Кордони розділення. Українські землі, які Росія не подарувала Україні

Європа має Українське коріння…

20/01/2022 AA 0

Ну й США та Велика Британія. Мабуть не даремно Річард Левине Серце мав українське походження. Та й Вольдемар І Здор, данський король був онуком київського […]

Фото:

Кордрни роздiлення

Президент Росії Володимир Путін не раз заявляв, що держави, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, «забрали» російські території і взагалі вони не входили до складу СРСР у таких кордонах, які мають зараз. Подібні сентенції можна почути з уст й інших представників правлячої російської верхівки. Тим самим вони намагаються виправдати свої агресивні дії на пострадянському просторі, зокрема щодо України.

Але чи це так? І чи не забрала нинішня Росія собі землі, заселені українцями? Та й чи не було так, що за часів Радянського Союзу тодішнє керівництво роздавало українські терени іншим союзним республікам?.. І що ці терени зазнали значної русифікації.

Є автори за межами України, які пишуть про українське життя в Росії, Білорусі, Молдові, загалом на пострадянському просторі. Справді, й за часів царської Росії, й за часів Радянського Союзу чимало українців опинилися поза межами своїх давніх земель. Вони навіть і Москву, і Петербург розбудовували. Не дивно, що в цих російських столицях існувала й існує велика українська діаспора.

Але не будемо про діаспору. Поговоримо про землі на пострадянському просторі, на яких проживали й проживають українці, які опинилися за межами нинішньої Української держави.

КОЗАЦЬКА СТАРОДУБЩИНА

Попри те, що до Росії відійшло чимало українських етнічних територій, одна з них має особливе значення для нас. Це — Стародубщина, яка нині є частиною Брянської області Росії та займає в її складі 12 районів із 27. Це — Гордіївський, Злинківський, Климівський, Клинцівський, Красногорський, Мглинський, Новозибківський, Погарський, Почіпський, Стародубський, Суразький та Унецький. Їхня загальна площа становить 14 762 квадратні кілометри (понад 40 відсотків від загальної території області).

Не будемо звертатися до давньої історії краю. Стародубщина була у складі Русі, існувала і як удільне князівство, підпорядковувалася золотоординським ханам, входила до Великого князівства Литовського й Московії. У 1618 році за умовами Деулінського перемир’я з Москвою ця земля стала частиною Речі Посполитої. Стародуб у 1620 році отримав Магдебурзьке право. Під час повстання під проводом Богдана Хмельницького українські козаки зайняли Стародубщину. Із 1663 року тут існував Стародубський козачий полк.

Потрапивши після Переяславської ради до складу Московії, а потім Російської імперії, Стародубщина залишалася одним із значних осередків українського життя.

Саме на Стародубщині зародилося й розвинулося українське козацьке літописання, яке відіграло чималу роль у становленні новочасної української національної свідомості. Один із перших літописів, де знайшла відображення ідеологія козацької старшини, був Літопис Самовидця.

Про автора цього твору можемо сказати таке: аналіз тексту дає підстави стверджувати, що він під час повстання Богдана Хмельницького опинився на боці козаків, був наближений до гетьманського уряду, став свідком різноманітних подій другої половини XVII століття, пов’язаних із діяльністю козацьких гетьманів.

У 1676 — 1702 роках Самовидець опиняється на Лівобережжі й починає описувати події, які відбувалися в цьому регіоні. Схоже, тоді він жив у Стародубі, оскільки часто говорить про події в цьому місті, в тому числі про такі, що мали суто місцевий характер. Можна припустити: саме в Стародубі й була написана основна частина Літопису Самовидця.

В українській історіографії набула поширення думка, що автором зазначеного твору був виходець із дрібношляхетської родини Роман Ракушка-Романовський. Таку версію запропонували Микола Петровський та Михайло Грушевський. Потім вона знайшла помітну підтримку.

Про самого Ракушку-Романовського відомо, що він належав до освічених людей, займав високі посади в гетьманському уряді, а в 1676 році став духовною особою і оселився в Стародубі, де, ймовірно, завершив Літопис Самовидця. Тут він отримав парафію, завів господарство і прожив аж до смерті в 1703 році. Показово, що в Літописі Самовидця є звернення до церковних питань, особливо в другій частині.

