Поки Варшава та Київ сперечаються через Волинь, у Кремлі потирають руки. Нова мета когнітивної війни — розсварити Україну з сусідами, паралізувати логістику ВПК і перевірити НАТО на міцність. Маніпуляція емоціями замість ракет
Глибокий аналітичний зріз професора Михайла Савчина у статті для видання ZBRUC.eu виводить дискусію про сучасну російсько-українську війну на кардинально новий рівень: головним театром бойових дій став не фізичний фронт, а сфера людського пізнання й свідомості. Сучасна когнітивна війна, яка поєднує радянські практики «рефлексивного управління» з новітніми нейротехнологіями, ШІ та мікротаргетуванням, спрямована на повний демонтаж інституційної спроможності західних демократій. Штучно роздмуханий політичний клінч між Польщею та Україною навколо історичної пам’яті Волині є класичним прикладом такої операції, де кінцевою метою Москви є не просто блокування євроінтеграції Києва, а руйнування трансатлантичної єдності НАТО та безпекової архітектури ЄС. У цих умовах єдиною надійною бронею для держави стає когнітивна безпека — консолідація політичної нації навколо цінностей конституціоналізму, розвиток критичного мислення та негайне створення спеціалізованих Когнітивних сил впливу в структурі ЗСУ.
Ареною когнітивних воєн, які ставлять за мету розлад інститутів конституційної демократії, близько десяти років тому стали США та Сполучене Королівство. Це якщо пригадати перебіг Brexit у Сполученому Королівстві та президентські вибори у США. Основними її засобами стали цифрові інструменти та соціальні мережі, через які обробляли цільову аудиторію задля її дезорієнтації щодо засад функціонування інститутів влади. Для цього використовувалися невігластво населення та недосвідченість у розробленні й ухваленні владних рішень. І ця аудиторія на протестній хвилі ніби залучалася до процесу ухвалення політичних рішень, не маючи елементарних навичок аналізу й тим більше участі в таких процесах.
У свою чергу, Україна є простором цих воєн ще з часів поновлення незалежності її державності, в основі чого є заперечення суб’єктності України як національної держави з боку Московії. При цьому питання національної держави та націоналізму демонізується, що викривляє справжній зміст національного, який є нічим іншим, як відстоюванням національних інтересів у відносинах із іншими міжнародними акторами. На сьогодні об’єктом когнітивних воєн стали Польща та Чехія, в Угорщині ситуація наразі на паузі, натомість у Словаччині вона триває латентно, оскільки потенціал її звужений наявністю коаліційного уряду, що обмежує її руйнівні наслідки, як би це не було дивно.
Призначення когнітивних воєн полягає в розладі й розкладі інституцій, що мають на меті підірвати легітимність правопорядку певного типу. Насправді, з точки зору конституційної демократії, тут складно говорити про підрив демократичної легітимності інститутів, а радше йдеться про їхню ефективність і дієвість. Тому когнітивні війни мають на меті атакувати конституційну ідентичність і зруйнувати інституційну спроможність публічної влади, зводячи також нанівець традицію права конкретної країни чи міжнародного або наднаціонального об’єднання.
Читайте також: Як Український національний пантеон став черговим приводом для загострення відносин з Варшавою
Яскравим прикладом є чистої води когнітивне протиборство між Польщею та Україною, вигодонабувачем якого безумовно є Росія, але найбільше втрачає насамперед, як би то дивно не виглядало, — Європейський Союз. Польський президент Навроцький висловив обурення щодо нагородження президентом України Зеленським одного із підрозділів ЗСУ спеціальним званням «Герої УПА». У вкрай правовому консервативному середовищі польського політикуму існує панівний наратив, згідно з яким основна вина за події Волинської трагедії покладається на підрозділи УПА.
З точки зору права, насправді на відміну від тої ж Армії Крайової, яка спиралася на уряд Другої Речі Посполитої в екзилі, УПА вела боротьбу за виживання українського народу фактично на три фронти – проти тієї самої АК, німецького Вермахту та підрозділів НКВД Совіцького Союзу. Супротив УПА на заході України призвів до згортання масових депортацій місцевого населення в Сибір, а ув’язнені в ГУЛАГу бійці УПА відіграли чи не провідну роль у повстаннях у совіцьких концтаборах, що призвело до колапсу всієї цієї системи неволі та економічного визискування населення.
