Не запросили до Наполеона. Як Кремль веде боротьбу на історичному фронті

Доба на Донбасі: бойовики чотири рази порушили “тишу” за добу, поранили військового

04/03/2021 admin 0

На Донбасі за минулу добу збройні формування Російської Федерації чотири рази порушували режим припинення вогню. В результаті обстрілу один український військовий був поранений. Про це повідомили в […]

Engraving From 1873 Featuring The French Military Leader, Napoleon Bonaparte. Napoleon Lived From 1769 Until 1821.

Теза про “особливу” і, бажано, “велику” роль Росії у світовій історії — один із значущих активів Кремля, який приносить йому чималі дивіденди

Гравюра 1873 р. з зображенням Наполеона Бонапарта
Гравюра 1873 р. з зображенням Наполеона Бонапарта / Getty Images

На даний момент російська сторона не отримувала запрошення від французького президента Емманюеля Макрона для участі в пам’ятних заходах з нагоди 200-річчя від дня смерті Наполеона Бонапарта. Про це минулого тижня повідомив Дмитро Пєсков, відповідаючи на поставлене в ході пресконференції питання.

Актуальний Наполеон

В принципі до 5 травня, і навіть з урахуванням того, що такі запрошення прийнято висилати сильно заздалегідь, час, приблизно до початку березня, все ще є. Можливо, що Путіна в результаті запросять, приховавши важке зітхання, як запрошують на сімейні торжества далекого родича з непристойно кримінальним сьогоденням. Але, можливо, і відхрестяться від такої рідні — вже дуже невдало складається зараз для Кремля ситуація в публічному інформаційному полі.

Але в повітрі вже повисла напруженість, яка викликала питання. Хоча, здавалося б, до чого тут Бонапарт? Мало сьогодні проблем у Росії?

Проблем у Росії дійсно чимало, але Бонапарт, а точніше, історична пам’ять про нього, мають до них безпосереднє відношення. І справа не в Путіні особисто, а у факті запрошення з Росії хоч кого-небудь, все одно кого. Хоч історика Соколова, наполеоноведа-розчленінградця, який отримав в кінці грудня 12 років за вбивство і розчленування коханки-аспірантки. Термін, до слова, Соколову відміряли дуже скромний. За підрив в комп’ютерній грі намальованої будівлі ФСБ трьом 15-річним підліткам з Канська, що сидять в СІЗО вже 8 місяців, цілком реально світить до 20 років.

Але повернемося до запрошення. Запрошення на захід, пов’язаний з Наполеоном, гостро необхідне Кремлю в принципі, і тут вже справа не в амбіціях Путіна. Тим більше що від 5 травня до 8 всього три дні, і запрошення “на Наполеона” майже автоматично означатиме запрошення ще й на заходи з нагоди закінчення Другої світової війни в Європі. Участь в обох заходах стане черговим підтвердженням російської ролі “рятівниці Європи”.

Брехня про порятунок. Брехня заради порятунку

Боротьбу за визнання своєї значущості в цій ролі Росія веде давно і запекло. Якщо говорити про Наполеона і про події, що настали за його поразкою, то і Олександр I, і Микола I люто боролися за нього як за єдиний шанс Росії хоча б трохи утвердитися в очах Європи як її частина, нехай і сама задня. Без такого твердження вплив і повага Росії в європейській ієрархії виявлялися, в кращому випадку, врівень з тодішньою Туреччиною, та й то ще питання, у кого впливу було б більше. До цього, власне, все й прийшло до початку Кримської війни.

Заради такого визнання Росія була згодна на будь-яку, навіть наймалоповажнішу роль. Вона охоче стала британським інструментом в боротьбі з посиленням Франції, а потім викидайлом за викликом на службі у повноцінних європейських монархів. Микола I солов’єм розливався перед заїжджим Астольфом де Кюстіном, колишнім помічником Талейрана, вимушеним на деякий час піти з Європи в зв’язку з недоречним і ненавмисним камінг-аутом, що стався в той час і був небажаний в європейському суспільстві. Але де Кюстін все одно написав про Росію найжахливіше, що тільки міг: чисту правду. Ніякий наклеп не був би гірше, і російська істерика з приводу записок де Кюстіна, що розтягнулася на півтора століття, не спростувала нічого з написаного ним за фактом.

Можливо, якби Микола або хтось із його найближчого оточення без викрутасів запропонував би де Кюстіну гроші — по-справжньому великі, такі, щоб вистачило до кінця життя, той написав би щось інше, більш приємне для Петербурга. Але методи взаємодії з Європою в той час ще не були відпрацьовані, а роль друкованого слова сильно недооцінювалася. Тим часом покупка де Кюстіна за будь-яку ціну, яку тільки можна уявити, обійшлася б Росії дешевше, ніж збитки від впливу його праці на європейські уми плюс витрати на спроби, здебільшого провальні, нівелювати ці неприємні наслідки.

