Від Сагайдачного до Чайковського. Як козаки з турками воювали і дружили

В Україні презентували рейтинг міст за якістю життя та комунальних послуг

16/09/2021 admin 0

В Україні презентували рейтинг міст за якістю життя та комунальних послуг. Його склав Міжнародний республіканський інститут (МРІ) в Україні спільно з Соціологічною групою “Рейтинг”. Він складений відповідно до індексу оцінки […]

Історія українсько-османських відносин — яскрава ілюстрація відомої максими про те, що не буває ні вічних друзів, ні вічних ворогів

Найгучнішу перемогу над турками Сагайдачний здобув під час знаменитої Хотинської битви 1621 р.
Найгучнішу перемогу над турками Сагайдачний здобув під час знаменитої Хотинської битви 1621 р./Юзеф Брандт, “Битва під Хотином”

\

Протягом декількох століть «турецький фактор» для України був одним з визначальних: до другої половини XVIII ст. Османська імперія була не тільки найближчим сусідом, але і володіла частиною української території. Турецький вплив на культуру, мову, побут та інше був чималим — навіть структура Запорізької Січі, костюм і тактика козаків багато в чому були запозичені у антагоністів-яничарів. В результаті запорожці були одними з небагатьох, хто міг на рівних протистояти незламній османській піхоті. Проте пізнання середньостатистичного українця про українсько-османські відносини зводяться лише до воєн козаків з яничарами, їх листування з султаном та історії Роксолани. Остання, справжня українка, вертіла своїм турком, як хотіла.

Як воювали

З третьої чверті XV в. Османська імперія почала активне просування в Північне Причорномор’я. У 1475 р. яничари захопили ряд кримських міст і генуезьких колоній, а також князівство Феодоро — в 1478-му кримський хан визнав себе васалом султана. Трохи пізніше османи взяли під свій контроль північ материкового узбережжя Чорного моря.

Якщо раніше набіги кримців були скоріше спорадичними, то, отримавши підтримку Туреччини і доступ на її бездонний ринок рабів, татари почали регулярно навідуватися в Україну — велика частина захопленого ясиру виявлялася в турецькій неволі.

На землі нинішньої України османи вторглися в 1498-1499 рр., але це була не спроба захоплення територій, а каральна експедиція. Раніше король Казимир IV Ягеллончик активно втрутився у внутрішні молдавські чвари і їх конфлікт з османами, його політику продовжив король Ян I Ольбрахт.

Диван цього не пробачив, і в 1498-му яничари під командуванням Балі-паші перейшли Дністер і вторглись на землі польського короля. Турки ґрунтовно спустошили Поділля і Галичину, захопивши в полон понад 100 тис. людей. Яничари дійшли аж до Перемишля, а татари ґрунтовно пограбували Поділля і Волинь.

У відповідь на регулярні татарські набіги розрізнені ватаги козаків до середини XVI ст. об’єдналися на Січі. Козаки здійснювали зухвалі нальоти на причорноморські турецькі міста і доходили мало не до передмість Стамбулу-Константинополя. При цьому головною метою походів, як і у татар, був грабіж. Красиві байки про походи заради звільнення бранців виникли набагато пізніше.

Одним з перших козацьких флотоводців був отаман Самійло Кішка (1530-1602). Ватаги під його керівництвом здійснювали напади на Ізмаїл, Кілію, Аккерман, Очаків, Гезлев (Євпаторію), а також активно грабували купецькі кораблі.

Самим же масштабним був наліт гетьмана Петра Сагайдачного, який атакував 1616 р. Кафу (Феодосію) — найбільше турецьке місто Північного Причорномор’я. У похід вирушило 6 тис. козаків на 150 чайках. Козаки стали володарями багатьох трофеїв, а заодно (рідкісний випадок) звільнили кілька тисяч невільників.

У 1616 р. герцог Карл Гонзага де Невер, що вважався нащадком останнього візантійського імператора Костянтина XI Палеолога, створив Лігу християнської міліції (Ordre de la Milice chrétienne) — лицарський орден, націлений на протистояння Османській імперії. Представники ордена, знаючи радикальні антитурецькі настрої запорожців і Петра Конашевича-Сагайдачного, вели з січовиками активні переговори про колективний вступ в «міліцію», але вони закінчилися нічим.

Найгучнішу перемогу над турками Сагайдачний здобув під час знаменитої Хотинської битви 1621 р. Бій тривав понад місяць — з 2 вересня по 9 жовтня — і став найбільшою битвою у всій історії Речі Посполитої.

На перший погляд, результатом битви стала бойова нічия, що дало можливість кожній зі сторін оголосити про перемогу. Кордони залишилися ті ж, а король навіть визнав контроль султана над Молдовою. Кримському ханству заборонялося здійснювати набіги на землі Речі Посполитої, а запорожцям — ходити в походи на Крим і Туреччину. Головним же підсумком стало припинення Османською імперією війни і відмова на тривалий час від планів експансії в Європу. Стратегічно це була абсолютна перемога християнського воїнства, причому роль козаків Сагайдачного була ключовою. На жаль, сам гетьман отримав важке поранення і через пів року помер.

Петро Дорошенко в 1668 р. уклав угоду про військово-політичний союз з Османською імперією. Україна зберігала повну автономію, отримувала звільнення від данини і військову допомогу
Петро Дорошенко в 1668 р. уклав угоду про військово-політичний союз з Османською імперією. Україна зберігала повну автономію, отримувала звільнення від данини і військову допомогу

Як дружили

До середини XVII ст. антитурецька і антитатарська складова в політиці і ідеології козацтва були ключовими. Козаки розглядали себе як православний лицарський орден, що протистоїть бусурманам. Церковні і політичні діячі України взагалі бачили свою історичну місію в повному витісненні турків і татар з північних берегів Чорного моря.