Насамкінець, УРСР була креольською державою, яка фактично легалізувала окупаційний режим тоталітарного Совіцького Союзу на території України, що була сліпим інструментом для виконання волі Кремля. Тому за події на Волині протягом 1943–1945 рр. згідно з приписами міжнародного гуманітарного права несуть відповідальність країни-окупанти — тоталітарна нацистська Німеччина та комуністичний Совіцький Союз.
Хоча з приводу Волинської трагедії вже неодноразово на вищому політичному рівні між Україною і Польщею були взаємні вибачення і прийнято рішення, що остаточно відповіді на них мають дати історики на основі дослідження фактичних даних, позиція президента Польщі Навроцького, який сам є істориком і очолював колись Інститут національні пам’яті, є принаймні є доволі дивакуватою і екстравагантною. У свою чергу, прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск, хоч і розкритикував рішення Києва щодо назви підрозділу, закликав обидві сторони «не дозволити історії зруйнувати майбутнє» та продовжувати спільну боротьбу проти російської агресії. У результаті всього цього процесу, де всі ці суперечності мають вирішувати професійно саме історики, але аж ніяк не політики, польські вищі інститути влади схиляються до блокування процесу інтеграції України до ЄС.
Це стало добрим ґрунтом для припущень британського видання The Telegraph про можливі так звані «гібридні» атаки на інфраструктурні об’єкти Польщі з боку Московії¹, які вона переважно здійснює під false flag. Видання, спираючись на дані американських спецслужб, зазначає, що такі атаки, можливо, будуть поєднувати використання дронів зі ШІ, симулятивні повітряні атаки та спроби локальних вторгнень на прикордонних територіях з Білоруссю.
Читайте також: Фантомні болі Білого Орла
Суть такої атаки може полягати у подальшому випробуванні інституційної спроможності НАТО на випадок зовнішньої загрози реагувати невідкладно і ефективно, оскільки по суті Північноатлантичний альянс виконує функцію безпекової парасольки ЄС, який, як відомо, не має власних збройних сил. Для України це також може мати далекосяжні наслідки. Якщо Польща згорне підтримку України, то в умовах русо-української війни це спричинить серйозні логістичні проблеми з отриманням Україною військової допомоги і, ймовірно, з функціонуванням спільних підприємств у сфері ВПК. Зважаючи на ці обставини, цікавою буде реакція саміту НАТО, який незабаром має відбутися в Анкарі.
На думку Тетяни Бевз, когнітивні війни — це не якесь нове явище, вони насправді актуалізують давню ідею — боротьбу за контроль над мисленням, переконаннями та рішеннями супротивника як одну з центральних осей стратегічного протистояння². Сучасна когнітивна війна є синтезом доволі усталених стратагем і новітніх досягнень нейронауки та цифрових технологій, де об’єктом агресії стають не територія, а свідомість і підсвідомість людини³.
Автори дослідження, серед яких є і Головнокомандувач ЗСУ Сирський, визначають когнітивну війну як «форму стратегічного протистояння, спрямованого на зміну мислення, сприйняття, цінностей і поведінки окремих осіб, груп і націй з метою досягнення політичних, військових або геополітичних цілей без обов’язкового застосування прямої військової сили»⁴.
Згідно із матеріалами аналітичного дослідження Організації науки і технологій НАТО⁵, присвяченого когнітивним війнам, виділено такі потенційні небезпеки їх ведення: 1) руйнування суспільної довіри та формування соціальної нестабільності, зокрема підрив демократичної легітимності конституційної державності; 2) використання ШІ, дипфейків, даних нейронауки з метою вчинення когнітивних атак; 3) таргетування масової свідомості та центрів ухвалення рішень на основі аналізу метаданих; 4) маніпуляція процесами ухвалення рішень, зокрема, викривлення інформаційного середовища, що впливає на спостереження і збір даних, орієнтації серед варіантів, ухвалення рішень та їх реалізацію.
У цьому звіті згадується, що напередодні повномасштабного вторгнення 2022 року Московія активно використовувала суперечливі наративи, і події показали, що сучасна війна є одночасно війною на виснаження матеріальних ресурсів і війною за людський розум через цифрові технології. У цьому руслі українські дослідники наголошують, що когнітивні операції агресора були системними та довготривалими, охоплюючи зусилля щодо делегітимізації української державності, ерозії національної ідентичності, нав’язування спотворених історичних наративів, створення образу «штучності» української нації та сприяння неминучості зовнішнього контролю⁶.