Літопис обіймає опис подій від часів повстання під проводом Богдана Хмельницького до 1702 року. Його справедливо вважають одним із найкращих творів українського козацького літописання, який став своєрідним бестселером для пізніших козацьких літописців, українських істориків та письменників. Він, поширюваний у численних списках, був важливим джерелом для літописів Григорія Грабянки й Самійла Величка, «Короткого опису Малоросії», на основі якого були укладені компілятивні праці з історії України Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рігельмана.

У 1846 році Літопис Самовидця опублікували, і він набув ще більшої популярності. Широко використовували його українські історики ХІХ — ХХ століть — Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, Іван Крип’якевич та інші. Велику увагу цій пам’ятці приділив Пантелеймон Куліш — її він використовував не лише в історичних працях, а й у художньо-літературних творах. Зверталися до Літопису Самовидця Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Зінаїда Тулуб, Олександр Довженко, Василь Стус та інші.

Відомою поетичною пам’яткою, яка була створена на основі козацького літописання, стала поема Семена Дівовича (Дзівовича) «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року». Її автор походив із давнього козацького роду, який осів на Стародубщині. Отримав добру освіту — навчався спочатку в Києво-Могилянській академії, а потім у Петербурзі. Працював перекладачем у Генеральній військовій канцелярії у Глухові та архіваріусом Малоросійського генерального архіву за часів гетьманування Кирила Розумовського.

Згаданий твір поданий як поетичний діалог між Великоросією й Малоросією, власне Україною: переважно Великоросія ставить питання. Вона не дуже обізнана з історією Малоросії. Малоросія, навпаки, багато говорить, намагається проінформувати свою співбесідницю.

Семен Дівович переважно акцентує увагу на героїчних сторінках минулого Малоросії, котра постає як автономна земля, що сама собі вибирає покровителя. І хоча Мала Росія піддалася російському цареві, але це підданство трактується не як вияв безсилля. Мовляв, Мала Росія вчинила таке, бо російський цар є християнським монархом. У поемі говориться про самостійність Малої Росії, про те, що вона може обходитися без інших, зокрема й без Великоросії. Із твору випливає, що Велика й Мала Росія — дві автономні частини однієї держави, якою править християнський монарх.

Поема «Розмова Великоросії із Малоросією 1762 року» була одним із перших творів, де утверджувалася ідея українського автономізму, що набула  поширення серед нащадків козацької старшини в  кінці XVIII — на початку XIX століть. «Біблією» цього автономізму став твір «Історія русів».

Перша згадка про нього припадає на 1828 рік, коли був знайдений рукопис твору в Стародубському повіті Чернігівської губернії. Спочатку «Історія русів» поширювалася в рукописних копіях. А в 1846 році її опублікували в Москві тогочасною російською мовою. У першодруці був зазначений автор твору — покійний тоді єпископ Георгій Кониський. Зроблено це було для того, щоб надати авторитетності твору. Проте дуже швидко з’явилися сумніви щодо авторства цієї особи.

До сьогоднішнього дня питання авторства «Історії русів» не є вирішеним. Називалися різні імена її ймовірних творців. На основі аналізу твору можемо констатувати наступне: його автор жив у другій половині ХVІІІ — на початку ХІХ століть; мав непогану освіту; служив у російській армії, воював з турками, добре знав південь України; жив на Стародубщині. Принаймні в творі часто говориться про події в цьому краї. І не даремно саме тут були знайдені перші його списки! Принаймні можемо не сумніватися, що остаточна редакція «Історії русів» з’явилася на Стародубщині.

Цей твір, спираючись на традиції козацького літописання, подавав історію України як окремої землі зі своїми політичними традиціями, відмінними від російських. Автор «Історії русів», попри лояльність до російської імперської влади, все ж негативно оцінює Московію. Він дає тонку характеристику менталітету правлячої еліти цієї держави. Вказує на її жадібність, владолюбство та пиху. Говорить про непостійне правління царське і знищення самих царів. Ця непостійність, на думку автора, обумовлюється відсутністю сталої релігії та добрих звичаїв. Все це врешті-решт веде до того, що війни з Московією є неминучими й безкінечними для всіх народів. Зрештою, у творі можна зустріти чимало інших антиросійських моментів. Принаймні в ньому росіяни-московити нерідко постають ворогами русів-українців.

«Історія русів» справила великий вплив на Тараса Шевченка. Деякі твори Кобзаря є своєрідною переінтерпретацією її сюжетів. Під впливом «Історії русів» перебували також Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Використовували її й інші українські автори ХІХ століття, зверталися до неї Микола Гоголь і навіть Олександр Пушкін, окремі російські письменники та історики.

