Сіверська земля – перша жертва московської експансії

ютос – тисни – підтримай!




 
С. Іванов. На охоронному кордоні Московської держави. 1907 р.

Московська пропаганда стверджує, що сталінський режим возз’єднав Наддніпрянську і Західну Україну. При цьому зовсім не згадують, що Соборність українських земель була офіційно проголошена 22 січня 1919 року, за двадцять років, до спільного нападу Гітлера і Сталіна на Польщу, коли Західна Україна стала частиною СССР.

Комуністична Москва зруйнувала соборність українських земель, анексувала і змінила етнічний склад багатьох українських територій. Це було продовженням традиційної московської політики — протягом століть Московія послідовно захоплювала українські землі.

Сіверська земля стала одною з перших жертв московської експансії, внаслідок чого Москва привласнила Брянськ, Курськ, Орел, Стародуб, Трубчевськ… Ці землі були відібрані Московським князівством у Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського  (ВКЛ) завдяки діяльності «не таких» московитів, які начебто знаходилися в опозиції до пануючого в Кремлі режиму. Але про все по порядку.

Севрюки Чернігівського князівства

На межі XV і XVI століть на землях Сіверщини проживали севрюки – нащадки східнослов’янського племені сіверян. На відміну від своїх літописних предків, севрюки мешкали не тільки в лісах, але засвоїли лісостепову і степові зони практично всієї сучасної Лівобережної України, за винятком причорноморських степів. Міста і села севрюків доходили до верхів’їв Сіверського Дінця, Дону і Хопра, а на сході сягали межиріччя Десни і Оки.

Більшість цих земель колись входила до складу Чернігівського князівства, яке в пізні часи існування Русі-України боролося з галицько-волинськими князями за великокняжий стіл та панування над руськими землями.

Ця боротьба тривала і після татарської навали. В XIV столітті Чернігівське князівство, разом з більшістю земель Русі, опинилася в межах Великого князівства Литовського. Тривале співіснування етнічно та культурно близьких нащадків літописних полян, деревлян, сіверян сприяло їх злиттю в єдиний український народ. Але севрюки були силоміць вирвані з цього процесу, через діяльність московських князів, що попрохали політичного притулку у Великім князівстві Литовськім, Руськім та Жемайтійськім.

Пригадаємо, що в ті часи Литвою називали землі сучасної Білорусі, Україна мала назву Русь, Жемайтія – частина земель сучасної Литви.

Шем’ячичі та Можайські

Князі Шем’ячичі та Можайські були нащадками московського князя Дмитрія Івановича, прозваного чомусь «Донським». Боротьба за владу у Москві змусила згаданих князів шукати прихистку в Великім князівстві Литовськім.

Конфлікт між князями Московщини спалахнув 8 лютого 1433 року на весіллі Василія Васильовича (онук  Дмитрія Донського від старшого сина), з Марією Ярославною. Серед запрошених були двоюрідні брати Василія, також нащадки Донського, від другого сина Юрія – Дмитрій Шем’яка і Василій Косий.

 
П. Чистяков. Велика княгиня Софія Вітовтівна на весіллі зриває пояс з Василя Косого. 1861 р.

Софія Вітовтівна – дочка Великого князя Литовського Вітовта, дружина московського князя Василія Дмитровича І, і мати московського князя Василія ІІ, осоромила Василія Косого тим, що зірвала з нього пояс, начебто украдений у Дмитрія Донського.

Ця подія стала формальним приводом для ворожнечі й боротьби за московський княжий стіл між нащадками синів Дмитрія Донського Василія і Юрія.

Боротьба тривала зі змінним успіхом понад двадцять років. В 1446 році Дмитро Шем’яка при підтримці двоюрідного брата Івана Можайського став Великим князем Московським. Протримався він усього рік – Василій ІІ вибив його з Москви за допомогою ординських військ. Але Шем’яка зброї не склав, і продовжував боротьбу, аж до своєї смерті від отрути в 1453 році.