Європейська історія: з Росією і без неї

Але повернемося до Наполеона. У незапрошенні кого б то не було з Росії на пам’ятні заходи по ньому теж була б своя логіка. Причому ніяк не пов’язана з сучасними суперечками між Москвою і Брюсселем. Зрештою, 200-річчя з дня смерті великого корсиканця — це взагалі не про його військову поразку, а зовсім про інше. Про те, що Наполеон був в першу чергу не завойовником, а реформатором, а його завоювання були просто інструментом, способом очищення Європи від середньовічного історичного сміття. І 200-річчя з дня смерті Наполеона, відзначене без Росії і не затьмарене криками “діди воювали, Європу рятували”, могло б, нарешті, стати спокійним підбиттям підсумків життя першого, після Карла Великого, системного об’єднувача Європи, який змінив її принципово. Так, Наполеон спіткнувся об Росію, яку вдало для себе використала Британія, — але при такому погляді на історію запрошення Росії все одно виглядає недоречно, як запрошення на річницю смерті найманих службовців похоронного бюро, що копали могилу і опускали в неї труну.

А ось знайти нащадків російської еміграції наполеонівських часів було б дуже цікаво. Цікаво, ким вони стали? Наскільки яскраво проявили себе в європейській історії? Адже їх було чимало, якщо при Бородіно в складі французьких військ боровся цілий корпус з російських перебіжчиків, а в 1814 р. російську армію довелося спішно виводити з Європи, оскільки з 150 тисяч її особового складу не менше 40 тисяч дезертирували, вирішивши залишитися у Франції.

Таким чином, перемога, принаймні моральна, залишилася за Наполеоном. Якщо ж згадати, що наполеонівський кодекс лежить в основі всього континентального законодавства, а кордони ЄС і його найближчих сателітів в загальних рисах збігаються з імперією Бонапарта, можна говорити і про його історичну перемогу. Навіть британці опинилися перед загрозою континентальної блокади внаслідок Брекзіта.

Що в цьому випадку залишається на частку Росії? У кращому випадку — роль тубільної піхоти британських джентльменів, що вступили в конфлікт з великим континентальним реформатором.

Історія і економіка. Наші дні

Але перспектива такого історичного трактування, безумовно, не влаштовує Кремль, який звик отримувати прямі вигоди з “особливої і вирішальної” ролі Росії в європейській історії. У Москві навчилися і мистецтва використання для цього корисних європейців. І далеко не одних тільки корисних ідіотів, а, дуже часто, цілком осудних і кмітливих панів, які заробляють на російському лобізмі чималі гроші.

Приклад? Ось президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр, злегка покартавши Росії за Навального, заявляє про важливість “Північного потоку-2”, оскільки “в останні роки відносини в сфері енергетики стали мало не останнім мостом між Росією і Європою”, і підкреслює “особливий вимір” німецько-російських відносин.

При цьому Штайнмаєр пересмикує двічі. По-перше, незрозуміло, чому “міст між Росією та Європою” так важливий для Європи. Для Росії — так, важливий, і це як раз зрозуміло, але от Європі, безумовно, було б краще без такого моста, і це можна предметно довести, аналізуючи епоху за епохою і факт за фактом. По-друге, зісковзуючи потім на тему історичної відповідальності Німеччини за розв’язання Другої світової війни, Штайнмаєр зводить історичну провину Німеччини перед СРСР до вини перед сучасною Росією. Тим часом Росія в ході 2СВ постраждала незначно в порівнянні із західними районами СРСР, перш за все з Україною і Білоруссю. Але історичної провини перед ними, яка зобов’язувала б зробити кроки для поліпшення становища цих країн в сьогоденні, зокрема для їх захисту від російської агресії, не тільки військової, але також ідеологічної та економічної, Штайнмаєр не відчуває. Не відчуває він і історичної провини перед Польщею, яка добивається виплати Німеччиною компенсацій за вчинені на її території злочини і завдані збитки. Зате перед Росією він цю провину відчуває і якось підозріло прив’язує її до теми добудови СП-2.

Штайнмаєру вторить і Герхард Шредер, один з незліченних дрібних “антидекюстінчиків”, яких Росія десятками і сотнями скуповує в Європі. Благо в епоху інтернету і соцмереж кожен їх член — готовий кореспондент, а дрібні масштаби тих, кого скуповують, Москву не бентежать. Політкоректна рівність каліцтва, тупості і патології з красою, розумом і нормальністю робить хор потворних карликів набагато вагомішим за будь-який самотній голос, яким би потужним цей голос не був. Таким чином, ставка на натовп європейських ліліпутів виявляється вірною. Цей натовп в силу його численності неможливо перекричати, а його зв’язки з Москвою можна викривати тільки поштучно, що настільки ж марно, як вилов вручну тарганів, що розплодилися.