За часів радянської влади про «Історію русів» фактично «забули». Зате в 1956 році вона вийшла в Нью-Йорку в перекладі українською мовою. Також український переклад Івана Драча цієї книжки з’явився в 1991 році. Твір українські інтелектуали розглядали як важливу пам’ятку, що сприяла розвитку української національної свідомості. Зате в російській літературі «Історія русів» трактувалася як «небезпечний» витвір українського націоналізму.

Варто також відзначити, що на Стародубщині народилися або були пов’язані з нею чимало діячів української культури, українського громадського й політичного життя. Наприклад, родинні корені гетьмана Павла Скоропадського зі Стародубщини, а сам він навчався в Стародубській гімназії.

«Стародубське походження» має Леся Українка — у цьому краї, в місті Мглин, народився її батько Петро Косач.

Зі стародубського козацького роду були й предки відомого дослідника та мандрівника Миколи Миклухи-Маклая, про що він сам говорив.

Можна назвати ще низку інших українських культурних діячів, пов’язаних із цим краєм.

У 1918 році Стародубщина перебувала у складі українських державних утворень. За умовами Брестського миру 1918 року вона ввійшла до Української Народної Республіки.

А згодом Стародубщина була у складі Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.

Однак наприкінці 1918 року цей край зайняли більшовики, де розпочали терор проти українців. За згодою маріонеткового українського «робітничого-селянського» уряду Стародубщина перейшла до Росії. Відповідно до рішення російського більшовицького уряду від 25 травня 1919 року, цей край увійшов до складу Гомельської губернії, яка, своєю чергою, стала частиною Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки.

  Коли ж більшу частину цієї губернії в 1926 році віддали Білорусі, Стародубщина дісталася російській Брянській губернії. Радянській Україні віддали лише невелику частину краю — Семенівську волость. Таке адміністративне становище Стародубщини стало одним із головних чинників її русифікації.
    Чи випадково російські більшовики, які продовжили імперську політику царської Росії, забрали в українців Стародубщину? В історії нічого просто так не буває. Принаймні цим кроком вони відрізали від України землі, що відігравали важливу роль у формуванні української національної свідомості.

СХІДНА СЛОБОЖАНЩИНА — ПРИВЛАСНЕНА РОСІЯНАМИ УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ

Ще одним регіоном, який зараз перебуває у складі Росії, але який так само, як і Стародубщина, відіграв помітну роль у новочасному українському націогенезі, є Східна Слобожанщина. Також ці терени відомі під іншими назвами. Наприклад, під назвою Острогощина — від назви Острозького козацького полку. Зараз ці землі перебувають у складі чотирьох областей Російської Федерації — Курської, Білгородської, Воронізької та Ростовської.

У часи Русі ці терени входили переважно до складу Курського князівства, яке фактично перестало існувати після татарської навали Батия. Загалом ця навала середини ХІІІ ст. стала важким ударом для цього регіону. Натомість тут з’явилося Рильське удільне князівство, що межувало зі степом й підпорядковувалося золотоординським ханам. Проживало тут слов’янське населення, близьке до слов’янського населення інших українських земель. Пізніше, після розпаду Золотої Орди, ці землі успадкувала Московія як частина цієї колишньої імперії кочівників. І все ж ці землі були мало заселеними.

У другій половині XVII ст. вони стають місцем активної міграції українців. Це було пов’язано з повстанням під проводом Богдана Хмельницького й подальшою Руїною. Під впливом воєнного лихоліття чимало українців, зокрема з Правобережної України, покидали свої домівки й переселялися на схід, у тому числі й на Східну Слобожанщину, де зберігалася відносно стабільна ситуація. На цих теренах сформувалося кілька козацьких полків — Острогозький, Сумський, Охтирський.

Найсхідніший із них був Острогозький, який складався із семи сотень. Заснували його козаки Чернігівського й Ніжинського полків у 1652 році. Полковим центром стало місто Острогозьк (інша назва — Рибне). Зараз Острогозьк знаходиться у складі Воронізької області. Першим очільником цього полку став Іван Дзиковський.

