ВЕЛИКА МІСІЯ МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО

Під тиском суспільства скандального Фокіна звільнили з ТКГ

30/09/2020 admin 0

Скандально відомого призначенця президента  Володимира Зеленського до складу ТКГ Вітольда Фокіна звільнили з посади першого заступника глави української делегації в Тристоронній контактній групі щодо врегулювання […]

На изображении может находиться: один или несколько человек и текст

 7 травня 2020 року, виповнилося 180 років від дня народження Марка Кропивницького, який здійснив свою велику місію організатора національного професійного театру на східних теренах України.

У пантеоні світової слави не так уже й багато постатей, непересічний талант яких просто важко збагнути. Особливо яскраво їхній геній вирізняється на тлі суцільної сірості, загального занепаду і песимізму, коли здається, що та справа, якою вони опікуються, навіки згинула, що більше ніколи їй уже не відродитися, а тим більше розквітнути. Щось подібне відбувалося з українським театральним мистецтвом у другій половині ХІХ століття. Низка суворих урядових заборон і обмежень на все українське, серед яких особливо зловісними були так званий Валуєвський циркуляр від 1863 року і Емський указ Олександра ІІ у травні 1876 року, здавалося, остаточно похоронили навіть саму мрію про український професійний театр, знищили щонайменші паростки національного театрального мистецтва. Адже заборонено було виставляти на професійній сцені (ясна річ, російській, оскільки українських труп тоді і в помині не було) навіть «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника» і «Назара Стодолю», які до цього з великим успіхом грали упродовж кількох десятиліть. Щобільше, до офіційного вжитку заборонена була не тільки рідна мова, а навіть окремі слова. Серед них – «запорожець», «воля», «Україна». І ось раптом після деяких послаблень у цій царині, що відбулися наприкінці 1881 року, з’являється людина, яка, по суті, з нічого, майже на голому місці створює національний професійний театр, який за кілька років потому своєю не баченою до цього майстерністю затьмарює російські імператорські театри Санкт-Петербурга і Москви. Це була трупа, про яку із захопленням писали у своїх рецензіях найавторитетніші тодішні російські театральні фахівці й естети (зокрема, Олексій Суворін). Вони змушені були визнати, що такого акторського ансамблю, який тріумфував в українських виставах, вибаглива столична публіка не бачила навіть на блискучій Александринській сцені, що деякі актори цієї трупи були б першими й «на імператорських театрах», котрі вважалися в Росії еталоном театрального мистецтва.
Створив це справжнісіньке диво, котре згодом вдячні шанувальники назвуть театром корифеїв, Марко Кропивницький. Саме з цієї трупи й розпочинається, за великим рахунком, історія українського професійного театру у підросійській частині України.
Були, звичайно, спроби на теренах Наддніпрянщини й раніше заснувати національний театр, але то були лише спроби, які мали короткочасний успіх чи навіть гинули в зародкові. Прикметно, що всі вони пов’язані з постаттю того ж таки Кропивницького.
Уперше невеличку українську трупу митець створив було у Харкові влітку 1874 року. З цим колективом він навіть здійснив поїздку до Петербурга. Тривали гастролі понад три місяці і користувались успіхом у тамтешньої публіки, але Кропивницький добре усвідомлював, що за рівнем своєї майстерності його товариші по сцені поки що не здатні на рівних конкурувати з російськими професійними трупами, а тим більше з імператорськими театрами. Недарма українські вистави у столиці Російської імперії сприймали як своєрідну екзотику. Про самобутнє національне мистецтво навіть не йшлося, і це Кропивницького дуже засмучувало.
