У нас русскоязичний правлячий клас

Розпочався політичний сезон, який завершиться виборами президента України.
Ми повязуємо виборчі кампанії, які відбуваються нечасто – через 5 років, з можливістю еволюційних перемін, реформ, зміцнення державності, ростом добробуту і з національним відродженням-розвитком.
Майже стовідсотково очевидно, хто буде наступним президентом України і навколовиборчі дебати так і залишатимуться місцем шліфування політичних аргументів, зашкалюючої критики, самовираження активістів і підготовкою до наступних парламентських виборів восени 2019 року. Вони не стануть підставою для майбутніх політико-економічних змін.

Звичайними політологічними критеріями вибори в Україні не виміряти, бо ці політологічні закономірності у нас слід застосовувати у однаковій мірі до двох категорій “електорату” – україномовного і русскоязичного. Тобто, президентами стають і у Верховну раду приходять у нас фігуранти від двох Україн – русскоязичної і україномовної – це з досвіду 25 років незалежності і так ще довго триватиме й далі.
І не ми ділимо Україну за мовною ознакою, і не бачити цього є фальшуванням. Нас вже давно поділили, особливо російські націонал-комуністи, які зросійщили насильно за совка українців як міське населення України.

Мова тут не про те, що русский язик є носієм зла, чи русскоязичні українці або ж представники зросійщених меншин, чи самі русскі в Україні є негативним фактором політичного життя. Мова не про русский язик як засіб обміну інформацією чи приватного спілкування або ж спілкування в армії, серед правоохоронців, у адміністраціях, в освіті чи серед бізнесу.
Мова не про Путіна і його воєнну защіту русскоязичного насєлєнія від насильної українізації.

Мова про те, що двомовність в Україні є політичним фактором який гальмує як політичний так і соціально-економічний розвиток країни в цілому.
Опертя політичних діячів і партій на два різномовних і за кількістю майже незмінно рівновеликих електорати (які не підтримують політиків і політичних партій з протилежномовного табору), веде до політичних спекуляцій і панування в Україні олігархічного режиму. Так олігархи, вже у наслідок виборів, визискують збіднілу масу як русскоязичних так і україномовних і не дають ручному парламенту можливості у законодавчий спосіб обмежити свої офошорні апетити та сприяти створенню масиву середнього класу.

Двомовність є доконаним фактом.
25 років в Україні править русскоязична влада (за винятком 7 західних областей, які на політику у Києві чи в інших регіонах впливу не мають. І все, що ми маємо із пограбунком України – резільтат діяльності посткомпартійних зросійщених “еліт”.
У нас всі русскоязичні президенти (окрім Ющенка із, в основному, русскоязичним оточенням), реально всі премєр-міністри, їхні заступники, начальники управлінь, голови обласних і більшість районних адміністрацій, всі вертикалі правоохоронців. У нас русскоязичний олігархат і крупний та більшість середнього бізнесу в цілому.
Реально влада і власність у русскоязичних, яких радо підтримує українського походження зросійщене войовниче міщанство і більшість меншин (хіба окрім поляків).

Очевидно, що цей русскоязичний правлячий клас, який у наш час “для блізіру” мовить українською на телекамери, є самозадоволеним і його влаштовує як матеріальний статус, так впривілейована русскоязичність, від якої вони не бачать сенсу відмовлятися та почувають себе хозяєвамі жізні.
Більшість україномовних, які потрапляють у зросійщені міста, стають перед вибором: або приєднуватися до резервації україномовних і вкорочувати собі соціальну драбину, або ж зачтокать і вписатися в процес виживання. Рускоязичність у містах стала фактором вигоди і звичкою та захоплює собою наступні хвилі населення з провінції.

Хтось скаже, що ось у західних областях така ж корупція як у центрі та на сході, що, ось раптом ми станемо всі україномовним – і все залишиться так само.
Але згадайте, як 25 років голосували західні області – якби так голосували східні ті центр – ми давно були б у НАТО, у ЄС мали б інших президентів, міністрів, армію, правоохоронців і рівень життя без помітної корупції.
Якби Україна пішла шляхом русскоязичного електорату – були б ми ще однією Білоруссю чи губерніями Росії.

Проблема двомовності мала б бути помічена українським правлячим класом давно, як владою, так і самим русскоязичним населенням. Саме сконцентроване у мільйонниках та більших містах України русскоязичне населення є занятим у наукоємних виробництвах, в державному управлінні та бізнесі, воно має потужний вплив на вироблення української політики і її вектору розвитку, воно мало б піднімати питання національного відродження України, державного сприяння мові, патріотичного виховання молоді.
Та не піднімає. Піднімають україномовні “маргінали”, які не будували ракет, космічних кораблів і комунізму.

Поки в Україні русскоязична частина суспільства з добровільних переконань не повернеться до засвоєння української мови нам не допоможуть ні економічні програми, ні кадрова чехарда нових обличь, ні вибори, ні інновації, ні інвестиції.
Питання двомовності в Україні є причиною наших політичних та економічних невдач і буде таким надалі.

Тому слід підтримувати тих політиків, ті політичні партії, ті соціальні прошарки, які на ділі змагають до національного відродження і в пріоритеті мають підтримку українській мові.

Сергій Жижко

MIXADV

цікаве