У 1670 р. в Московському царстві вибухнуло козацьке повстання під проводом Степана Разіна (Разі). Останній, наскільки можна судити, по лінії батька був українцем. Принаймні народився в українській станиці Зимовійській на Дону. Тому по-своєму закономірно, що Разін знайшов значну підтримку серед українських козаків. На його боці виступив і Острогозький полк, очолюваний згадуваним полковником Дзиковським. Московська влада на Східній Слобожанщині була на певний час ліквідована. Однак повстання було придушене. А бунтівний полковник Дзиковський з дружиною Євдокією та більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені. У наступні роки полковниками були люди, лояльні до московської влади, — Герасим Корибут (1671-1680), Іван Сас (1680-1693) та інші.

У XVIII ст. полк очолювали вихідці з роду Тевяшових, про яких буде ще вестися мова. На той час полк був доволі значним і поділявся на чотирнадцять сотень. Однак після ліквідації російським урядом козацького самоврядування на Слобожанщині в 1765 р. полк розформували. На його базі був створений Острогозький гусарський полк.

Щодо Охтирського козацького полку, то він сформувався переважно вихідцями з Правобережної України в 1655 — 1658 роках із центром у місті Охтирка (зараз входить до складу Сумської області). Він охоплював терени як нинішніх українських областей (Сумської, Харківської та Полтавської), так і Білгородської області, що перебуває зараз у складі Російської Федерації. Ця військова формація також проіснувала до часів ліквідації полкового устрою на Слобожанщині в 1765 р. А на його базі так само був створений гусарський полк.

Сумський же полк почав формуватися в 1651 р. вихідцями з Правобережної України на чолі з полковником Герасимом Кондратьєвим. Вони ж і заснували місто Суми. Остаточно полк оформився в кінці 1658 р. Охоплював переважно території, які зараз входять до складу України. І все ж частково його землі поширювалися й на терени сучасної Росії. До його складу входило полкове місто Суджа. Зараз це районний центр Курської області. Сумський полк, як й інші слобідські козачі полки, був ліквідований і перетворений у полк гусарський в 1765 р.

Основна частина населення Східної Слобожанщини усвідомлювала себе козаками-українцями. Зрозуміло, вони розмовляли українською мовою, мали свою побутову культуру, яка помітно відрізняла їх від росіян.

На Східній Слобожанщині часто бував відомий український філософ Григорій Сковорода (1722 — 1794). Його приятелями були білгородський єпископ Іоасаф Миткевич, а також архімандрит Білгородського монастиря Гервасій Якубович. Знав Сковорода й представників місцевої світської еліти. Останньому полковнику Острогозького полку Степану Тевяшову він присвятив трактат «Ікона Алківіадська» і переклад діалогу Цицерона «Про старість». Його ж сину Володимиру Тевяшову також присвятив деякі свої твори. Зокрема, трактати «Кільце» і «Алфавіт, чи буквар світу». Варто відзначити, що вказані твори займають вагоме місце в філософській спадщині мислителя. Тобто можемо говорити, що Східна Слобожанщина стала важливим місцем діяльності зрілого Сковороди.

Бував на Східній Слобожанщині й російський поет-декабрист Кіндрат Рилєєв (1795 — 1826). Він одружився з Наталею Тевяшовою, яка походила з родини острогозьких полковників. Перебування поета на цих теренах «заразило» його Україною. Низка його творів написана на українську тематику. Він зі співчуттям та повагою ставився до визвольних змагань українського народу.

Східна Слобожанщина дала нам низку видатних діячів української культури. Передусім треба назвати Миколу Костомарова (1817 — 1885). Народився він у селі Юрасівка Острогозького повіту тодішньої Воронізької губернії. Передусім відомий він як історик, що присвятив чимало праць минулому України. Костомаров належав до організаторів та активних діячів Кирило-Мефодіївського братства — фактично першої української організації політичного характеру. Саме в нього був знайдений своєрідний маніфест братчиків — «Книга битія українського народу».

Також зі Східної Слобожанщини походив відомий актор Михайло Щепкін (1788 — 1863). Народився він у селі Красне Обоянського повіту Курського намісництва. Передусім його представляють як актора російського. Проте він був свідомий свого українства. Не даремно Щепкін став другом Тараса Шевченка. Також він виконував ролі в українських виставах.

Дала Східна Слобожанщина й двох помітних представників українського «Розстріляного Відродження» — Костя Буревія (1888 — 1934) та Євгена Плужника (1898 — 1934). Перший народився в селі Велика Меженка Острогозького повіту Воронізької губернії. Відомий він як поет, драматург, а також театральний і літературний критик, перекладач. Щодо Плужника, то це один із найбільш цікавих поетів «Розстріляного Відродження». Також знаний він як драматург і перекладач. Походив Плужник із слободи Кантемирівка Богучанського повіту Воронізької губернії.