Більш серйозно до своєї великої місії Кропивницький підготувався навесні 1876 року, коли у Катеринославі (тепер – Дніпро) разом із антрепренером Д. Ізотовим організував трупу з акторів, які чи не всі володіли українською мовою, а до репертуару включили чимало національних п’єс. Як згодом згадував у своїх мемуарах сам драматург, вони тоді з Ізотовим хотіли створити національний театр без жодних спеціальних на те дозволів, так би мовити, явочним порядком. Цей колектив, звичайно, мав виставляти й російські спектаклі (без цього не можна було), але наголос організатори хотіли зробити все-таки на українських. Проте здійсненню цього сміливого задуму завадив ганебний Емський указ, за яким взагалі заборонялися на професійній сцені українські вистави.
Наступна, третя спроба, припадає на кінець 1881 – початок 1882 років. Тоді Кропивницький перебував у Кременчуці, де в якості режисера й провідного актора працював у російській трупі Григорія Ашкаренка. Трупа перебувала у страшенній матеріальній скруті, оскільки місцеве українське населення ігнорувало російські спектаклі. А відтак Кропивницький запропонував Ашкаренкові звернутися до міністра внутрішніх справ із проханням дозволити зіграти хоча б кілька українських творів, які користувалися тут великою популярністю, що дало б можливість хоч якось наповнити театральну касу. На позитивне вирішення питання майже не було надії, але жаданий дозвіл несподівано надійшов із Петербурга. Автори телеграми, звичайно, й гадки не мали, що ця їхня петиція стала, по суті, тією останньою краплею, яка камінь точить. Річ у тім, що хвиля невдоволення забороною українських вистав докотилась тоді вже й до вищих щаблів імперії, що рапорти з проханням послабити утиски настрочили харківський і одеський генерал-губернатори, які не тільки не бачили жодного сенсу у цих заборонах, а, навпаки, вважали, що така політика серйозно підживлює українофільські настрої, а отже, по суті, розхитує імперські основи.
Так у грудні 1881 року на базі російської трупи Григорія Ашкаренка постала нарешті трупа, котра почала виконувати національні твори (російські, щоправда, також, оскільки грати лише українські не дозволялося). Ця трупа мала шалений успіх і в Кременчуці, і в Харкові, і в Києві, куди Кропивницький привіз своїх товаришів по сцені на початку 1882 року. Проте митець розумів, що за рівнем своєї майстерності його колектив не здатен упоратися з тими грандіозними завданнями, котрі він висував, а відтак перед Великим постом трупа була розпущена.
І лише четверта спроба, яку Кропивницький здійснив у жовтні 1882 року в Єлисаветграді, завершилася створенням національного професійного театру. Ця трупа демонструвала тепер уже таку майстерність, яка була гідна найкращих європейських сцен. Саме у цій трупі розпочала свій творчий шлях на професійній сцені найкраща учениця Кропивницького Марія Хлистова (дівоче прізвище Адасовська), більш відома як Марія Заньковецька, а також (хтось трохи раніше, хтось трохи пізніше) Ганна Затиркевич-Карпинська і три брати Тобілевичі – Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський і Панас Саксаганський. Ну, і, звичайно, дуже багато акторів дещо меншого масштабу.
Вражає та обставина, що Кропивницький, який ніколи й ніде спеціально не навчався театральній майстерності, як ніхто, був підготовлений до своєї великої місії – організатора національного професійного театру. Він був геніальним актором, який міг бездоганно зіграти будь-яку роль – від комедійної до трагедійної, видатним режисером, рівного по майстерності якому не було в Російській імперії, талановитим драматургом, котрий порушив у своїх п’єсах чи не всі основні проблеми, характерні для тодішнього українського життя, й створив значну частину репертуару для молодого українського театру. А ще він був неабияким співаком, композитором, музикантом і читцем. Ба навіть художником, який незрідка сам малював декорації для своїх вистав.
Можна сміливо сказати, що з Кропивницьким Україні дуже пощастило. Навіть важко уявити, скільки втратила б національна культура, якби саме в цей час за організацію театральної справи не взялася така енергійна, всебічно обдарована і надзвичайно патріотична Людина. Очевидно, саме так Божою волею і мало статися. Марко Кропивницький прийшов у цей світ, аби здійснити свою велику місію, і він її здійснив. Притому на відмінно!

Anatoliy Novykov

MIXADV

цікаве