Ризький шок

Цивілізація несвободи

16/06/2021 admin 0

художник Клавдій Лєбєдєв. картина «Знищення новгородського віча». 1889 Чому сучасні російські мільярдери є лише розпорядниками активів і до чого тут Чинґісхан Більшість того, що відбувається […]

Як у березні 1921 року поляки й більшовики поділили в Ризі українські та білоруські землі

Напередодні Першої світової війни поляки й українці були найбільшими бездержавними народами Європи. Початок воєнного конфлікту дав шанс «неісторичним націям» повернути втрачену державність. До 1919 року полякам вдалося стати своїми в таборі переможців. Натомість українцям країни Антанти закидали співпрацю з Центральними державами й підозрювали у прорадянських симпатіях. Водночас більшовики, незважаючи на вдавану підтримку права націй на самовизначення, утілювали силовий сценарій повернення під владу Москви нових незалежних країн, що постали на руїнах імперії Романових. Улітку 1919 року радянський режим був як ніколи близьким до падіння. Добровольча армія Антона Дєнікіна зупинилася під Орлом — за 200 км від Москви. У провалі офензиви росіяни звинуватили польського лідера Юзефа Пілсудського. Той не хотів допустити реставрації «єдіной і нєдєлімой» і проігнорував рекомендації західних союзників щодо синхронного з білими наступу на більшовиків. Однак у Москві жесту начальника держави (назва посади Пілсудського. — Ред.)  не оцінили й далі воювали проти нього руками фейкових республік — радянських Литви й Білорусі.

Для зміни ситуації у квітні 1920 року польський лідер у Варшаві уклав військово-політичний союз з УНР. За підтримку в звільненні країни від більшовиків та офіційне визнання Петлюра заплатив гірку ціну: зрікався Галичини на користь Польщі. В обмін на це поляки зобов’язувалися не визнавати жодного іншого уряду в Україні. Вочевидь, Головний отаман не мав вибору, адже ще з 6 грудня 1919 року Дієва армія УНР перейшла до партизанських форм боротьби, а союзна Галицька армія почергово стала на бік денікінців і радянців. Варшавська угода фактично поховала Злуку, а прем’єр УНР Ісаак Мазепа на знак протесту подав у відставку. Уже за два тижні після початку наступу, 6 травня 1920 року, союзники увійшли до Києва. Проте їхні успіхи виявилися тактичними, адже більшовики вміло відводили свої війська від розгрому, а очікуваного Директорією масового повстання в радянському тилу не відбулося. Червона армія перегрупувалася й на початку червня перейшла у стрімкий контрнаступ. 13 серпня було взято Радзимін, що за 23 км від Варшави.

Мінська увертюра

Тепер поляки шукали дипломатичних контактів з опонентами. 14 серпня до контрольованого Червоною армією Мінська відбула польська делегація. Радянська сторона з польськими дипломатами поводилася недружньо. Зокрема, на вулицях міста розвішували листівки з погрозами розстріляти делегатів як «буржуазних елементів» і «шпигунів». Переговорникам обмежували доступ до телеграфного зв’язку, а через тотальне стеження поляки були змушені спілкуватися між собою пошепки. Для тиску на гостей місцева газета «Звєзда» поширила фейкову новину про захоплення польської столиці. Незважаючи на воєнні успіхи, більшовики не відмовилися від переговорів. У Москві з дня на день очікували на падіння Варшави та сподівалися підписати з польськими делегатами принизливий мир, що дорівнював капітуляції та визнанню протекторату. Комуністи навіть приготували майбутню владу для радянізованої Польщі. 30 липня в Білостоці було створено Тимчасовий революційний комітет Польщі (Польревком). У маріонетковому уряді росіяни реалізували свою стандартну схему: формальним керівником оголосили етнічного поляка Юліана Мархлевського, натомість реальним очільником у Москві бачили його заступника Фелікса Дзержинського. Польревком навіть сформував малочисельну Польську червону армію — щоправда, більшість із тисячі її бійців становили командировані росіяни. Дещо раніше, 15 липня, у Тернополі більшовики оголосили про створення квазіреспубліки на захоплених західноукраїнських теренах, уряд якої (Галревком) очолив Володимир Затонський.