На цій основі пропонується одночасне створення оперативного (Центр когнітивних операцій Збройних Сил України) та науково-дослідного (спеціалізований відділ у складі Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ) для формування Когнітивних сил впливу. Реалізація цієї пропозиції підвищить ефективність ЗСУ, посилить непрямий вплив на противника, збереже стійкість власних сил і суспільства, а також створить основу для подальшого розвитку сучасних форм збройної боротьби⁷.
У якості інструментів протистояння когнітивним війнам експерти НАТО пропонують такі заходи: 1) деградацію можливостей супротивника, зокрема впливу на союзників та нейтралізацію операцій з дезінформації; 2) інвестиції в науку і технології та впровадження надійних інструментів перевірки даних, підвищення базових аналітичних здатностей та використання властивостей ШІ; 3) побудова довгострокової стійкості (Resilience), зокрема стирання різниці між лінією зіткнення і тилом та ухвалення адекватних рішень та усунення потенційних загроз⁸.
З точки зору стандартів верховенства права йде мова ні про що інше, ніж про юридичну визначеність та обґрунтованість владних рішень на основі ретельної перевірки фактичних даних і виваженості ухвалення рішень на засадах їх самовиконуваності, наявності належного інструментарію їх виконання та забезпечення балансу приватних і публічних інтересів.
Читайте також: В Польщі закрили розслідування щодо операції «Вісла». Це ганьба – кажуть історики
З точки зору ведення протиборства з противником, то на перший план виходить борня за когнітивну перевагу, що вимагає постійний моніторинг новітніх технологій (штучного інтелекту, нейробіології, квантових обчислень), глибокого розуміння психології поведінки людини та синхронізації військових і невійськових інструментів захисту. Це вимагає посилення демократичної підзвітності і відповідальності урядів, консолідації зусиль у залежності від ступеня застосування звичайних чи надзвичайних юридичних режимів у протиборстві із потенційними та реальними загрозами засадам конституційного порядку та інституційної стійкості влади.
У практичній площині аналітики зазначають, що в надзвичайних ситуаціях українці цінують гнучкі, оперативні та рішучі дії. Наприклад, система охорони здоров’я адаптувалася, оптимізувавши процеси та надаючи пріоритет невідкладній допомозі, тоді як школи перейшли на дистанційні та гібридні моделі навчання, щоб зберегти доступ до освіти для дітей у зонах конфліктів і внутрішньо переміщених осіб. Війна прискорила надзвичайні військові та технологічні інновації.
Військові експерименти України, часто організовані інженерами-волонтерами, стартапами та передовими підрозділами, трансформували сучасну війну, особливо у сферах безпілотників, кібербезпеки та польової медицини⁹. У свою чергу, на думку дослідників Інституту вивчення війни причинами ведення когнітивної війни з боку РФ проти України є недостатність ресурсів, традиція маніпулювання інформацією, що зумовлює інакше розуміння природи медіа не як інструментів контролю над владою, а як засобу маніпулювання громадською думкою підконтрольними ЗМІ.
Серцевиною цього є концепт «рефлексивного управління» (Reflexive Control), який має свої витоки в радянські часи. Її суть — нав’язати супротивнику певні хибні передумови (наприклад, міф про те, що «розширення НАТО загрожує РФ» або «підтримка України призведе до ядерної війни»), щоб супротивник, керуючись власною логікою, прийшов до потрібного Росії висновку (наприклад, зменшив допомогу чи пішов на поступки)¹⁰. Насправді такі наративи атакують питання національного суверенітету й національної ідентичності, а також інституційної стійкості держави. Саме з цих причин у Преамбулі Конституції України визначено європейську ідентичність України, яка має тяглість ще від часів Руської держави.