Можна назвати ще низку імен українських діячів, які народилися на Східній Слобожанщині. Але серед них варто виділити Микиту Хрущова (1894 — 1971). Походив він із села Калинівка Дмитрівського повіту Курської губернії. Звісно, не варто однозначно оцінювати цього діяча. Та все ж треба віддати йому належне: саме він відіграв важливу роль у демонтажі репресивної системи, яку створив Йосиф Сталін. Варто також відзначити, що Хрущов демонстрував своє українство. Зокрема, носив сорочку-вишиванку. Можна в цьому вбачати таку собі «театральщину». Але, схоже, її тут було не більше, ніж у наших деяких політиків, які нині люблять позувати в такому українському національному вбранні.

Якби українці під час визвольних змагань 1917 — 1921 рр. зуміли сформувати свою повноцінну державу й зберегти її, Східна Слобожанщина цілком могла би увійти до її складу.

Так, до Української Народної Республіки увійшла низка повітів Курської губернії — Путивльський, Гайворонський, Новооскільський. Те саме стосується деяких повітів губернії Воронізької — Острогозького, Бирюцького, Валуйського й Богучарського.

За часів гетьмана Павла Скоропадського окрім названих повітів Східної Слобожанщини до Української Держави були прилучені ще такі повіти Курської губернії — Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський. Практично вся Східна Слобожанщина опинилася у складі цього державного утворення. У той час більшовики так і не змогли поширити свою владу на ці землі.

Однак падіння гетьмана Скоропадського, прихід до влади соціалістичної Директорії призвели до руйнування української державності. І Східну Слобожанщину захопили більшовики. Віддавати ж більшу частину цих теренів створеній ними ж маріонетковій Українській Соціалістичній Радянській Республіці вони не захотіли.

У 1926 році в Радянському Союзу під час проведення перепису населення виявилося, що в низці районів Російської Федерації, які належали до Східної Слобожанщини, домінувало чи становило значну частку українське населення. Це — Глушківський та Суджанський райони Курської області; Красноярузький, Гайворонський, Борисівський, Волоконівський, Чернянський, Красногвардійський, Олексіївський, Вейделівський, Роверський райони, а також східна частина Шебекинського й західна частина Новооскільського районів Білгородської області; Кантемирівський, Богучарський, Розсошанський, Вільховський, Підгоренський, Кам’янський, Павлівський, Петропавлівський, Калачаївський, Воробйовський, Батурлинівський райони, а також південні частини Острогозького, Лискинського й Новохоперського районів Воронізької області;Чортківський, Кашарський, Міллєровський, Тарасівський та частково Мілютинський райони Ростовської області.

У другій половині 20-х — на початку 30-х років ХХ ст. в Радянському Союзі проводилася політика коренізації. Тому більшість із названих районів Східної Слобожанщини отримали статус національних і тут проводилася в культурній сфері певна українізація. Проте в 1930-х роках це було згорнуто. Почалася активна русифікація цих українських земель. З часом чимало українців Східної Слобожанщини «ставали росіянами». Тому відсоток українського населення в цьому регіоні під час переписів постійно зменшувався. Хоча все ж люди, які ідентифікують себе українцями, тут залишаються. Так, за переписом 1989 р. у Ровенському районі Білгородської області проживало 74, 6 відсотка українців.

Після розпаду Радянського Союзу на Східній Слобожанщині були певні спроби відродити українське життя. У місті Розсоші (районний центр Воронізької області) з 2001 р. протягом десятиліття проводилися фестивалі української культури.

Однак за нинішніх умов російське керівництво не вітає прояви українства у своїй державі. Щодо українських інституцій тут здійснюються постійні утиски. Тому, зрозуміло, вияви українського життя на Східній Слобожанщині, як і в інших українських регіонах Російської Федерації, «заглушені».


    УКРАЇНСЬКИЙ ТАГАНРОГ
     Те, що Таганрог і землі, які прилягають до нього (Східний Донбас), — це українські терени, визнавали навіть більшовики. Принаймні 1922 року, коли створювався Радянський Союз, ці землі входили до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки. Але потім цей регіон забрала Росія.