Похований союз. Командувач Другої польської армії генерал Антоній Лістовський із командувачем Армії УНР Симоном Петлюрою. Бердичів, квітень 1920 року

19 серпня керівник радянської делегації та один із організаторів «червоного терору» в Росії Карл Данішевський оголосив полякам свої умови. По-перше, йшлося про визнання радянських урядів Росії та України. По-друге, Польща мала погодитися на скорочення своєї 738-тисячної армії до 60 тис. багнетів. До того ж усю зброю, розраховану на понад 60 тис. осіб, оголосити надлишковою й передали більшовикам. По-третє, від Польщі вимагали припинити виробництво озброєнь і повну ліквідацію військової промисловості країни, а також відмовитися від одержання зарубіжної фінансової та військової допомоги і згоди на легальні воєнізовані робітничі загони. Поляки розуміли складність ситуації та всіляко затягували переговори. Однак уже на старті радянцям успішно вдався хитрий трюк. Посилаючись на те, що радянську делегацію в Мінську формально вважали російсько-українською (УСРР представляв нарком робітничо-селянської інспекції Микола Скрипник), більшовики почали вимагати від польської сторони окремого мандату на переговори з харківським урядом. У Варшаві були змушені визнати стороною переговорів і уряд радянської України, вважаючи цю поступку тимчасовою.

Невдовзі військова ситуація кардинально змінилася. Злам російських кодів, неузгоджені дії червоноармійського командування, успішна оборона Замостя частинами УНР (див. Тиждень, № 32/2020), розтягнення більшовицьких комунікацій, іноземна технічна й кадрова допомога, а також повна підтримка дій уряду польськими лівими силами призвели до успішного польського контрнаступу й катастрофи на радянському Західному фронті. З відступом Червоної армії на схід зменшувалися вимоги радянської делегації в Мінську. 25 серпня поляки відкинули майже всі вимоги супротивників і поставили під сумнів «незалежність» УСРР. 2 вересня на рівні очільників зовнішньополітичних відомств сторони домовилися перенести переговори на нейтральну територію — до Риги. Більшовицьку ідею підтримали поляки й латвійці. Єдиною умовою, яку висунула приймаюча сторона, стало видалення зі складу радянської делегації її керівника — Карла Данішевського. Його як члена уряду ліквідованої радянської Латвії в Ризі вважали причетним до репресій своїх співгромадян.

Переїзд до Риги

Окрім Польщі та радянської Росії, свій інтерес до мирних перемовин виявили ще деякі державні утворення. Більшовики привезли окрему делегацію радянської України, а про всяк випадок готові були викликати до Латвії представників радянської Білорусі та Галревкому. Поляки робили спроби долучити до перемовин УНР. Окремо на конференцію намагалися потрапити делегати від екзильних урядів БНР та ЗУНР.

Інструкції для польської делегації було напрацьовано 11 вересня на засіданні Ради оборони держави. Головна дискусія розгорнулася між прихильниками Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського. Перший виступав за створення санітарного кордону — відновлену Польщу від радянської Росії мали відділяти Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, БНР, УНР, Румунія та Грузія. Військовики підтримували начальника держави й наполягали, щоб кордон пролягав якомога західніше, бажано по Дніпру. Проте незважаючи на порятунок Варшави, виплив Пілсудського значно зменшився. Після провалу Київського походу начальника держави звинувачували в тому, що він поставив країну на межу загибелі в ім’я своїх поглядів. Політичні опоненти польського лідера гуртувалися навколо Романа Дмовського, ідеолога та співзасновника партії Національно-демократичний союз. Той проповідував ідеї «великої Польщі», не був проти спільного кордону з більшовиками та виступав за полонізацію й асиміляцію українців і білорусів. Зрештою на засіданні підтримали компромісний варіант східних кордонів, де взяли до уваги побажання генералітету про збереження контролю над залізничними вузлами в Рівному, Сарнах, Лунинці, Барановичах. Також було ухвалено рішення про визнання повноважень УСРР.