Попри відсутність певних канонів, з точки зору конституціоналізму безперервність правової традиції забезпечується в межах концепції установчої влади, яка вимагає політичної гомогенності для ревізії політичного порядку, керуючись універсальними цінностями гідності, свободи, рівності та верховенства права. Наприклад, доволі складними є перипетії щодо включення до Декларації про державний суверенітет формули про нейтральний і позаблоковий статус України, а також до Конституції України – щодо забезпечення захисту російської мови як однієї з мов національних меншин. Якщо певний правопорядок атакує цінності конституціоналізму, він стає неефективним і диктаторським. Ці приписи часто використовують проросійські актори як елемент когнітивної війни проти ідеї європейської ідентичності України. Тому всі політичні організації, рухи та інституції, які атакують зазначені засадничі цінності, підлягають перевірці на відповідність їхньої діяльності конституційним засадам.
Читайте також: Вибіркова емпатія офіційної Варшави та нацистські заклики до етнічних чисток серед польських чиновників
Як змінює спосіб мислення і як це впливає на характер і якість управлінських рішень, в одному аналітичному дослідженні про когнітивні війни наголошують на таргетування думки тих кіл суспільства, які мають вплив або є адресатами відповідних рішень. Зокрема, під час COVID хибна інформація призводила до смертей, коли люди відмовлялися від захисних заходів або використовували шкідливі засоби для лікування. Деякі наративи під час пандемії були створені в межах геополітичної боротьби.
Поки США займалися таємними інформаційними операціями, російські та китайські державні актори координували кампанії, які використовували штучний інтелект у соціальних мережах і мікротаргетинг для формування думок на рівні спільнот і окремих осіб¹¹. На відміну від інформаційних воєн, когнітивні війни спрямовані на формування свідомості та атаку на ефективність урядових рішень. Якщо порівнювати із так званими гібридними війнами, то тут слід додати економічні війни та кібервійни¹², хоча цифрові платформи є невід’ємною частиною когнітивної війни.
При когнітивних війнах можуть використовуватися будь-які кліше, які можуть навіть виражати ідею підтримки добросусідських відносин з одночасним втручанням у виборчий процес та фінансуванням виборчих кампаній як то було із проросійськими силами на останніх президентських виборах у Румунії чи парламентських виборах у Вірменії. Попри все, когнітивні війни поки що є поза межами правового регулювання, тобто за своїм характером наближені до неконвенційних воєн, хоча про них побічно мають на увазі принцип незастосування погрози силою (стаття 2 Хартії ООН) та правила протидії кібервійнам¹³.
На перший план виходять стійкість суспільства та дієвість ухвалення владних рішень, що передбачають проактивність громадян і їхню зрілість у процесі розробки та ухвалення рішень. Особливе значення це має також під час виборів чи інших форм народного волевиявлення. Формально про факти маніпулювання громадською думкою може свідчити непрозорість фінансової кампанії, джерела якої можуть мати злочинне походження або бути з-за кордону, ведення виборців в оману чи маніпулювання даними.
Як відзначають дослідники, важливим є поняття когнітивної безпеки — стану і процесу, в якому небажаний зловмисний вплив або маніпуляція не здатні змінити людське пізнання. Для досягнення цього основними інструментами є освіта, інформаційна грамотність і критичне мислення, технічні інструменти для перевірки інформації, підтримка якісної журналістики та відповідальні інновації¹⁴.
Словацький мислитель Мілан Годжа досліджував явище федералізму в Центральній Європі та взаємодію двох тоталітарних (екстремістських за духом) режимів — нацизму в Німеччині і комунізму в совіцькій Росії. Зокрема, говорячи про трансформації радянської Росії, Годжа робить зауваження, що вони не дали належного ефекту, а проведені ніби реформи були спрямовані на «посилення системи, а не на її згортання (deštruovať)»¹⁵. Перед тим автор зауважує, зважаючи на реалії міжвоєнного періоду, що саме на Україні сходяться інтереси як нацистської Німеччини, так і радянського Росії, зокрема, що «жоден німецький геополітик не може бути достатньо усвідомлений того, аби пересвідчитися, що сучасні, демократичні, культурно дозрілі Польща, Чехословаччина чи Україна мають потребу отримати «світло прогресу» з німецьких рук»¹⁶.
Читайте також: Рашисти зрозуміли, що розказувати полякам про війну в Україні
Цілком у такому ж дусі була заява заступника міністра закордонних справ РФ Рябкова про те, що НАТО більше не зможе «відтісняти» Росію на другі ролі в європейській та міжнародній політиці, а Північноатлантичному альянсу час повертатися на рубежі 1997 року¹⁷. Я тут не буду робити бодай якийсь аналіз дилетантської статті диктатора Путіна на історичну тему¹⁸, що ніби українці і росіяни є «єдиним народом», оскільки власне її витоки у панславізмі, який трансформувався нині в ідеологему «русского мира». Насправді, ця стаття як елемент когнітивної війни стала еманацією переростання вялої руссо-української війни у повномасштабну конвенційну війну, спрямовану на ліквідацію державності України з боку РФ.
