Весна. Холодний Яр

Так швидко й не пригадаю, якого року культорологічний клуб «Холодний Яр» на чолі із першим у незалежній Україні дослідником повстанського руху 20-их років минулого століття Романом Ковалем започаткував щорічні весняні відвідини місць славнозвісної Холодноярської республіки, могили її головного отамана Василя Чучупаки, ставка у низині біля Мотронинського монастиря, де ще гайдамаки святили зброю.

Добре пам’ятаю – у перші роки таких ідейних туристів було два-три десятки, з часом їхня кількість збільшувалась, аж до того, що постало питання відповідної інфраструктури – туалетів, магазинів, де можна було б купити хоча б води. Дехто зумів використати такий інтерес для власного бізнесу. І це нормально. Цього року, ясна річ, поки – ніяких поїздок.

Про отамана Квашу з уст його правнука

Роман Коваль, а за ним і інші автори-історики дослідили цю трагічну і героїчну сторінку нашої історії досить повно і глибоко. Сьогодні з нами ще є родичі кількох отаманів. Їхні враження і спогади – безцінні деталі живої історії нашого роду й народу. Один з них мій однокласник Віталій Кваша, освітянин, викладач. Його двоюрідній прадід Олександр Миронович Кваша, один із холодноярських отаманів. Загинув від рук чекістів. До речі, серед них був його ж рідний брат Іван. Звісно у родині протягом радянського часу про це намагалися не згадувати. Отож, мало що збереглось. Але деякі моменти Віталій устиг зафіксувати:

«Те, що мені відомо про родину отамана Кваші, це все зі слів мого батька, який дуже цікавився історією і ділився з нами своїми спогадами; від Богдана Мироновича – найменшого рідного брата отамана та від позашлюбного сина Василя Мироновича (середнього брата отамана) – Анатолія Васильовича Розгоненка. Я відвідував його у Златополі, де він жив, він був уже дуже літньою людиною і мало що пам`ятав. Але те, що він розповідав, це зі слів ще одного брата отамана – Івана Мироновича, чекіста. Довгий час ніхто про події 20-30-х років в родині не згадував. Очевидно, панував якийсь страх. Коли я вчився в педінституті, розпитував Богдана Мироновича про родину. Він мені відповідав: «Оно тебе не надо, меньше знаешь, лучше спишь, ты комсомолец» і т.д.

Отож, що вдалося дізнатися про родину мого батька: у селі Розлива Новомиргородського району жили Мирон-коваль і його жінка Горпина (прожила 105 років, моя мати її пам’ятає), у них були діти:

  • Михайло Миронович – мій прадід, загинув у 1914 році на війні;
  • Григорій Миронович – офіцер царської армії , після поразки втік в Польшу, доля невідома;
  • Олександр Миронович – холодноярський отаман;
  • Василь Миронович – усе життя працював у колгоспі;
  • Оксана Миронівна – нібито, казав батько, якийсь час була головою колгоспу, доживала віку в селі Турії Новомиргородського району;
  • Зіновій Миронович – коли почались репресії , змінив ім`я на Богдан і втік в Росію, там прожив до 80-років, а потім повернувся і доживав вік у нашій сім`ї, помер у 1983 році;

Саме його я добре знаю. Усі були грамотні, мали освіту, Григорій по -моєму юридичну. Богдан Миронович вчився у Златопільському зоотехнікумі (агрошколі). Про той час він не хотів нічого розповідати. Я ж тільки тепер розумію – чому. У книжці Романа Коваля «Коли кулі співали» знайшов дані про отамана, але він там названий Василем Мироновичем. При зустрічі я сказав Романові, що це помилка, Василь не був отаманом, був Сашко. У родині казали: бандит-Сашко , тоді ж так називали їх. І через те не згадували про нього, щоб ніхто не постраждав. Пан Роман пояснив, що в архівах він зустрічав кілька імен, згадувалось також про якогось студента Квашу, який організував націоналістичний осередок у Златопільському агротехнікумі.