Архітектори змови. Головними особами на Ризькій конференції були керівники радянської та польської делегацій Адольф Йоффе і Ян Домбський

 

Свої інструкції радянська сторона сформувала вже тоді, коли Ризька конференція розпочала роботу. 22—23 вересня в Москві на IX партконференції РКП (б) програму миру розглядали разом із аналізом причин провалу польського походу. Владімір Лєнін висловив упевненість у виснаженні поляків і неминучому розгромі Польщі в разі продовження військової кампанії взимку. Натомість «більшовик № 2» Лев Троцький виступив за негайне укладення миру. За рішенням партії в Ризі більшовицькі дипломати мали домогтися від польської сторони визнати незалежність нерадянської Литви та радянських урядів Росії, України, Білорусі. Самостійність Східної Галичини (імовірно, під владою Галревкому) мав затвердити плебісцит.

Цього разу радянці поспішали й прибули до латвійської столиці першими, 13 вересня. Серед дипломатів і майже ста осіб допоміжного персоналу українською мовою володів лише керівник делегації УСРР — нарком сільського господарства Дмитро Мануїльський. За шість днів у Ризі з’явилися представники Польщі. Головними дійовими особами на конференції стали керівники російської та польської делегацій: 37-річний чиновник наркомату робітничо-селянської інспекції Адольф Йоффе (незважаючи на скромну посаду, він до того часу вже підписав пів десятка мирних договорів від імені Радянської Росії) та 40-річний віцеміністр закордонних справ Ян Домбський. Останній своїм підписом скріпив квітневий договір про союз з УНР, хоча сам його не підтримував. Домбський виступав проти війни з більшовиками, яка, на його думку, не відповідала інтересам країни і провокувала глибоку економічну кризу. Слід додати, що у складі польської делегації така думка переважала, а прихильники Пілсудського опинилися в меншості. 12 вересня польський міністр закордонних справ Євстахій Сапєга безуспішно намагався домогтися допуску представника УНР до переговорів. У Москві відповіли, що жодної УНР не існує, а міністр юстиції УНР Андрій Лівицький, про якого запитували поляки, є державним злочинцем і може приїхати до Риги лише з проханням про амністію.

Місцем засідань став Будинок Братства чорноголових на Ратушній площі. Своєю назвою він завдячував середньовічній корпорації лівонських купців і судновласників, покровителем якої вважали темношкірого християнського мученика святого Маврикія. 20 вересня на підготовчій зустрічі керівники делегацій домовилися вважати Ризьку мирну конференцію продовженням Мінських зустрічей, що стало першим кроком до визнання УСРР. Офіційно форум розпочав роботу 21 вересня о 17 годині. Після урочистих промов сторони перейшли до формальної перевірки повноважень. Поляки шокували українців та іноземних журналістів тим, що без особливого опору погодилися визнати правочинність делегації радянської України. Так Варшава не лише зраджувала свого союзника, а й одразу втрачала важливий козир на переговорах.

Дипломатичний фронт

Перше робоче засідання відбулося 24 вересня, де Йоффе фактично в ультимативній формі вимагав виконати умови, затверджені партконференцією в Москві. На роздуми полякам відвели 10 днів — до 5 жовтня. 25 та 26 вересня конференція призупинила свою роботу у зв’язку зі смертю від тифу одного з членів російської радянської делегації — колишнього царського військового міністра Алєксєя Поліванова. Тоді ж почали надходити звістки про нові поразки більшовиків. 24 вересня поляки зайшли в Гродно, а серед червоноармійців ширилися панічні настрої. Водночас союзна Польщі Дієва армія УНР контролювала Проскурів, Шепетівку та Кам’янець, а війська барона Вранґєля — Маріуполь, Бердянськ та Олександрівськ. З огляду на фронтові зведення, українці очікували на відкликання визнання делегації УСРР, чого не сталося. У Москві почали вимагати негайного миру. Побоюючись зриву конференції, Йоффе 27 вересня запропонував не сперечатися про принципи угоди і створити комісію, щоб обговорити її умови. Наступного дня шок від польських військових успіхів минув. Більшовики стабілізували фронт і приборкали паніку серед червоноармійців, тому Йоффе повернувся до старих умов, але невдовзі одержав прочухана з Москви за надто жорсткі вимоги. Поляки взяли паузу й до 4 жовтня ігнорували запрошення продовжувати конференцію. У цей час більшовики активно намагалися розіграти «галицьку карту». Після того як поляки відкинули можливість участі Галревкому, радянці встановили контакти з представниками ЗУНР. Остання формально відродилася до життя після того, як Симон Петлюра наприкінці 1919 року попередньо погодився передати Варшаві західноукраїнські землі. 20 грудня 1919 року лідер галичан Євген Петрушевич денонсував угоду про Злуку з УНР. 1 серпня 1920 року у Відні було сформовано екзильний уряд ЗУНР, делегація від якого 26 вересня прибула до Риги. Посланців уповноважили не долучатися до роботи заходу, а лише стежити за ходом нарад. Керівник місії Кость Левицький сподівався заручитися радянською підтримкою у справі здобуття незалежності Східної Галичини. У галицькій справі більшовики мали свій інтерес: від установлення лояльного режиму в регіоні до ліквідації спільного польсько-румунського кордону. Однак поляки назвали галицький уряд германофільською фікцією, який не було створено внаслідок виборів та який зрадив незалежність своїми союзами з денікінцями й радянцями.