Далі Гожда наголошує на нацистській методі «наповнити сфери впливу кримінальною політикою та отруйними ідеологіями»¹⁹, що також цілком притаманно політичній культурі сучасної Московії. Тим більше, що російським наративам також притаманна романтизація кримінальної субкультури, свідченням чого є фільми на кшталт «Брат» і «Брат-2» чи серіали «Мєнти», «Бандітскій Пєтєрбурґ» або навіть романтизація «естетики», уніформи та стилю поведінки гестапо у совіцькому міні-серіалі «Сємнадцать мґнавєній вєсни».
Таке своєрідне промивання мізків створило доволі вигідне тло для толерації геноцидальних практик ведення війни, хоча у такий спосіб Московія завжди вела війни, якій потім також «не зраджували» Російська імперія та Совітський Союз. У контексті заперечення московською владною клікою української суб’єктності як нації, так і держави, також слід з’ясувати процес творення національних держав (Nation–State).
Прообразом становлення сучасних національних держав став Вестфальський мир, який, зокрема, включав договір про визнання Нідерландів незалежною державою. Якщо ідея республіки в Англії через диктатуру Олівера Кромвеля зазнала невдачі, то в Гетьманщині / Козацькій державі вона була реалізована, що було формалізовано через Пакти і Вольності Війська Запорозького 1710 р., в яких, до речі, вперше сформульовано принцип поділу влади.
Читайте також: Кого вшановує сучасна Польща
Таким чином, концепт Nation–State було закладено формально Вестфальським миром, однак його справжнє становлення пов’язано з подіями Весни народів, які настали рівно через 200 років — у 1848 р. Це стало вираженням процесу консолідації спільнот в нації, які будувалися на політичних, економічних, соціальних та культурних інституціях. Хоча мова не завжди може слугувати засобом такої консолідації, на підставі якої виникає гомогенність політичної спільноти, здатної сформувати державу²⁰, у випадку з Україною вона відігравала визначальну роль. Мовний чинник зіграв ключову роль в становленні національної ідентичності України, хоча би зважаючи на Валуєвський та Емські укази російських імператорів, які заборонили вживання української мови. На тяглість такої практики навіть під час СРСР також вказав Конституційний Суд України у рішенні у мовній справі ²¹:
«За часів царської Росії на використання української мови було накладено низку заборон. За радянських часів після нетривалого періоду українізації відбувалося масове знищення активних носіїв української мови, витіснення її практично з усіх сфер публічного (суспільного) життя. Шляхом репресій, “розстріляного відродження”, голодоморів, запровадження вищої освіти лише російською мовою, “гармонізації словників” тощо українська мова стала жертвою лінгвоциду, а українське суспільство зазнало тотального зросійщення. Застосування російської мови в повсякденному житті було дозволено без обмежень, в офіційному житті – обов’язковим, тоді як української мови – максимально обмежено. Водночас особливо від 1930-х років українську мову комуністична влада навмисно штучно наближувала до російської не лише за лексикою, а й фонетикою, граматикою, синтаксисом [тепер можна додати і семантикою – див. розвідку Ореста Друля²² – М.С.], що зумовило її істотне спотворення, що зумовило її істотне спотворення.»
У своїх мемуарах відомий лінгвіст і етнограф Михайло Левченко (під псевдонімом Богуслав Лігінський), який брав участь у російському експедиційному корпусі Паскевича (теж етнічного українця) для придушення угорського руху на шляху становлення державності в межах Австрійської імперії у 1849 р., згадував таке²³: «Є куточок на землі, де грамотність поширюється малоросійською мовою». Більше того, автор був вражений, усвідомивши, що його рідна мова може слугувати носієм сучасності, і зауважив, що «малоросійська література може існувати для поширення корисних знань серед моїх одноплемінників»²⁴.