Початки Таганрогу сягають 1696 — 1698 років. Перед тим московський цар Петро І за допомогою козацьких військ під проводом гетьмана Івана Мазепи здійснив Азовські походи. Тоді ж на узбережжі Азовського моря було побудовано фортецю Троїцьк-на-Таганрозі (згодом утвердилася назва Таганрог). Планували її побудову західні фахівці, а будівельні роботи виконували переважно українські козаки. Це була перша військово-морська база Московії, перший її порт на відкритому морському узбережжі й перше місто в цій державі, побудоване за регулярним планом.

Як писала Катерина ІІ в листі до Вольтера, Петро І довго не міг вирішити, куди перенести столицю — до Таганрога чи Петербурга. Справді, на той час чорноморська морська торгівля була не менш інтенсивна та прибуткова, ніж балтійська. І утвердження держави Петра І в Чорноморському басейні відкривало перед нею непогані перспективи.

Можна лише уявити, якою була б Російська імперія і яку роль у ній відігравав би український чинник, якби її столиця була в Таганрозі. Але то вже питання альтернативної історії.

Принаймні можемо констатувати, що українські козацькі впливи на початках існування Таганрога були сильні. Коли Мазепа здійняв повстання проти Петра І, в Таганрозі виявилося чимало прибічників гетьмана, з якими розправилася московська влада.

1711 року, після Прутського походу Петра І, коли московський цар зазнав поразки, Таганрог опинився у складі Османської імперії. Деякий час це місто з околицями входило до складу земель Нової Запорізької Січі, яка була автономною структурою в складі Турецької держави.

1774 року, після чергової російсько-турецької війни за володіння Північним Причорномор’ям, Таганрог увійшов до складу Російської імперії. Він став не лише важливою військовою базою, а й великим торговим портом. Входив до Катеринославської губернії, заселеної переважно українцями. Втім, у 1887 — 1888 роках його передали до складу області Війська Донського. У цій адміністративній одиниці переважали донські козаки, яких вважають росіянами, хоча вони себе, радше, ідентифікували як особливу етносоціальну групу. До того ж, у тому краї проживало й чимало українців.

Таганрог став важливим торговельно-економічним і культурним центром Північного Причорномор’я, який конкурував з Одесою. Закономірно, місто було поліетнічним. Жили тут росіяни, греки, представники інших народів. Але значну частину населення становили українці. А в Таганрозькій окрузі вони помітно домінували.

Також із цим краєм пов’язана діяльність низки культурних діячів. Неподалік міста народився український поет-романтик, видавець, творець першого українського правопису Олександр Корсун.

У Таганрогу провів останні роки свого життя письменник Нестор Кукольник, який мав українське походження. Його батько народився на Закарпатті. Сам Кукольник навчався з Миколою Гоголем у Ніжинському ліцеї. Разом зі своїм однокласником зробив блискучу письменницьку кар’єру в Петербурзі. Як поет, конкурував з Олександром Пушкіним. На його вірші писав романси відомий російський композитор Михайло Глінка.

1857 року Кукольник перебрався на постійне місце проживання до Таганрога, де долучився до активної громадської діяльності. Він мріяв про те, щоб у цьому місті з’явився університет, виходили друком місцеві газети, щоб було проведено залізничне сполучення між Харковом і Таганрогом. Завдяки наполегливості Кукольника таку залізницю було побудовано, і це дало поштовх для освоєння багатств Донбасу. На Донбасі мали б цінувати цю непересічну особистість культурного і громадського життя своєї епохи. Та хто тут про неї знає? У Таганрогу письменник написав низку творів. Але 1868 року раптово помер, збираючись до театру.

До речі, Таганрозький театр належав тоді до найкращих театрів Російської імперії. І безперечно, театральне життя міста вплинуло на знаменитого уродженця Таганрога Антона Чехова.

Творчість цього прозаїка і драматурга, як і Кукольника, належить до російської літератури. Але за походженням Антон Чехов був українцем. І це він визнавав. Зокрема, в анкеті, яку Чехов заповнив під час перепису населення 1897 року, він позначив себе як малороса — як відомо, саме так тоді офіційно іменувалися українці. А в своїх листах Чехов неодноразово жартома іменував себе «хохлом».

Українська стихія Таганрозького краю так чи інакше впливала на письменника. Згідно із зазначеним переписом 1897 року, в Таганрозькому окрузі проживало 61,7 відсотка українців.

Під час визвольних змагань 1917 — 1921 років Таганрог навіть на деякий час, у березні-квітні 1918 року, став столицею Української радянської республіки. Але в травні цього року місто вже контролювали німецькі війська. До гетьмана Павла Скоропадського таганрожці відрядили делегацію, яка звернулася з проханням включити місто до складу Української держави. І Таганрог увійшов до неї.

