Коли Сємьон Будьонний зі своєю 14-тисячною кінною армадою їхав підкорювати Берлін «через труп білої Польщі», він просто не знав, що в Замості його чекає колишній вчитель із Токмака Марко Безручко та 18 кілометрів колючого дроту. Уроки історії бувають болючими
Історичний зріз запеклих боїв серпня 1920 року повертає з несправедливого забуття постать, яка фактично переписала геополітичну карту континенту та врятувала Західну Європу від кривавого більшовицького експорту. Поки офіційна польська історіографія концентрується на культовому «Диві на Віслі», реальний хребет червоній навалі Тухачевського та 14-тисячній Кінній армії Будьонного було зламано в оборонних боях за стратегічне Замостя. Очолювані колишнім сільським учителем із Токмака, а на той час полковником армії УНР Марком Безручком, 3 500 українських та польських бійців за лічені дні розгорнули бездоганну фортифікаційну архітектуру, об яку вщент розбився міф про непереможність радянської кавалерії.
Цей унікальний прецедент, коли польські кадрові частини беззастережно підпорядкувалися українському командувачу, досі залишається зразком ідеального військового союзу, здатного множити на нуль будь-які імперські апетити Москви.
Читайте також: Українські збройні сили у 1917-1921 роках: від Богданівців до Повстанчої армії
У серпні 1920 року біля Замостя українські й польські війська спільно зупинили наступ Червоної армії. Велика заслуга у цьому українського генерал-хорунжого Марка Безручка. І хоч ці бої не такі відомі, як Варшавська битва, однак саме вони стали вирішальними в ланцюгу подій, які врятували Польщу — й не лише її — від захоплення більшовиками.
Марко Безручко народився 1883 року в селянській родині у Великому Токмаку серед запорізьких степів. Попри закінчення вчительської семінарії, у 22 роки він обрав шлях військового.
Марко Безручко, 30-ті роки. Джерело: Wikipedia
Закінчив Одеське юнкерське училище (1908) та престижну Миколаївську військову академію в Санкт-Петербурзі (1914). Пройшов Першу світову війну, був поранений і контужений, отримав звання капітана Генерального штабу. Служба в УНР: Після проголошення Української Народної Республіки брав участь в українізації частин колишньої царської армії. Обіймав посади начальника оперативного відділу Генштабу та начальника штабу Корпусу січових стрільців.
«Трикутник смерті» та геополітичний союз
Восени 1919 року Дієва армія УНР опинилася у критичному стані, який Безручко згодом детально проаналізував у своїй книжці «Січові стрільці в боротьбі за державність» (1932). Серед причин невдач він виділяв стихійну організацію війська, отаманщину, епідемію тифу, зраду отамана Волоха та повну зовнішню ізоляцію України.
«В останньому періоді боротьби війська УНР в 1919 році яскраво виявилася повна ізольованість його від усього світу. Для України ніде не знайшлося приятелів чи спільників», — констатував Марко Безручко. Армія опинилася в «трикутнику смерті» між червоними росіянами, білогвардійцями Денікіна та польськими військами. Більшість українських частин було інтерновано поляками, зокрема й Безручка.
Ситуація змінилася на початку 1920 року, коли Головний отаман Симон Петлюра та маршал Юзеф Пілсудський дійшли згоди, що незалежна Україна є необхідним буфером для безпеки Польщі проти Росії. 22 квітня 1920 року було підписано Варшавський договір. З інтернованих вояків Безручко сформував Шосту січову стрілецьку дивізію Армії УНР (близько 2000 бійців).
Читайте також: Михайло Омелянович-Павленко: генерал-легенда
Інженерний геній Безручка: як 3 500 людей переграли 14-тисячну кінну армаду
Коли проти вас наступає Перша кінна армія Будьонного — мобільна, жорстока й загартована в боях сила із 14,5 тисяч шабель, — приймати бій у відкритому полі означає підписати собі смертний вирок. Полковник Марко Безручко, як блискучий випускник Миколаївської академії генштабу, це прекрасно розумів.
Отримавши під командування Шосту дивізію УНР та два польські полки (сукупно всього 3 500 штиків), він зробив ставку на оборонну інженерію. За лічені дні під його керівництвом було реалізовано підручниковий оборонний план.
Українські сапери разом із 3,5 тисячами цивільних мешканців Замостя практично вручну оперезали місто лініями загороджень, подекуди у 3–4 ряди. Кіннота фізично не могла розігнатися й піти в класичний таранний штурм.
Замість суцільної тонкої лінії оборони Безручко створив ланцюг автономних укріплених точок із кулеметними гніздами. Коли будьонівці змушено спішувалися й намагалися прорвати дріт, вони потрапляли під перехресний вогонь.