Інтелектуальні дебати на початку ХІХ ст. спричинили появу масових громадських і політичних рухів, які у першій половині ХІХ століття були поза законом. Але внаслідок весни народів 1848 р. у Європі змінюються ці підходи і профспілки та політичні партії наприкінці століття вже визначають порядок денний розвитку державності. На зламі ХІХ-ХХ століть в умовах кризи політичних еліт низки країн Європи та двох економічних рецесій після Великої війни 1914-1918 років та Великої економічної депресії 1929-1932 років на політичну арену виходять партії авторитарного толку.
Острівцями демократизму в Європі залишаються, фактично, Чехословацька республіка і Велика Британія. Лише після жахів нацистського режиму було запроваджені механізми обороноздатної демократії (militant democracy), обґрунтовані у працях німецького науковця Карла Льовенштайна у 1937 р. Однак режим сталінщини, який вчинив ще жахливіші злочини проти людяності, аніж нацизм, так і не отримав наразі належної юридичної оцінки.
Якщо узагальнювати становлення національної конституційної ідентичності, то слід виділити дві стадії цього процесу: 1) формування концепту Nation-State (нації-держави, національної держави) за результатами Вестфальського миру 1848 р.; 2) кристалізація гомогенних суспільств, готових започаткувати національні держави внаслідок Весни народів 1848 р., якому передувала формування відповідної інтелектуальної традиції, інститутів громадянського суспільства та масові політичні рухи.
Читайте також: Полякам краще згадати історію, бо путінська країна-гопник навряд чи зупиниться
Друга хвиля становлення ідеї національної державності наклалася на поширення ідей суспільного поступу, що мають витоки в романтизмі та лібералізмі. Його провісниками були Американська війна за незалежність і Французька буржуазна революція. Ярослав Грицак наголошує, що ідея поступу була провідною у ХІХ ст. та означала пришвидшення якісних змін за формулою «Все більше, більше і більше – і швидше, швидше і швидше»²⁵.
Ідея національного викристалізувалася в ході наполеонівських воєн та індустріалізації, що сприяло виникненню масових політичних рухів, які консолідували спільноти на основі національної та суспільної єдності, що виражає явище гомогенності як один із критеріїв установчої влади. Явище гомогенності визначає відчуття єдності у формуванні та функціонуванні суспільних інституцій, що забезпечують політичну єдність і дають змогу сформувати конституційну державність, засновану на правилах і повазі до людських прав.
Це дає сталість, стійкість і опірність політичним інститутам, цілепокладанням яких є утворення національної держави як певної політичної єдності активних громадян (політичного союзу, власне politeia, πολιτεία). В американській конституційній традиції така ідея проявляється в доктрині республіканізму, в англійській — в ідеї верховенства права (rule of law), а в континентальній Європі — в правній державі (Rechtsstaat).
Читайте також: До 79-ї річниці операції «Вісла». Розсіяні по вітру та ціна остаточного розв’язання українського питання
Відновленню традиції національної державності сприяла у ХІХ ст. романтична інтелектуальна доктрина вітчизняного конституціоналізму, яка найбільш рельєфно втілилася у діяльності товариства ім. Св. Кирила і Мефодія. Опираючись на демократичну традицію українців, Микола Костомаров обґрунтовував ідею створення Республіки (Речі Посполитої) всіх слов’ян, в якій була б «посполита рівність і свобода і станів не було зовсім»²⁶.
Пізніше Михайло Драгоманов розробив проєкт реформування Російської імперії у федерацію слов’янських націй, заснованої на широких самоврядних правах територіальних колективів, балансу загальнодержавних і регіональних інтересів, раціоналізованому, двопалатному парламентаризмі²⁷. У свою чергу, у складі Австрійської імперії під час Весни народів у 1848 р. було створено Головну Руську Раду у Львові.
Невдача Національної революції 1917/21 була пов’язана із недостатньою зовнішньої підтримкою та внутрішньої консолідації, зокрема доволі тривалим процесом інтеграції УНР та ЗУНР, які раніше входили у склад різних імперій – Російської та Австро-Угорщини, політичний уклад яких був відмінний.
Слід також відзначити, що російське самодержавство не допускало жодних форм автономії на українських землях, а українська мова була заборонена згідно з Валуєвським і Емським указами російських царів. У Австро-Угорщині на території Галичини йшли бурхливі політичні процеси, а українська політична еліта мала досвід парламентаризму, як у Галицькому Сеймі, так і в Сеймі Австрійської імперії. На цьому тлі Закарпаття (на той час так звана Угорська Русь) було під значними утисками у складі Угорського королівства, яке пізнає свій досвід конституціоналізму лише у складі Першої Чехословацької республіки (1919-1938 рр.).
