Наша міць. Чому Росія безсила перед вірусом українства

Президент Франції Еммануель Макрон повідомив, що війська НАТО розташувалися на кордоні з Росією

04/10/2022 AA 0

Нібито цитату Макрона поширюють через проросійські ресурси. Буцімто він стверджує, що  «все НАТО уже підійшло до російських кордонів», однак все ще не зрозуміло чого хоче […]

Ні перебрехавши нашу історію, ні розбомбивши всю країну, ні виливши потоки брехні на її захисників, ні навіть влаштувавши геноцид українців, Москва не зможе знищити Україну

Фрагмент підбитого російського танка на узбіччі дороги на околиці Харкова 26 лютого 2022 р.
Фрагмент підбитого російського танка на узбіччі дороги на околиці Харкова 26 лютого 2022 р. / Getty Images

Кремль уже неодноразово намагався знищити Україну, використовуючи різні методи, але та незмінно повставала з попелу. Зараз, коли божевільний кремлівський фюрер став кумиром Росії, впав у нацизм, намагається знищити Україну та українців в черговий раз, саме час розібратися в деталях вічного конфлікту Москви та Києва. Це дозволить краще розглянути у майбутньому неминучість нашої перемоги.

Визвольна війна як велике будівництво

Війна, яку нація веде за своє право бути, за всієї її неминучої трагічності не тільки руйнує, а й творить. Зносячи протиріччя, нерозв’язні мирним шляхом, вона породжує легенди про подвиги борців за незалежність. З них, як із насіння, проросте потім нова реальність.

Звісно, війна – завжди трагедія. Але спільна трагедія спонукає слабких здатися чи бігти, очищаючи від них залучене до конфлікту суспільство. Сильних вона гуртує для спільної боротьби. Звірства окупантів живлять лють опору багато поколінь. Так, крок за кроком, хоч і високою ціною, виковується, звільняючись від шлаку, громадянське суспільство, спаяне солідарністю та ненавистю до спільного ворога.

Будь-яка держава, що протистоїть національному згуртуванню, незмінно програє. Боротьба може бути довгою, але нація у будь-якому разі переможе, оскільки вона незнищенна в принципі. Нація повстає навіть після страшних поразок, підживлюючись легендами про загиблих героїв і просто не вміє визнавати себе переможеною. Нація буде знову, і знову, і знову, іноді й десятки разів, одужувати від отриманих ран і підніматися в бій, доки не вигризе собі простір для життя. Ось чому конфлікти, в яких стикаються два національні проекти, такі тривалі й трагічні.

Прикладів таких конфліктів відомо чимало. Навскидку можна згадати палестино-ізраїльський, басксько-іспанський, турецько-курдський, а також польсько-український конфлікт, що залишився вже в минулому, вичерпаний після того, як обидві наші нації набули державності. Але конфлікт України з Росією не є міжнаціональним. Росіяни – антинація, що просуває, зокрема силою зброї, суто антинаціональні ідеї. Ось чому ми з росіянами – непримиренні антагоністи, а Україна – безперечна АнтиРосія.

Чому російської нації не існує

Тривала історія перебування України в московському полоні й пов’язана з цим певна близькість мов, культур та побуту робить наш конфлікт з Росією ще гострішим і нещаднішим. Україна, яка стала вільною, ненависна Москві вже тому, що сам факт існування дестабілізує Росію. Ми подаємо приклад іншим народам, кинутим у вигрібну яму “російськості”, і цим збільшуємо небезпеку появи на Росії зародків інших національних проектів, які, за очевидною логікою, також будуть антиросійськими.

