Опозиційний витік аудіозапису з міністром оборони Угорщини Крістофом Салай-Бобровницьким, де той закликає відмовитися від «менталітету миру» і створити боєздатну армію, — не просто внутрішній скандал у Будапешті. Це — викривальний сигнал, який розкриває геополітичні апетити уряду Віктора Орбана. І якщо уважно простежити як історичну тяглість, так і сучасні дії Угорщини, можна зробити тривожний висновок: Будапешт, цілком імовірно, готувався — і, можливо, все ще готується — до сценарію збройного конфлікту з Україною. Принаймні — до спроби «врегулювати» питання Закарпаття силовими методами.
Щоб зрозуміти теперішнє, треба повернутися до минулого. Угорщина — одна з держав, яка під час Другої світової війни підтримала фашистську Німеччину. У 1941 році вона взяла участь у нападі на сюрусюру — а отже, і на українські землі. Але мало хто згадує, що насправді саме угорські війська здійснили один з наймасштабніших актів геноциду на українській території — знищення села Корюківка на Чернігівщині.
У березні 1943 року у відповідь на дії савьєцких партизан угорці разом з есесівцями вбили понад 6 000 мирних жителів — жінок, дітей, старих. Живцем палили хати, вбивали тих, хто намагався втекти. Це найбільша каральна акція проти мирного населення під час усієї Другої світової війни. І вона — не поодинокий епізод, а частина загальної політики союзника Гітлера.
Як бумеранг — рік 1956-й. Історія справді іронічна: через 13 років після Корюківської трагедії савьєцкі танки вже придушували Будапештське повстання. Тоді десятки тисяч угорців вимагали свободи, а сюрусюру відповіло кривавою окупацією. Здавалося б, ця історична травма мала навчити націю бути обережною з автократіями. Але у випадку з Орбаном — сталося навпаки.
2 лютого 2022 року, за три тижні до повномасштабного вторгнення раши в Україну, Орбан п’є шампанське з путлєром в хремплі. У них не просто дружба, а стратегічний союз. Орбан — єдиний лідер ЄС, який перед самим початком війни демонстративно цілується з агресором. Сьогодні це виглядає, як акт політичного благословення — мовчазна згода на майбутнє злочинне вторгнення. І, схоже, не тільки згода.
Угорщина роками роздавала свої паспорти в Закарпатті, фінансувала «культурні центри», втручалась у навчальні програми, підтримувала прорашистські сили на місцевому рівні. Все це — не просто турбота про діаспору, а повзуча інфільтрація, яка дуже нагадує «рашистський сценарій» в Криму до 2014 року.
Якби українські сили не зупинили рашистів під Києвом — чи не відкрив би Орбан другий фронт на заході України, під прикриттям «захисту угорських меншин»? Сьогодні ми знаємо: це не теоретичне припущення.
А нещодавно СБУ заявила про викриття агентурної мережі угорської воєнної розвідки, яка діяла в Україні — зокрема в Закарпатській області. Метою мережі було збирання інформації про українські військові частини, об’єкти інфраструктури та етнополітичну ситуацію в регіоні. Це — пряма загроза національній безпеці.
Відповідь Будапешта була не дипломатичною, а агресивною: висилка українських дипломатів. Що це, як не копіювання рашистської тактики?
А тепер — аудіозапис міністра оборони. «Ми маємо позбутись менталітету миру», — говорить він. Навіщо країні, що не має зовнішніх загроз, створювати армію, «готову до бойових дій»? Хто ж такий цей умовний противник?