З приводу становлення національної державності у формі національного відродження Ярослав Грицак виділяє три стадії. Академічна стадія включає творення національної мови, літератури та ідеології. Інституційна стадія передбачає створення організацій, які популяризують національну свідомість серед населення, переважно сільського, яке на той час домінувало. Політична стадія визначає функціонування політичних партій та масові політичні рухи, які мають на меті створення національної держави²⁸.
Розвиток Української державності йде суто у рамках європейської конституційної ідентичності, провідними маркерами якої є деконцентрація влади та гарантії місцевого самоврядування, права людини та гарантії їх захисту, установча влада народу та демократична підзвітність влади²⁹. Посилання у Преамбулі на «суверенну волю народу», «забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя» і засади конституційної державності визначають параметри європейської конституційної ідентичності України.
Сама по собі ідентичність базується на правовій традиції як системі формування, відтворення та примноження певних інститутів. Згідно з консервативним підходом, громадянство покликано забезпечити національно-етнічну ідентичність; ліберальні підходи, у свою чергу, тяжіють до лояльності до цінностей конституційної демократії. В основі національної конституційної ідентичності лежить ідея політичної нації як єдності громадян конкретної держави³⁰. ФКС Німеччини в основі конституційної ідентичності вбачає “невід’ємний елемент демократичного самовизначення народу”³¹.
Вітчизняна науковиця Ольга Никорак розглядає конституційну ідентичність як комплекс особливостей конституційного ладу та конституційних цінностей певної держави, які водночас об’єднують громадян в одну спільноту (народ, націю) та відрізняють цю державу (а також народ, націю) від інших держав, міжнародних та регіональних організацій, народів світу³².
У практичній площині конституційна ідентичність на індивідуальному рівні визначається через громадянство. Про це йдеться в Преамбулі Конституції України через формулу «Український народ — громадяни України всіх національностей». Іншими словами, юридичний зв’язок між державою та особою, що виражається в обов’язку держави захищати своїх громадян, визначає параметри політичної інтеграції в суспільстві та його конституційну ідентичність. Якісними рисами конституційної традиції в України виступають свобода, підзвітність і підконтрольність влади через явище віче/майдан, обмежене урядування та місцеве самоврядування, якого не знала Московія.
Як ми з’ясували, кінцевою метою когнітивної війни Московії проти України є підрив української ідентичності як суб’єктності політичної спільноти для формування національної держави. Така війна мультитаргетована, оскільки водночас під атакою (1) знаходяться низка європейських країн, які колись були під сферою впливу Кремля у рамках Варшавського договору, (2) піддається сумніву інституційна спроможність колективної безпеки у рамках НАТО, (3) вноситься розклад у функціональність інститутів ЄС на межі їх інституційної стійкості, що на думку адептів цієї війни (4) має підірвати світовий порядок, заснований на сталих, еволютивних і передбачуваних правилах.
Читайте також: Чому президент Польщі Навроцький й Ко успішно роблять те, на що РФ раніше мусила витрачати мільярди
Основними інструментами протидії у рамках когнітивних воєн є такі засоби: (1) розуміння перспектив людського розвитку як середовища свободи на засадах вільної конкуренції; (2) вільний обмін ідеями та розвиток критичного мислення для впровадження інновацій у діяльність суспільних і державних інституцій; (3) наявність проактивних і активних інструментів протидії деструктивним засобам у царині цифрових технологій, нейробіології, обробки та таргетування метаданими, які підривають інститути конституційної демократії; (4) мінімізації інструментів маніпуляції поведінковими моделями людини у поєднанні із захистом персональних даних; (5) посилення демократичної підзвітності і відповідальності урядів, консолідації зусиль у залежності від ступеня застосування звичайних чи надзвичайних юридичних режимів у протиборстві із потенційними та реальними загрозами засадам конституційного порядку та інституційної стійкості влади.