Що ж до нації та антинації, то тут все досить просто. Нація складається лише у суспільстві рівних, а єдина можлива чесна рівність – це рівність перед законом. Необхідна для нацбілдингу сировина у вигляді спільності культури, мови, історії та місця проживання здатна переплавитися у націю лише у суспільстві рівних. Іншими словами, нація – феномен, властивий виключно капіталізму, заснованому на рівних правах власників, і на лібералізмі, що випливає з цього. Феодальних націй просто не буває. Це стосується і класичного, абсолютистського феодалізму, і його модерновим соціал-феодальним варіантам, відомим як різні ” соціалізми “, з приставками ” національний “, ” міжнародний “, ” християнський “, ” ісламський ” тощо.Важливо: Росія визнає державами окуповані райони Донбасу. Чи підтримає нас Захід у конфлікті ідеологій

А зародки нації, здатні надалі вирости в національний проект, можуть скластися лише всередині європейського варіанта феодалізму. Такий феодалізм накопичує у собі, як шар жирку, первісний пласт капіталістичних відносин, реалізованих спочатку у вигляді привілеїв, дарованих сеньйором. Коли ж громадянське суспільство, що мало-помалу склалося навколо цих привілеїв, набирає достатньо сил, воно відсуває вчорашнього сеньйора вбік. Його влада, як інститут, скасовується, або, щонайменше, обмежується конституційними рамками — законом, що стоїть вище за його особисту волю. У цей момент відбувається народження нації.

Але абсолютистський феодалізм Російської Імперії, так само як і російський соціал-феодалізм, що виник на його місці після 1917 року, і путінський рашизм, що виріс з нього, прагне замкнути коло шляхом реставрації класичного феодалізму, таких включень не містили і не містять. Емулятори правових відносин створювалися у Росії у вигляді зовнішніх прибудов до її абсолютистсько-феодальної системі, і лише короткий термін, необхідний налагодження відносин із розвиненими сусідами, як у цьому виникала гостра потреба. Про вплив таких прибудов на все суспільство не йшлося.

Саме тому, що в самій Росії не було і немає капіталізму, російські пропагандисти безперервно з істеричним надривом клянуться, що він все-таки є. Симуляція капіталізму і правових зобов’язань, що випливають з нього, дуже потрібна Кремлю, щоб бути на рівних прийнятим на Заході. Але в Росії трапляються лише концесії, острівці умовного “напівкапіталізму”, які будь-якої миті можуть бути прихлопнуті, що не раз уже й траплялося. Феодальна Росія незмінно струшує з себе, як пилюку, зачатки демократії, що не приживається на ній.

Як наслідок, більша частина російської власності із західної точки зору здобута злочинним шляхом, а російські олігархи – банальні гангстери. Це породжує, як мінімум, насторожене ставлення до всіх російських “власників”, що сказує Кремль. У Москві щиро не розуміють, чому їхня халтурно зліплена імітація ніяк не прокотить за справжній капіталізм і лібералізм.

Що лежить в основі нації та антинації

Але повернімось до національного будівництва. Так само, як ліберально-капіталістичні відносини формують націю, відкат до феодалізму, у будь-якій його формі, досить швидко демонтує її. Наприклад, німці і австрійці за Гітлера, а також французи в період окупації, що швидко стала колаборацією, значною мірою втратили національну ідентичність, прикривши діри, що виникли в ній, феодальною і соціал-феодальною міфологією. Ці зони руйнувань, що з’явилися в їхніх національних проектах, так і не були повністю відновлені, що породжує комплекс хворобливих проблем. Включаючи, серед іншого, і крайню нестійкість німецьких, австрійських та французьких національних еліт до корупційних спокус Москви.

Але феодальне суспільство обороняється. Воно також контратакує. Вступаючи у конфлікт із ліберальним суспільством, феодалізм завжди мімікрує, створюючи антинаціональні проекти. Зовні схожі на національні, та кардинально відмінні від них за внутрішнім змістом.