Князь Іван – син Дмитрія Шем’яки, разом з Іваном Андрійовичем Можайським, тим самим , що допомагав його батькові посісти московський княжий стіл, в 1554 році утік до ВКЛ. Сподіваючись на те, що втікачі з Московії, вестимуть непримиренну боротьбу з Московським князем, Великий князь Литовським дав їм в уділ землі з містами Рильськ і Новгород-Сіверський (Івану Шем’ячичу) та Стародуб, Гомель і Брянськ (Івану Можайському).

 
Печатка Івана Андрійовича Можайського

Деякий час так і було. Шем’ячичі та Можайські відбудовували Київ після нападу Кримського хана Менглі-Гирея (1482), воювали з Москвою у московсько-литовській війні 1492 – 1493 років, ходили з польським королем у похід на Молдову (1497).

Звичаї та закони Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, сприяли тому, що удільні князі прикордонних князівств мали значну автономію, підкріплену чималою військовою потугою. Усе це посилювало вплив Шем’ячичів і Можайських на державне життя ВКЛ. Князь Семен Іванович Можайський в 1496 році отримав у володіння Чернігів. Поступово у володінні колишніх утікачів з Московії опинилися значні території, що межували з Московським князівством.

На Московщині кажуть: «Сколько волка не корми, а он все равно в лес смотрит». Прислів’я добре віддзеркалюють особливості національної вдачі. Наприкінці XV століття Можайські і Шем’ячич почали таємні переговори з Великим князем Московським про перехід під його оруду з усіма уділами.

Московські літописи називають причиною цього прихильність зрадників ВКЛ до грецької віри. Ця версія сумнівна, з огляду на те, що ані католицька віра, ані церковна унія православної церкви з нею, не загрожували Сіверським землям. Швидше за все, Можайські та Шем’ячичі розуміли, що князь Литовський надав їм землі за службу, і може колись їх відібрати, як це сталося з Брянськом. Перехід до Московщини дозволяв не тільки привласнити ці володіння, але й створював можливість відвоювати нові території. Як це зробив Семен Можайський захопивши Любеч у 1500 році.

Московський князь не дав себе довго вмовляти, і оголосив про перехід володінь Можайських та Шем’ячичів під свою високу руку. Великому князю Литовському Олександру Казимировичу Іван ІІІ Московський в 1500 році надіслав листа, в якому оголошував, що захищатиме цих князів зі зброєю в руках.

Між Московією та ВКЛ спалахнула війна, що тривала до 1503 року. Вона закінчилася втратою Великим князівством Литовським третини своїх земель, переважно колишнього князівства Чернігівського, із Черніговом включно.

 
Карта бойових дій московсько-литовської війни 1500 – 1503 р.

Іван ІІІ щедро обдарував перебіжчиків. Семен Можайський отримав Дроків, Мглин, Попову Гору і Почеп, Василій Шем’яка – Радогощ і Путивль. Незабаром Семен Можайський помер, і всі його володіння успадкував його син Василій Стародубський.

Взаємини між двома Василіями не склалися – відомі звинувачення Стародубським Шем’ячича в державній зраді. Скарги почули – в 1523 році Василій Шем’ячич опинився в московській в’язниці, де і помер 10 серпня 1529 року. Його дружина та діти були пострижені в ченці, рід згас, вкрадені у ВКЛ землі стали власністю московського князя.

Василій Стародубський одружився з рідною сестрою першої дружини московського князя Василія ІІІ. Князь Стародубський не мав дітей від цього шлюбу, тому після смерті всі його уділи стали власністю Великого князя Московського.

Подальша доля Сіверських земель

Одразу після захоплення Сіверських земель Московія почала активно змінювати етнічний склад території. На анексовані землі переселялися московські діти боярські разом із селянами. Їм надавали землі, що раніше належали корінним мешканцям.