Коли ж більшовики 1920 року утвердилися на теренах більшості українських земель, вони включили і Таганрозький край до складу радянської України.

Проте 1924 року, уже після утворення СРСР, більшовицьке керівництво вирішило змінити кордони України і Російської Федерації. Тоді від України було відібрано низку територій — серед них і Таганрог з навколишніми землями.

Те, що Таганрозький округ був українським, засвідчив всесоюзний перепис 1926 року. Українці становили 71,5 відсотка населення округу. Хоча в самому місті переважали росіяни чи принаймні люди, котрі ідентифікували себе росіянами. Серед них могло бути чимало русифікованих українців. Але в цьому немає нічого дивного. Навіть у тогочасній радянській Україні чимало міст, як і Таганрог, були русифікованими.

Під час Голодомору 1932 — 1933 років Таганрог і навколишні землі стали місцем активної міграції українців, оскільки це була «не Україна» і тут радянська влада не відбирала у населення продовольство.

Однак, рятуючи життя, українські переселенці на Таганрожчині змушені були зрікатися своєї національності. Більшовицькій владі були не потрібні українські етнічні райони в Російській Федерації. Українці не мали тут своїх шкіл, засобів масової інформації, бібліотек, культурних інституцій. Їх примушували визнати себе росіянами. І чинити цьому опір за умов жорсткого тоталітаризму було просто небезпечно.

Таким чином відбувалася масова русифікація українських етнічних районів на теренах Російської Федерації. Всесоюзний перепис 1939 року засвідчив, що на Таганрожчині й в інших місцях компактного проживання українців у Російській Федерації українська більшість «кудись зникла». Насправді ж, українці звідти нікуди не поділися. Просто вони «стали росіянами» — точніше, їм довелося вимушено це зробити.

Та, попри тотальну русифікацію, український дух на Таганрожчині все ж давав знати про себе. Низка вихідців із цього краю стали діячами української культури, а в сільській місцевості люди ще доволі довго спілкувалися українською мовою. Та й навіть зараз у Таганрозі є група людей (хай і невелика, близько трьох відсотків), котрі ідентифікують себе українцями.

УКРАЇНЦІ НА ДОНУ

До Таганрожчини, Східного Донбасу прилягає Подоння. Його вважають російським регіоном. Але чи це так?

«Всколыхнулся, взволновался православный Тихий Дон…» — такими словами розпочинається гімн Війська Донського. Однак насправді Дон був не зовсім православним і не зовсім тихим. Туди втікали бунтівні елементи, серед яких було, до речі, чимало старообрядців. Втікали туди й українці. Дон став одним із головних осередків антибільшовицького Білого руху. Також під час Другої світової війни чимало донських козаків, котрі були налаштовані проти радянської влади, пішли на співпрацю з німецькими окупантами.

Різного роду література, яка виходила друком у царській Росії, Радянському Союзі й у нинішній Росії, представляє Донщину, як було вже зазначено, регіоном російським, а донських козаків як росіян. Хоча, насправді, це далеко не так. Навіть сьогодні понад 100 тисяч жителів Донщини ідентифікують себе не як росіян, а як козаків.

Донщина тривалий час була регіоном української міграції. Тут існувало чимало українських поселень. Відповідно, українці відіграли важливу роль у формуванні донського козацтва.

Показово, що біля його витоків стояв князь Дмитро Вишневецький (1516 — 1563), котрого у нас традиційно вважають засновником українського козацтва. Цей діяч не лише побудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, який вважається праобразом Запорізької Січі.

1559 року Дмитро Вишневецький, перебуваючи на службі в московітів, здійснив похід на Азов, який належав туркам. Однак це місто йому не вдалося взяти. У цьому поході брали участь місцеві козаки, котрі перебували на Дону. 1560 року в Приазов’ї Вишневецький заснував місто Черкаськ (зараз — Старочеркаськ / станиця Старочеркаська), яке стало столицею донських козаків. До речі, назва цього міста показова. Вона ідентична до назви українського міста Черкаси. А черкасами в ті часи іменували українських козаків.

Одним із великих козацьких повстань, яке охопило Дон та деякі інші землі Московії, було повстання під проводом Степана Разіна, яке відбулося в 70-х роках XVII cтоліття.