______________________
¹ Witold Jurasz, James Rothwell, Joe Barns, Russia planning attack on Poland to test Nato resolve, US warns. The Telegraph, 03 July 2026
² Бевз Т., Генезис когнітивного протиборства: історична ретроспектива та сучасні парадигми (2026) 1 Гуманітарні студії: історія та педагогіка 19 DOI:10.35774/gsip2026.01.012
³ Там само 22
⁴ Oleksandr Syrskyi, Oleh Semenenko, Oleksandr Kin, Vitalii Nashchubskyi, Consciousness as a battlefield – the evolution of cognitive warfare in the global security system (cognitive operations – a tool of geopolitical dominance): prospects for organising a cognitive combat system in Ukraine (2026) 1(4) Military Science 12 DOI: 10.62524/msj.2026.4.1.1
⁵ Cognitive Warfare. NATO Chief Scientist Research Report, NATO Science & Technological Organization
⁶ Oleksandr Syrskyi at all. (2026) 15
⁷ Ibid 23
⁸ Cognitive Warfare 18
⁹ Valerii Pekar, Yuliya Shaltovna, Lehren aus dem Krieg über gesellschaftliche Resilienz, oder: Was Europa von der Ukraine lernen könnte, Länder-Analysen, Ausgabe 334 (09.06.2026) — DOI: 10.31205/UA.334.01>
¹⁰ Nataliya Bugayova, Kateryna Stepanenko, A Primer on Russian Cognitive Warfare (Institute for the Study of War 2025) 2-4
¹¹ David Gisselsson Nord, Alberto Rinaldi, What Is Cognitive Warfare and Why Does It Matter for You? Greater Good Magazine (August 8, 2005)
¹² Nataliia Semeniuk, Cognitive Warfare in the Modern Architecture of Hybrid Warfare, Military Science (2024) 2(3) 104 DOI: 10.62524/msj.2024.2.3.08
¹³ Michael N. Schmitt (ed.) Tallinn Manual 2.0 on the International Law Applicable to Cyber Operations (2nd ed.; Cambridge University Press 2017).
¹⁴ Jean-Marc Rickli, Tobias Knappe, Enhancing Cognitive Security and Societal Resilience to Counter Cognitive Warfare, Geneva Center for Security Policy (October 7, 2025)
¹⁵ Milan Hodža, Federácia v Strednej Eurôpe a iné štúdie 315
¹⁶ Ibid 310
¹⁷ “Рябков заявил, что НАТО надо “собирать манатки” и отправляться на рубежи 1997 года”, TASS (9 January 2022)
¹⁸ Владимир Путина, Об историческом единстве русских и украинцев (12 July 2021) < >
¹⁹ Milan Hodža, Federácia v Strednej Eurôpe a iné štúdie 312
²⁰ Бенедикт Андерсон. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму (Київ: Критика 2001) 57
²¹ Рішення КСУ 1-р/2021, п. 13.6.
²² Орест Друль, Російський словник української мови, zbruc.eu 26.06.2026
²³ Anton Kotenko, The Promise of Ukraine. A Conceptual History of Nineteenth-Century Nationalism (Oxford University Press) 15-16
²⁴ Boguslav Luginskii, ‘Vospominaniia’, (1855) 10(2) Moskvitianin 73.
²⁵ Ярослав Грицак, Подолати минуле: Глобальна історія України (Київ: Портал 202) 195
²⁶ Костомаров М. Книга битія українського народу (Авсбург 1947) 26.
²⁷ Драгоманов М. Пояснювальна записка до проекту статуту основ українського товариства „вільна спілка” – „Вольний союз” В: Драгоманівський збірник. „Вільна спілка” і сучасний український конституціоналізм (Львів 1996) 22, 25, 39.
²⁸ Грицак Ярослав (2022) 206-207
²⁹ Савчин М., Конституція: люди та інституції (SWOT-коментар) (Київ: Юрінком Інтер 2024) 68
³⁰ Савчин Михайло, Порівняльне конституційне право (ВАІТЕ 2020) 37.
³¹ BVerfG, Lissabon–Urteil, 2 BvE 2/08
³² Никорак Ольга, Конституційна ідентичність як категорія конституційного права: дисертація PhD з права (Львівський національний університет імені Івана Франка 2023) 24
—
Михайло Савчин, д.ю.н., професор, директор НДІ порівняльного публічного права та міжнародного права Ужгородського національного університету, віцепрезидент Світового конгресу українських юристів, опубліковано у виданні ZBRUC.eu