Коли два роки тому обирали чергового міського голову, то у другому турі обрали ніби патріотичного Андрія Райковича. І слово ніби тут одразу стає ключовим. Бо вже за першому місяці мерства одразу виникли сумніви. Спершу, як нова перша особа у місті підписав постанови до нагородження «найвищою міською нагородою» двох відвертих українофобів, тобто практикуючих сепаратистів – московського попа Євгена, бо тому 50 років стукнуло та керівника фракції опоблоківців у міському депутатському корпусі пані Ніжнікову. Більше нагороджувати, мабуть, не було кого, або ж навпаки – погляд падав лише на «своїх» рідненьких се парів, приналежність до яких старанно приховувалася під час виборчої кампанії. Бо саме це давало шанси на перемогу над основним опонентом у боротьбі за крісло міського голови відвертим єлисаветградцем Артемом Стрижаковим.
Після нагороджувальної преамбули серпаратської «справи пішли на лад». Була урочисто перерізана червона стрічка на відкритті «нового скверу». Ним виявився шмат облагородженої самовільно захопленої московськими попами міської землі, яка раніше була під’їздом до готелю «Рейнкарц». Цей «диво-сквер» просто розширив подвір’я московської церкви збудованою стараннями та коштами сподвижника міського голови пана Бахмача. До речі і сам пан мер незадовго до обрання на власно прихопленій землі парку імені Крючкова, що на Новомиколаївці зводив щось подібне, для навертання у «московську віру».
І це лише перші два моменти вчинків «неукраїнської орієнтації» очільника міста. А далі Андрій Павлович завуальовано, але запекло, і завдяки своєму промосковському оточенню почав просувати повернення місту імперської назви Єлисаветргад. Гурт з московських попів та друзів-поплічників мера під стіни мерії звозили по півтори-дві тисячі ошаленілих бабусь заздалегідь зомбовано підготовлених мов скими попали. «масштабні заходи» для піару під запис для російських телеканалів… А тим часом на Донбасі же більше півтора року стріляли, і починалося все за участі аналогічних бабуль з іконами та портретами російського царя-великомученика Миколки. Здавалося, що на міський голова і телевізор не дивився, та не міг співставити два дуже схожі сюжети та відеоряди. А от російське телебачення співставило, і зробило свій «правильний висновок», що Кіровограді(тоді ще так називалося місто) «назріває бунт»! А організував його назрівання хто? «Любі друзі» мера, а сам він і … не заперечував, і навіть слухання намагався якісь у березні проводити, ніби не помічаючи, що термін їх проведення за законом пройшов кілька місяців тому. Але потім відмінив нібито через… «терористичну загрозу».
Далі випала «тяжка ноша» навздогінці часу передбаченого законом про декомунізацію перейменовувати власноруч райони, вулиці, провулки, сквери та майдани. Стосовно скверів, то було цікаве продовження, коли Андрій Павлович підняв питання про передачу землі того нібито скверу, що він урочисто відкривав… московській церкві! Депутати не піддалися, але їх згодом ниттям та катанням вишукано обдурили, і підсунули на голосування рішення про передачу тієї землі промосковські громадській організації під патронатом того ж пана Бахмача «Православній просвіті». А навіщо промосковській громадській організації українська земля? Щось таке вже було років 250 тому, коли і через те, що земля під православними храмами належала полякам та євреям, то прогриміла Коліївщина з різнею та кровопролиттям. Історія ходить по спіралі, і на чужих помилках нічому не вчить…
А ще церковне питання виникло і в іншому ракурсі. До пана Райковича, як до першої людини в місті взимку 2016 прийшов гурт учасників АТО поговорити про українські храми, а саме храми не ворожої держави з служінням на чужій та ще й штучній мові, а про храми УПЦ Київського Патріархату. У Андрій Павлович воякам без зброї пообіцяв, що все буде. Але у місті немає досі кафедрального собору УПЦ КП. Пройшло майже два роки, і що ми бачимо? Нічого не бачимо, але є лише палке листування слухняних чиновників міської ради під орудою Райковича практично про заборону такого будівництва! В народі у таких випадках кажуть: «Казав пан – кожух дам, а в нього і слово тепле». Як різняться слова і діла у представників місцевої влади у Кропивницькому!!! І всі мають надію на безкарність за вчинені дії, а якщо буде воля Божа на інший хід подій?
А тим часом у місті, як гриби після дощу з’являються храми церкви сусідньої держави. Московські попи «напружено просвітницьки працюють» у навчальних закладах підпорядкованих мерії. І чому вони навчать школірів та студентів? Смірєнію… перед Кирилом і Путіним? Чому в місті дозволяється московським попам практично все, а над українською церквою потішаються через чиновницьке листування? На службі у кого перебуває мер з частиною депутатів? У України та громади міста чи у московської церкви з Кирилом і Путіним? Спитайте тепер себе та свого сусіда : «Хто в Кропивницькому насправді сепаратист?»
І ще трохи про харчові, і особливо ковбасні технології. Коли там не то, що крадуть, а просто не докладають м’яса, то це вже не ковбаса, а ковбасний виріб, і про це так і пишуть. А коли в Україні будують замість українських церков для церкви чужинців і вчорашніх колонізаторів, то це вже не зовсім Україна. А люди які так чинять не зовсім українці, а просто колабаранти, сепаратисти, зрадники, навіть не зважаючи на те, що вони говорять українським суржиком. Раніше хтось міг говорити, що росіяни можуть будувати і Україні лише Росію, та «руській мір, а євреї лише Ізраїль. Збудувати в Україні Ізраїль для українців не найгірше, бо далеко Росії до Ізраїлю, як до Києва рачки. А що можуть побудувати в Україні такі недоукраїнці?
Дурити людей – це дурити людей, а дурити релігійні громади разом з їх духовенством означає дурити Бога, і той хто це робить, самі розумієте, що з того може мати. А за прощення гріхів перед Богом будувати храми чужій московській церкві в противагу своїй навряд чи є спокутою гріхів. Зрада, яким боком її не поверни, завжди залишається зрадою і великим гріхом перед Богом. І ще раз спитайте себе та свого сусіда : «Хто в Кропивницькому насправді сепаратист?»
Жовтень 2017
Василь Чорний