Контакти галичан із росіянами викликали нерозуміння з боку посла УНР у Латвії Володимира Кедровського. Він вважав, що такі зв’язки є токсичними й кидають тінь на всю українську справу, проте водночас думав, що делегати ЗУНР так чинять через наївність і намагався їх переконати у великих внутрішніх проблемах Раднаркому. Яким було здивування Кедровського, коли представник галичан Осип Назарук вирушив перевіряти його інформацію в самих більшовиків. 30 вересня поляки відкинули домагання щодо Галичини, а 2 жовтня делегація ЗУНР залишила Ригу. 4 жовтня Домбський відмовився прийняти умови Московської партконференції. Здавалося, що переговори зайшли у глухий кут, адже термін радянського ультиматуму збіг, а дату нового засідання не призначили. Проте після особистої зустрічі ввечері 5 жовтня керівники делегацій несподівано домовилися під­писати  перемир’я впродовж трьох діб. Однак у відведений термін сторони не вклалися, а розв’язання територіальних суперечок затягнуло підписання перемир’я та прелімінарного (попереднього. — Ред.) миру до 12 жовтня. Незважаючи на готовність більшовиків залишити Мінськ полякам, Домбський не став включати місто до складу Польщі.

Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”

Увесь час роботи конференції посла УНР Володимира Кедровського шокувала квола реакція українського уряду. Зокрема, українці не змогли ефективно відреагувати на появу в Будинку Братства чорноголових делегації УСРР, довго не надсилали свого представника (Сергій Шелухін прибув лише 4 жовтня без інструкцій і вказівок) та, вочевидь, утратили зв’язок із польськими союзниками. 7 жовтня делегати УНР потрапили на прийом до Домбського. Українці висловили протест щодо визнання маріонеткового уряду УСРР і нагадали, що радянська Україна ніколи не воювала проти Польщі. Натомість Домбський облудливо заявив, що Польща повністю виконала союзницькі зобов’язання щодо УНР і українці мають самостійно протистояти більшовикам. Далі віцеміністр ошелешив гостей неправдивим повідомленням, нібито допуск радянської України на переговори погоджено з міністром юстиції УНР Андрієм Лівицьким. Як максимум, польський дипломат пообіцяв співрозмовникам, що домагатиметься закріплення в тексті угоди формального визнання незалежності України й українського характеру радянської влади.

У Ризі сторони домовилися додати до майбутньої угоди положення щодо припинення підтримки організацій, які мали на меті збройну боротьбу з протилежною стороною. Проте більшовики руками місцевих комуністів і далі намагалися вести підривну роботу в Польщі (агітували за демобілізацію армії та створювали робітничі загони для повалення «буржуазного ладу»).

Марш-кидок до миру

Перерва на мирній конференції тривала від 12 жовтня до 17 листопада, коли розпочався другий раунд переговорів. Щоб надати делегації УСРР більшої ваги, 28 грудня 1920 року Москва погодилася на формальне визнання незалежності радянської України. Загалом сторони переважно обговорювали фінансово-економічні теми, проблему обміну біженцями й військовополоненими та питання повернення історико-культурних цінностей. Проте перемовини відбувалися мляво, а більшовики навіть хотіли перенести конференцію з Риги. Місцева преса небезпідставно звинуватила радянських дипломатів у «економічному хуліганстві». Комуністи ящиками скуповували й пересилали в Росію продукти, ліки та медикаменти, чим спровокували штучний ажіотаж і зростання цін.