На практиці відрізнити їх теж нескладно, якщо уважніше придивитися. В основі феодальної антинації лежать антиліберальні феодальні цінності: примат держави над особистістю, орієнтація на вождя, воля якого стоїть над законом, сліпа віра владі та низькопоклонство перед нею, а також “славне минуле”, яке, з мінімальними змінами, намагаються відтворити у майбутньому. Єдине, що може запропонувати такий проект для кожного окремого його учасника, це місце безликого гвинтика, становище та добробут якого залежить тільки від його кланового походження, та від здатності залучити до себе прихильність вождя та його наближених.

Своєю чергою, нація пропонує принципово інший набір цінностей і благ, що випливають з них: громадянську солідарність і повний набір громадянських прав. Це гарантує кожному, хто вважає себе її частиною, як мінімум, шанс на вільний розвиток та самореалізацію у рамках національного проекту. Крім того, нація дає і позитивні приклади громадянської солідарності, аж до самопожертви в ім’я загальнонаціональної справи, які у поєднанні з перерахованими вище факторами стають зразками соціальної поведінки. Звичайно, війна дає більше таких прикладів, ніж мирне життя.

У критичній ситуації такі проекти — антиподи теж розвиваються по-різному.

Нестача ресурсів, що розподіляються зверху, без будь-якого втручання суспільства, і доходять до низу за залишковим принципом, підточує феодальну піраміду, починаючи з нижнього поверху. Рано чи пізно, але порожній шлунок перемагає і отруєний пропагандою мозок та страх репресій. Це трапляється не відразу і не швидко, але такий фінал неминучий. У Росії за останнє століття він уже траплявся тричі: у 1917, 1941 (коли армія масово відмовилася воювати і стала сотнями тисяч здаватися в полон), і у 1991 роках. Це полегшує настання краху Росії і вчетверте. Вдаючись до медичної аналогії, її прийдешній розвал стане звичним соціальним вивихом. Тут, головне, щоб при лікуванні такого вивиху ніколи більше не застосовували методів, що ведуть до відновлення російського суспільства як єдиного цілого. Щоб запобігти черговому відродженню агресивного феодалізму, Росія має бути розчленована на кілька держав у етнічних кордонах. Кожна з яких займеться реалізацією власного національного проекту, проклявши спільне минуле і відмовившись від наступності щодо нього.

Втім, ми знову трохи відволіклися, адже наша розмова — про незнищенність українського національного духу, який протистоїть російському соціал-феодалізму.

Сьогодні українська нація все ще перебуває на стадії становлення та самоочищення від антинаціональних елементів, що тяжіють до Росії. Це хворобливий, чреватий великими витратами та внутрішніми конфліктами процес. Але навіть нація на стадії становлення, у критичній ситуації, прискорює процеси громадянської консолідації та самоочищення. У цьому плані війна з Росією, за всієї її трагічності для окремих людей, стала подарунком для українського нацбілдингу. Тільки завдяки ній ми дійшли до сьогоднішнього ступеня згуртування та ненависті до окупантів.

Якщо ж ми зазнаємо поразки у цій війні…

Чому українство безсмертне

Якщо ми все-таки зазнаємо поразки, на нас чекають звірства окупантів: спочатку їх власні, а потім “дружніх Кремлю” маріонеток-“українців” із московською клешнею, засунутою їм у… , що виходять від встановленого ними режиму . Невідомо ще, до речі, чиї звірства будуть гіршими — слуги часто бувають стараннішими, прагнучи вислужитися перед панами. Нас також чекає щільна прив’язка до феодальної Росії, жорстка заборона всього ліберального взагалі, і всього українського, крім фольклорних танців і співів “хохлів” на втіху російським оркам, особливо. Чекає на фізичне знищення всіх українських патріотів, до яких окупанти доберуться, і відхід у підпілля чи втеча за кордон уцілілих. У сумі це означає довгу, можливо, кілька десятиліть, і нескінченно задушливу ніч. Опинившись у ній, навіть нинішні шанувальники московського режиму, яким здалеку він представлявся у рожевому кольорі, спочатку будуть шоковані, потім розчаровані, потім налякані і, нарешті в розпачі від відсутності перспектив. Весь цей шлях уже пройшли жителі анексованого Криму, включаючи і більшість тих, хто 2014 року бажав приходу російських окупантів.