Дякуючи Романові, я побачив фотографії отамана, які він знайшов у архівах СБУ. На фото видно, що дуже схожий на Квашів, особливо на Зіновія-Богдана Мироновича. Тож зрозуміло, чому Зіновій змінив своє ім’я і втік в Росію. Приїзджав в Україну таємно, коли померла сестра (він з нею листувався). А у 1979 році повернувся до нас назавжди, в Росії родини у нього не було.

Отаман Олександр Кваша загинув у 1922 році, йому на той час було 27 років, а Богдану Мироновичу – 20. Він тоді якраз навчався. Отже, після загибелі брата він відразу ж тікає до Росії під іншим ім’ям, зупиняється у Москві і навчається там у Тимірязєвській сільськогосподарській академії (є фото, яке він прислав батькам моїм у 60-их роках з підписом). А потім він жив і працював на Уралі, у Свердловську (мій брат Вовка їздив до нього, коли забирав в Україну). Про 20-ті він не говорив взагалі. Він казав колись мені: «У меня жизнь сложилась не так, как я хотел, и все из-за брата». Богдан Миронович був інтелігентом. Я пам’ятаю, як починався завжди день у нього в Костянтинівці. Вранці він пив чай, часто трав’яний збір. Потім читав газети (я коли був вдома ходив на залізничний вокзал, там був дуже гарний газетний кіоск, скуповував всі улюблені газети, особливо він поважав «Нєдєлю»), дуже не любив комуністів і бідкався, що я комсомолець. Знав напам’ять весь «Кобзар» (старе видання, приїхав з ним з Росії, пізніше при переїзді ця книга десь зникла). А ще він привіз вишиванку, яку вишивала йому ще мати Горпина. Пізніше уже й я її одягав.

Ось так він уник репресій. Він був певен, що його намагалися знайти після вбивства отамана, і, очевидно, це так. Інші члени родини не постраждали, бо Іван Миронович був чекістом (до речі, зі спогадів, він очолював групу працівників ДПУ, які їздили до Чорного Ворона з пропозицією здатися). Про Івана Богдан Миронович не хотів взагалі нічого говорити.

Я зараз дуже жалкую, що не отримав максимум інформації про той час. Я думаю, якби Богдан Миронович дожив до періоду гласності, а тим більше незалежності України, ми могли б дізнатися дуже багато цікавого, а у той час він все таки боявався розповідати, щоб не нашкодити нам.

У Йосипівці не хочуть пам’ятати отаманів

Свободівці знамянські запропонували зробити пам’ятну дошку двом отаманам Кваші і Завгородньому, тим більше, що вони товаришували і воювали в одному регіоні. Правнук Завгороднього Юрій Нікітенко і я оплатили цю дошку. Нам пообіцяли Новомиргородські активісти, що вирішать питання з її встановленням на приміщенні Йосипівської сільради, бо села Розливи уже майже немає. Але це все чомусь загальмувалось, сільрада нібито відмовила.

Наскільки я знаю новий голова облдержадміністрації підтримує вшанування Чорного Ворона і інших отаманів. Олександра Квашу вбили підступно (про це є у книзі Романа Коваля), виманивши його ніби на підмогу побратимам. На місці трагедії побував Іван Кваша, мабуть, для ідентифікації тіла, а може, й був у загоні Пасеки (керівник операції зі знищення отамана) від самого початку. Чекісти кілька днів возили тіло отамана по селах, щоб продемонструвати, яка сильна і непереможна радвлада, а златопільська районна газета “Штурм” опублікувала статтю “Забито отамана банди Квашу”.

9 травня поїду на могили у Розливу – там і Богдана ми поховали. Може, щось нове дізнаюсь. До речі, ми так і не знаємо де поділи тіло отамана Сашка. Можливо, десь у архівах про це є? Але більше всього, що чекісти десь закопали його, щоб ніхто не знав. Думаю, Іван знав де брат закопаний, але вони ворогували, то він навіть матері так і не сказав…»

На фото: так і не встановлена меморіальна дошка; Зіновій-Богдан Кваша у молоді роки; не заростає дорога у Холодрний Яр (фото минулих років).

http://chas-time.com.ua/liudyna/vesna-kholodnij-yar.html?fbclid=IwAR2vHMlXnuBavoGVg_1UyxkdEG_UmY0xXwb_GitWoM9Qbkab4erljlEc6Pw

MIXADV

цікаве