Долю перемовин мали вирішити в середині березня 1921 року, коли обидві сторони здобули додаткові аргументи: 19 лютого полякам удалося укласти військово-політичний союз із Францією, а 3 березня — з Румунією. На думку польського історика Владислава Побуг-Маліновського, це посилило позиції Пілсудського, який збирався відкликати з Риги поступливого Домбського і згорнути переговори. Натомість після придушення більшовиками повстання балтійських матросів у Кронштадті, що тривало від 28 лютого до 18 березня, Йоффе почав відкрито погрожувати поновити війну. Чотири мільйони червоноармійських багнетів були вагомим аргументом для Домбського. Вирішальною стала позиція польського прем’єра Вінцентія Вітоса, який наполягав, щоб угоду встигли підписати до плебісциту у Верхній Сілезії, запланованого на 20 березня 1921 року. Це опитування мало визначити, чи перейде промислово розвинений край від німців до поляків, а у Варшаві вважали, що імідж «невоюючої країни» стане вирішальним чинником. Варто зазначити, що така електоральна хитрість не спрацювала, бо німці для здобуття арифметичної переваги завезли в регіон близько 200 тис. переселенців.

Географія розчленування. Трагічним символом розділення українців у міжвоєнну добу стала мапа Польщі після укладення Ризького миру. Але згодом СРСР і нацистська Німеччина розділили вже саму Польщу

18 березня 1921 року о 20:30 Польща, Радянська Росія й УСРР у Будинку Братства чорноголових підписали мирний договір. Угоду склали трьома мовами: польською, російською та українською, а її текст містив преамбулу, 26 статей і 10 додатків. Договір передбачав припинення стану війни та взаємне визнання сторін, декларував забезпечення вільного розвитку культурного життя національних меншин (мови, культури, релігійних обрядів) та оголошував амністію громадянам протилежної сторони, які вчинили політичні злочини. Польща звільнялася від виплати зобов’язань перед царським урядом (тоді більшовики сподівалися, що Захід спише борги й надасть нові кредити), одержувала 30 млн карбованців золотом (формально — «за внесок у економіку імперії», а фактично — за контрибуцію) та рухомий склад і майно залізниць на суму 18 млн карбованців. Фінансові зобов’язання радянські уряди виконають частково: «залізничну статтю» профінансують на дві третини, а виплати «за внесок у економіку імперії» проігнорують.

Також сторони відмовлялися від територіальних претензій. Новий кордон між Польщею та радянськими республіками простягався на 1412 км. Його провели з мотивів військово-стратегічної доцільності, а не етнічного розмежування. У складі польської держави опинилися території, на яких мешкали близько 4 млн українців та 1 млн білорусів. Радянська Росія ратифікувала договір 14 квітня, наступного дня це зробив польський сейм, а УРСР — 17 квітня. 30 квітня в Мінську сторони обмінялися ратифікаційними грамотами й угода набула чинності.

Міжнародний контекст

Прихильниками замирення з країною Рад були не лише політичні конкуренти начальника держави Пілсудського. Велику роль відіграла позиція членів Антанти, які так і не змогли виробити адекватної стратегії протистояння більшовизму. Складалося враження, що в європейських столицях думали, наче радянський режим невдовзі впаде сам по собі. Захід категорично відмовився підтримати новий східний похід Пілсудського. Водночас незважаючи на деякі фінансові й територіальні втрати, угода принесла більшовикам низку зовнішньополітичних вигод. Вони почали проривати міжнародну ізоляцію. Польща стала третім членом Ліги Націй (після Фінляндії й Персії) та восьмою країною світу, що визнала радянський уряд у Москві. Миром із поляками Раднарком вдавано демонстрував формальну відмову від світової революції, а проголошенням НЕПу — готовність до економічних відносин із капіталістичним світом. До того ж завдяки визнанню УСРР було зведено нанівець дипломатичні зусилля УНР, а екзильний уряд загнано в ізоляцію. Також у Ризі більшовики завдали особистої поразки Пілсудському: в новій Польщі українці й білоруси перетворювалися з союзників на джерело нестабільності, а після радянізації Білорусі, України та Грузії ідею формування «антирадянського поясу» було нівельовано. Імовірно, негласним ключем до Ризьких домовленостей стала російська ідея «взаємної зради союзників», яку запропонував Карл Радек: Москва погоджувалася на польську окупацію литовського Вільнюса, натомість Варшава поривала зв’язки з УНР і залишала Україну більшовикам. Коли перший раунд переговорів наближався до завершення, поляки успішно перейняли радянський досвід «гібридної війни». 9 жовтня 1920 року «зелені чоловічки» генерала Люціана Желіговського, який нібито «втратив зв’язок із польською армією», захопили Вільнюс. За три дні на окупованій території постало пропольське маріонеткове квазіутворення — Серединна Литва.