Єдиними джерелами світла в цій непроглядній темряві стануть розповіді про героїв українського національного спротиву, котрі боролися і продовжують боротися у підпіллі з московськими загарбниками. Рано чи пізно вони набудуть міфологічних форм, через що розгоряться ще яскравіше. Так уже неодноразово бувало в Україні, і не лише в Україні. Ці міфи про інше життя — яскраву, вільну, змістовну, наповнену громадянською та людською солідарністю, що разюче відрізняється від нудного животіння в російському Тартарі/Лімбі/Мордорі, знову породять ідеологію, яка приверне до себе нових послідовників.

Але нація на стадії становлення завжди відкрита для охочих приєднатися, і навіть у дуже закритих спільнотах планка вступу сильно знижується. Українське ж суспільство, всупереч наклепу наших недругів, традиційно дуже відкрите. У прямому сенсі слова, “немає ні елліна, ні юдея”. Кожному, хто бажає стати його частиною, достатньо виростити в собі внутрішнього українця і щиро любити Україну, її народ, традиційний анархізм і вільну вдачу. Ще треба бути готовим боротися за Україну, адже, швидше за все, боротися доведеться. Зате вчити відразу всю мову необов’язково, спочатку досить навчитися правильно вимовляти слово “паляниця”.

Все це, включно з готовністю померти за Україну, зовсім невелика плата за можливість вийти до світла з інфернальної російської пітьми. Тож жодні репресії та навіть поголовне знищення українців Путіну та його зграї не допоможуть. Міф про світло, чисте і чесне, що має реальну основу, підкріплену фактами, що піддаються перевірці, незнищенний. Це не вигадані “герої-панфілівці” та “піонери-герої”, не одеські підпільники-людожери і не палійка Космодем’янська. До ідеології збудованої на фундаменті таких міфів не прилипне ніякий бруд. Навпаки, до неї, як до маяка, спрямують нові люди, найрізноманітніші, охочі здобути свободу, насамперед, внутрішню через вступ до українства.

Приклад такої моральної еволюції маємо перед очима: чинний президент Володимир Зеленський. Почавши з примирливих і майже капітулянтських гасел, і, по суті, приведений до влади антинаціональною частиною виборців, він за два з половиною роки пройшов величезний шлях до становлення як українського патріота. Його моральна еволюція була непростою і досі не завершена. Але вже одне те, що людина, в чиєму шоу пішло жартували на тему “ебонітових паличок”, крок за кроком став пліч-о-пліч з іншими захисниками України, відклавши, нехай на час, особисту неприязнь до політичних конкурентів, краще за всякі слова говорить про непереможну силі українства. Саме з цієї причини Володимир Зеленський ненавидимо сьогодні Кремлем навіть більше, ніж українські політики з багаторічним стажем опору Москві.

Україна зовсім не унікальна цим шляхом. Його, за схожих умов, пройшли до нас поляки, колишні вороги, а нині – найкращі та найвірніші союзники проти спільного московського ворога. Його пройшли ірландці, голландці, фіни, швейцарці – цей перелік можна продовжувати до безкінечності. Весь досвід Нового часу свідчить про безсмертя національного проекту, який став даним.

Це означає, що ми обов’язково переможемо Росію. Ми б перемогли її навіть програвши цю війну – але ми її не програємо! Ми відстоїмо свою незалежність і викинемо путінське поголів’я геть із України! А коли ми переможемо вже остаточно і Московія, що прогнила, почне розпадатися на шматки, ми допоможемо добити її іншим народам, які усвідомили себе націями. Так само, як сьогодні допомагають нам Польща та країни Балтії.

Слава Україні!

Сергій Ільченко Журналіст-оглядач

MIXADV

цікаве