Історична реконструкція Бородінської битви 1812 в музеї-заповіднику "Бородінське поле" (Московська обл.)
Історична реконструкція Бородінської битви 1812 в музеї-заповіднику “Бородінське поле” (Московська обл.) / Getty Images

За нашу і вашу історію

У самій же Росії історію цілком системно і продумано вводять в моду. Число книг на історичну тему, включаючи, до речі, і “попаданчеський” жанр, частина якого теж є різновидом популярної історичної, або що буває частіше, псевдоісторичної літератури, і історичних циклів на ютубі, ростуть в геометричній прогресії. Причому багато з цих творінь, навіть явно замовного характеру, цілком читабельні/глядабельні. Більш того, вони навіть повідомляють більш-менш правдиві факти. Інше питання, що факти ці підібрані тенденційно, а їх добірка, в свою чергу, тенденційно витлумачена. Прямої брехні начебто і немає — зате пропаганда, притому сама безсоромна, в наявності.

Росія сьогодні веде війну за панування на всьому просторі європейської і, ширше, світової історії. Її історична пропаганда відмінно працює в рамках СРСР, вже не вибудовуючи, а зміцнюючи і просуваючи вперед давно завойовані позиції. Поступово вона розповзається і на Європу, а з удосконаленням машинного перекладу буде все швидше розповзатися і на весь світ. Ця пропаганда розрахована на не дуже освічену, але активну і допитливу частину суспільства, яка цікавиться історією і з якої згодом і виростуть політики і лідери думок. Вона цілком ефективна і має серйозну пролонговану дію, формуючи погляди оброблюваної нею аудиторії на десятиліття вперед, а нам сьогодні майже нічого їй протиставити.

При цьому позиції, завойовані Росією на історичному фронті, будуть успішно використовуватися будь-якою російською владою. Протистояння умовного Путіна і умовного Навального не має до їх утримання та використання надалі ніякого відношення. Більш того, в цьому протистоянні вже намічається і компроміс, відпрацьований на Білорусі: тандем нерукопожатого диктатора і його найближчого оточення, символічно “персонально санкціонованого”, і безсилого вождя опозиції, що закликає до ненасильницького опору і таким чином каналізуючого будь-який реальний протест. У Білорусі це відмінно працює на фігурах Лукашенка і Тіхановської. Чоловік Тіхановської, як ми пам’ятаємо, сидить, але його мало хто знає, і всім на нього, взагалі-то, наплювати. У Росії та ж схема вибудовується трохи складніше: плохиш Путін, з яким, проте, “треба говорити”, інакше зламається “останній міст”, хороша Юлія Навальна і зовсім хороший сиделець Олексій, про якого, при належній розкрутці Юлії, за пару років всі забудуть. Ця нехитра комбінація, коли тиран і опозиціонер(ка) утворюють стійку і доповнюючу один одного пару, може працювати роками.

Але повернемося до дати смерті Наполеона. Природно, що Путіна, або, за негласною домовленістю, когось з офіційних осіб Кремля, на заходи в Парижі все ж запросять. Але припустимо неймовірне: Путіна не запросили, а запросили Юлію Навальну. Звичайно, в Кремлі обуряться таким вибором, а на російському телебаченні зійдуть плювками, але що він змінить по суті? Присутність представника Росії, незалежно від того, хто це буде, ще раз легітимізує російську версію історії. Навальний — так Навальний, та хоч би й розчленувателя Соколова відпустили з в’язниці на час, нехай навіть так. Персоналії в даному випадку не мають ніякого значення.

Успіхи і поразки у війні за сприйняття історичних подій в масовій свідомості мають самі прямі економічні і політичні наслідки. Тут немає ніяких “справ давно минулих днів”, і правильна оцінка подій епохи Наполеона має сьогодні не менш важливе значення, ніж правильна оцінка подій 2СВ і подій зими 2014 р. У Росії це зрозуміли і ведуть війну за всі історичні плацдарми, не шкодуючи на це сил і засобів. Європа, як завжди, взагалі не розуміє, з чим вона зіткнулася в особі Росії, бачить тільки вивіски “суд”, “ЗМІ”, “партії”, “експерти”, “протести”, не вникаючи в те, що приховано за ними. Рідкісні випадки просвітлення негайно придушуються Москвою, яка заливає грошима або самих просвітлених, або їх опонентів.

Ми ж — тут під словом “ми” я говорю про всі пострадянські країни, щонайменше, про всю балто-каспійську дугу, — навіть декларувавши бажання дистанціюватися від Росії, обмежуємося рептильним наслідуванням Європі. Власної ефективної політики і, що ще важливіше, практики в питанні історичної війни ми не маємо, а всі наші спроби відповідати позбавлені системного характеру і на російському тлі виглядають слабо і по-дилетантські. Тим часом російські історичні граблі, щедро розкидані Москвою, можуть, звичайно, при нагоді, набити європейцям кілька болючих шишок. Але істотної шкоди їм вони не заподіють. Зате нас ці граблі можуть і вбити як окреме від Росії суспільство, кинувши труп цього суспільства на поталу московським падальникам.

Що ж до держав пострадянських країн, в тому числі і України, то при вкрай слабкому суспільстві, схильному до російського впливу, вони все більше нагадують кота Шредінгера.

https://www.dsnews.ua/ukr/society/rossiya-bez-mery-kak-kreml-vedet-borbu-na-istoricheskom-fronte-15022021-415725

MIXADV

цікаве