Колоністи були запорукою московського панування в Сіверських землях. Більшість севрюків Москва зарахувала до простолюдинів (селянства), з подальшим оберненням на кріпаків. Подібні методи повторюватимуться не одноразово: в землях Гетьманщини і Правобережної України у XVIII столітті, після 1939 року на Західній Україні. В наш час, зміна етнічного складу півострова почалася одразу після анексії Криму 2014 року.

Рятуючись від московського наступу на свої права та вольності, сіверське боярство вдалося до переселення в землі ВКЛ. Ті, хто лишався, відчували свою етнічну і культурну відмінність від московства.

Ці обставини, яскраво дали взнаки в часи Смути.  Сіверські землі активно підтримали царевича Дмитрія, і масово долучалися до невеличкого війська, з яким він розпочав похід на Москву. Незабаром севрюки та козаки стали головною бойовою силою, що зробила Дмитрія московським царем.

 
С. Іванов. Смутний час. Військо Самозванця. 1908 р.

Після його підступного вбивства московським боярством, Сіверщина підтримала Івана Болотнікова. Підтримка була настільки значною, що війну Болотнікова часто називали «севрюківською».

Через Смуту Московія втратила Сіверські землі в 1618 році. Вони стали Чернігівським воєводством Речі Посполитої. Але не на довго – під час Хмельниччини Москва знов окупувала ці землі.

Московія поновила колонізацію Сіверщини. яка не була мирною. Збереглися документи, що засвідчують збройні сутички севрюків з московськими переселенцями. Сила  була на боці Москви, тому згадки про севрюків зникають на межі XVII – XVIII століть. Але ще у ХІХ столітті серед нащадків московських колоністів побутували перекази про недружніх до них севрюків.

Нова спроба повернути частину Сіверських земель в Україну відбулася в 1917 році. ІІІ Універсал Центральної Ради визнав Чернігівську губернію в тогочасних адміністративних кордонах територією Української Народної Республіки. Московсько-більшовицький режим не приймав не тільки це положення, але і саме існування незалежної держави Україна. Але для годиться московські комуністи погодилися, на переговорах у Бресті, провести кордон з Україною по лінії Сураж – Унеча – Стародуб – Новогород-Сіверський – Глухів.

Фактично більшовицькі банди захопили владу в 43 районах Чернігівської губернії з центром у Почепі. Ані Гетьман України П. Скоропадський, ані союзні йому німецькі війська не змогли цьому завадити. Московсько-більшовицькі окупанти одразу розпочали грабувати місцеве населення. Визиск спровокував селянські повстання у Мглинському повіті та Суражі. Мешканці інших районів північної Чернігівщини зверталися до Гетьмана з проханням приєднати їх території до Української Держави.

У травні 1919 року північні райони Чернігівської губернію, що становили 15 тис. кв. км. з населенням 637 тис. осіб, більшовики вилучили зі складу України та включили до Гомельської губернії РСФСР. Усі протести місцевого населення були проігноровані.

6 грудня 1926 року рішенням ВЦІК СССР Стародубщина була виведена із підпорядкування Україні, та стала частиною Брянської губернії РСФСР. Зараз ці території становлять 12 районів  сучасної Брянської області.

Доля Сіверщини наочно показує алгоритм дії московства на українських землях: захоплення – колонізація – визиск – асиміляція. Він повторювався скрізь і завжди, і на щось інше від Москви Україні і українцям годі сподіватися. Тільки потужна незалежна Українська держава, і утворення на місці сучасної РФ вільних держав поневолених Москвою народів, здатні покласти край експансії московського імперіалізму.

Сайт містить унікальні тексти, кожен з яких уперше був оприлюднений саме тут. Бажаєте читати нові статті першим? Натисніть на дзвоник розташований в правому нижньому кутку монітора!

Опубліковано Юрій Гарматний о 13:34

Натисни – підтримай Сурму!