Український голос. Представники УНР Володимир Кедровський і Сергій Шелухін безуспішно намагалися протидіяти польсько-більшовицькому порозумінню за наш рахунок

Українці оцінили Ризьку угоду як сепаратну і зрадницьку. 14 жовтня 1920 року прем’єр УНР В’ячеслав Прокопович подав у відставку. 21 жовтня Головне командування польської армії оголосило про припинення союзницьких відносин з УНР. Перемир’я дало більшовикам змогу здобути блискавичні перемоги. Зокрема, 17 листопада 1920 року завершився розгром барона Вранґєля в Криму, а наступного дня до Польщі було витіснене військо білоруського генерала Булак-Балаховича. 21 листопада рештки сил УНР перейшли Збруч неподалік Волочиська, де були інтерновані поляками. Ба більше, Ризькі домовленості стали визначальними в долі Грузинської демократичної республіки. Радянський повноважний представник у Тбілісі Сєрґєй Кіров, який узяв участь у Ризькій конференції, вважав, що радянізація Грузії безпосередньо залежить від замирення з Польщею. Незважаючи на офіційне визнання Москвою незалежності Грузинської демократичної республіки 7 травня 1920 року, вже в лютому 1921-го більшовики перейшли в наступ і 18 березня 1921 року встановили контроль над усією країною.

Читайте також: Крим: Уроки вторгнення

Тимчасове рішення

П’ята стаття Ризького миру передбачала розпуск ворожих організацій, тобто поляки повинні були видворити екзильний уряд УНР. Більшовики погрожували припинити фінансові виплати й домагалися від польської сторони видати Симона Петлюру. Від арешту Головного отамана рятували друзі й родичі. У 1923-му він мігрував до Австрії. Натомість радянська сторона й надалі робила спроби розхитати ситуацію в сусідів: лише впродовж 1924 року у прикордонних районах Польщі було здійснено 189 пограбувань та 25 актів саботажу. Причетними до них у Варшаві вважали диверсантів із СРСР. Стаття 11 угоди стосувалася повернення полякам культурних цінностей, вивезених із країни у 1772—1915 роках, та військових трофеїв, захоплених між 1792—1918 роками. Вимоги польської сторони задовольнили частково: частину предметів оголосили втраченими або такими, що не підлягають поверненню. Загалом упродовж 13 років УСРР передала Польщі 15 тис. справ з архівів Києва й Житомира. А 1928 року росіяни повернули полякам їхній національний символ — Меч Щербець.

Гарвардський професор Сергій Плохій наголошує, що більшовики завжди пам’ятали, як навесні 1920 року польсько-українські війська за два тижні дійшли до Києва, і побоювалися їхнього нового спільного походу. «Шпигунство на користь панської Польщі» було одним зі стандартних звинувачень сталінських репресій, тому «агентів» дефензиви десятками тисяч арештовували в усіх куточках СРСР. Посол УНР у Латвії Володимир Кедровський назвав Ризький мир «новим Андрусовим», а сучасний історик Володимир Сергійчук — «четвертим російсько-польським поділом України». До речі, ситуація XVII—XVIII століть повторилася: після спільного з Москвою поділу України, жертвою російсько-німецької експансії стала сама Польща. Уночі 17 вересня 1939 року заступник наркома закордонних справ СРСР Владімір Потьомкін повідомив польського посла Вацлава Гржибовського про односторонній розрив низки угод, серед яких були Ризький мир 1921 року та договір про ненапад 1932 року. На той час уже минуло дві години, як радянські диверсанти перетнули польський кордон.

ЯРОСЛАВ ГИРИЧ

MIXADV

цікаве