Ситуація кардинально змінилася в 1648 р., коли під керівництвом Богдана Хмельницького почалася війна козаків з поляками. Гетьман мав гостру потребу в союзниках. Перш за все в мобільній кінноті. Запорожці ж, незважаючи на гарний кінообраз вершника на баскому коні, були переважно пішими.

На початку 1648 р. Хмельницький підписав з ханом договір про союз. Восени того ж року полковник Филон Джалалій, відправлений гетьманом з дипломатичною місією до Стамбула, підписав союзний договір ще й з османами. Згідно з цим документом Україна визнавалася самостійною державою, а кримському хану заборонялося здійснювати набіги на підконтрольну гетьману територію.

Але в тому ж році, після повалення султана Ібрагіма I, господарем головного палацу Османської імперії Топкапи став малолітній Мехмед IV. Всі відносини з Україною він передоручив своєму васалові — хану Іслам-Гірею III.

Переговори з новим султаном поновилися тільки в 1650 р. Планувалося, що Україна стане васалом Османської імперії — як Молдавія і Валахія. Це був непоганий варіант: Стамбул у внутрішні справи васалів не втручався, все обмежувалося невеликою даниною і необхідністю відправляти підкріплення в армію султана в разі війни. Але проти такого рішення виступила частина української шляхти, яку очолив впливовий аристократ Адам Кисіль — останній православний сенатор Речі Посполитої. Проти союзу з османами виступив і митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Сильвестр Косів. Незважаючи на це, на початку 1651 р. Хмельницький прийняв османську протекцію. Але спроба створити українсько-молдавський союз під протекцією Стамбула не увінчалася успіхом — проти переходу під руку султана виступила основна маса війська. Спершу ремствування було тихим, але в червні 1653-го грянув бунт під Городком — козаки ополчилися проти гетьмана через проблеми з провіантом в армії, звістку про загибель в Молдавії експедиційного корпусу на чолі з Тимошем Хмельниченком, а також з-за невдоволення проосманською політикою Хмельницького. Грушевський в IX томі «Історії України-Руси» серед вимог бунтівників згадує і таке: «Ходім до царя християнського, з жінками і дітьми і всім добром; коли не схоче нас прийняти, краще нам у християн померти, ніж у поган у неволі!»

Хмельницькому не залишалося нічого іншого, як прийняти всі вимоги бунтівного війська. Військовий похід на Захід згорнули, а 1654 р. Гетьманщина уклала союз з Московським царством. Але контакти Хмельницького з османами не припинилися і після Переяславської ради.

У квітні 1655-го гетьман відправив до Стамбула посольство. Офіційно головним предметом переговорів були проблеми з татарами: Хмельницький в листі султанові скаржився на безчинства, які чиняться кримськими і ногайськими татарами, і просив султана стримати їх активність. Але, за непрямими даними, зокрема, листами самого султана, можна припустити, що піднімалося питання і про черговий союз.

Усі наступні гетьмани в тій чи іншій мірі теж контактували з османами. Петро Дорошенко в 1668-му уклав угоду про військово-політичний союз з Османською імперією. Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, отримувала звільнення від данини і військову допомогу для об’єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького. Цей договір був схвалений Корсунською радою в березні 1669 р.

Але в серпня 1672-го турецько-козацьке військо на чолі з султаном Мехметом ІV вторглося на Поділля. Султана в поході супроводжувала матір — Хатідже Турхан. Вона, до речі, була українкою, родом з-під Хотина. Саме Турхан організувала змову і посадила сина на трон.

Захопивши Поділля, султан вирішив залишити цей край собі. Згідно з Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) Річ Посполита відмовлялася від Поділля на користь османів, а від Брацлавщини та Київщини — на користь Дорошенка. Договір перекреслював українсько-османські угоди 1668-го і став початком краху протурецької політики гетьмана Дорошенка.

Наступні гетьмани теж активно співпрацювали з османами: Юрій Хмельницький навіть отримав булаву з рук турків, в третій раз ставши гетьманом, а Олешківська і Задунайська січі не тільки перебували на територіях, підконтрольних туркам, але і майже повністю були на утриманні від султанської скарбниці.

Наостанок згадаємо нащадка гетьмана Івана Брюховецького, відомого авантюриста і романтика Михайла Чайковського. Свого часу він брав активну участь у повстанні проти Російської імперії 1830-1831 рр., після поразки якого емігрував до Франції. У 1845-му намагався підняти повстання в Україні, але безуспішно. У 1850-му Чайковський перейшов на службу до султана і прийняв іслам, ставши Мехметом Садик-пашею. Тоді ж він провів успішні переговори з султаном про фінансування козацьких загонів і повстання з метою визволення України від влади Петербургу.

У 1853 р. з ініціативи Садик-паші був створений «Полк козаків оттоманських», згодом переформований в корпус. У січні 1854-го козаки Чайковського у прапора Запорізької Січі, що зберігся, прийняли присягу, тоді ж Садик-паша отримав від султана титул Міріан-паша (кошовий отаман).

«Османські козаки» взяли активну участь в Східній (Кримській) війні, а також російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. Остаточно дітище Садик-паші було розгромлено при облозі Плевни росіянами в 1877 р. На цьому історія козацько-османських відносин закінчилася.

MIXADV

цікаве