє ставлення колонізаторів до колонізованих народів, та Юрчак цього у своєму аналізі не помічає.

Євген Лакінський,
Роман Кульчинський

 

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.

MIXADV

цікаве