Коли ворогу все ж вдавалося прорвати периметр, Безручко не панікував, а особисто кидав у бій короткі, але злі вогневі контратаки, відкидаючи росіян назад.
Ці два дні запеклого опору під Замостям (29–30 серпня) тупо зв’язали руки Будьонному. Кінна армія втратила свій головний козир — ефект раптового маневру в тилу поляків, — що дозволило союзним дивізіям генерала Галлера підійти й остаточно розгромити «червоних» під Комаровим.
Попри те, що Пілсудський публічно заявляв, що «частини Петлюри б’ються так само добре, як наші», подальша доля українських героїв виявилася трагічною. Після підписання Ризького миру у 1921 році між Польщею та більшовицькою Росією, Армія УНР фактично залишилася за бортом великої геополітики.
Марко Безручко, який у жовтні 1920 року заслужено отримав звання генерал-хорунжого, був змушений залишитися в Польщі на правах емігранта.
Замість керування фронтами, бойовий генерал працював у Варшаві у звичайному військовому картографічному інституті. Його головною зброєю стали олівці та лінійки, а не гармати.
Читайте також: Розсекречені архіви: «Прометеївські народи мають вийти з боротьби із росією переможцями»
У 1931–1935 роках Безручко очолював Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві, намагаючись зафіксувати для нащадків хроніку нашої боротьби за державність, аби вона не була стерта радянською пропагандою
Генерал помер у воєнній Варшаві у 1944 році. Його поховали на православному цвинтарі «Воля» поруч із сотнями інших козаків та старшин Армії УНР, які захистили чужу незалежність, але так і не змогли повернутися до своєї. Лише через століття, у 2020 році, польська столиця символічно повернула борг, назвавши один із міських скверів іменем генерала Безручка.
Зважаючи на те, як тісно переплелися долі українських та польських військових у 1920 році, цікаво, чому зрештою Юзеф Пілсудський був змушений підписати мир із більшовиками за спиною у Петлюри, і як сам маршал вибачався перед інтернованими українськими воїнами.
Читайте також: «Не забуваймо про меч». Чим Симон Петлюра цінний для України в час війни?
Політичний тупик: чому Варшава обрала сепаратний мир
Геополітичний фінал польсько-українського союзу виявився надзвичайно драматичним. Після розгрому більшовиків під Замостям ситуація на фронті стабілізувалася, проте виснажена війною Польща опинилася в глибокій внутрішній кризі.
Попри особисті погляди маршала Юзеф Пілсудського, який вважав, що існування незалежної України зміцнювало б безпеку Польщі й створювало необхідну буферну зону між нею та Росією, він не мав одноосібної влади в країні. Маршал мусив зважати на позицію польського Сейму, де більшість належала його запеклим політичним опонентам — націонал-демократам.
Польські праві сили вважали ідею відновлення УНР нереалістичною, схиляючись до прямого компромісу з Кремлем за рахунок поділу українських та білоруських земель. Суспільство та економіка Польщі були повністю знекровлені роками боїв, тому прагнення миру виявилося сильнішим за далекоглядні стратегічні плани.
У результаті за спиною Головного отамана Симона Петлюри в Ризі розпочалися сепаратні переговори. Польська делегація фактично визнала маріонетковий радянський уряд і в березні 1921 року підписала Ризький мирний договір, який залишив українську армію за бортом великої європейської політики.
Для самого Юзефа Пілсудського цей крок став важкою особистою поразкою, яка перекреслила його концепцію створення балто-чорноморського союзу. Маршал чудово розумів усю несправедливість ситуації та відчував особисту провину перед союзниками, які допомогли врятувати Варшаву від червоної навали.
Читайте також: Як українці й поляки 105 років тому перемогли «червоних»: Битва під Замостям
У травні 1921 року Пілсудський прибув до табору, де перебували інтерновані українські вояки. Він вийшов перед українськими офіцерами та козаками Шостої дивізії, які ще кілька місяців тому тримали оборонні лінії, і вимовив свої знамениті слова: «Я перепрошую у вас, панове, я дуже перепрошую, це мало бути не так».
Цей акт каяття лідера держави, проте, вже не міг змінити трагічної реальності. Тисячі українських патріотів, серед яких був і генерал Марко Безручко, на довгі роки залишилися в таборах на території Польщі, втративши рідну домівку. Поляки здобули двадцять років цінного перепочинку перед новою світовою катастрофою, а українське військо перетворилося на політичну еміграцію, чий чин став символом жертовності в боротьбі за державність.
—
Олекса Захар для «Аргумент»