Як було вже згадано, цей козацький ватажок імовірно походив із української станиці Зимовейської, яка розташована на березі Дону, а отже, був українцем. Хоча українське походження Разіна під питанням, серед учасників повстання під його проводом було чимало українців. Зокрема, до разінців приєдналися козаки зі Слобідської України.

Українцем був, зокрема, знаний донський козак Омелян Пугачов, який у 1773 — 1775 роках очолив велике повстання в Російській імперії, що на певний час становило їй неабияку загрозу.

У документах чітко зазначено: Пугачов народився у згаданій «малоросійській станиці Зимовейській». Його предки мали прізвисько Пугач і належали до українців. Пугачов — русифікована форма цього прізвиська.

Цей козацький ватажок — доволі знана фігура. Про Пугачовське повстання написав історичне дослідження, а також повість «Капітанська дочка» Олександр Пушкін. Загалом про Пугачова написано чимало книжок, зняті кінофільми. Але якось не згадується про те, що він українець.

Отже, як бачимо, донські козаки, серед яких було чимало українців, не раз ставали на прю з Московією та імперською Росією. Зрештою, козацький Дон мав широкі контакти із Запорізькою Січчю. І не раз донські й запорозькі козаки допомагали одні одним, здійснювали спільні походи.

1775 року — якраз після придушення Пугачовського повстання Катерина ІІ вирішила розправитися з козацькою вольницею. Було знищено Запорізьку Січ. Тоді цариця ліквідувала автономію Війська Донського. Козаків поставили на службу царизму, «приручили» їх.

УКРАЇНЦІ НА ДОНУ

До Таганрожчини, Східного Донбасу прилягає Подоння. Його вважають російським регіоном. Але чи це так?

«Всколыхнулся, взволновался православный Тихий Дон…» — такими словами розпочинається гімн Війська Донського. Однак насправді Дон був не зовсім православним і не зовсім тихим. Туди втікали бунтівні елементи, серед яких було, до речі, чимало старообрядців. Втікали туди й українці. Дон став одним із головних осередків антибільшовицького Білого руху. Також під час Другої світової війни чимало донських козаків, котрі були налаштовані проти радянської влади, пішли на співпрацю з німецькими окупантами.

Різного роду література, яка виходила друком у царській Росії, Радянському Союзі й у нинішній Росії, представляє Донщину, як було вже зазначено, регіоном російським, а донських козаків як росіян. Хоча, насправді, це далеко не так. Навіть сьогодні понад 100 тисяч жителів Донщини ідентифікують себе не як росіян, а як козаків.

Донщина тривалий час була регіоном української міграції. Тут існувало чимало українських поселень. Відповідно, українці відіграли важливу роль у формуванні донського козацтва.

Показово, що біля його витоків стояв князь Дмитро Вишневецький (1516 — 1563), котрого у нас традиційно вважають засновником українського козацтва. Цей діяч не лише побудував замок на острові Мала Хортиця на Дніпрі, який вважається праобразом Запорізької Січі.

1559 року Дмитро Вишневецький, перебуваючи на службі в московітів, здійснив похід на Азов, який належав туркам. Однак це місто йому не вдалося взяти. У цьому поході брали участь місцеві козаки, котрі перебували на Дону. 1560 року в Приазов’ї Вишневецький заснував місто Черкаськ (зараз — Старочеркаськ / станиця Старочеркаська), яке стало столицею донських козаків. До речі, назва цього міста показова. Вона ідентична до назви українського міста Черкаси. А черкасами в ті часи іменували українських козаків.

Одним із великих козацьких повстань, яке охопило Дон та деякі інші землі Московії, було повстання під проводом Степана Разіна, яке відбулося в 70-х роках XVII cтоліття.

Як було вже згадано, цей козацький ватажок імовірно походив із української станиці Зимовейської, яка розташована на березі Дону, а отже, був українцем. Хоча українське походження Разіна під питанням, серед учасників повстання під його проводом було чимало українців. Зокрема, до разінців приєдналися козаки зі Слобідської України.

Українцем був, зокрема, знаний донський козак Омелян Пугачов, який у 1773 — 1775 роках очолив велике повстання в Російській імперії, що на певний час становило їй неабияку загрозу.

У документах чітко зазначено: Пугачов народився у згаданій «малоросійській станиці Зимовейській». Його предки мали прізвисько Пугач і належали до українців. Пугачов — русифікована форма цього прізвиська.

Цей козацький ватажок — доволі знана фігура. Про Пугачовське повстання написав історичне дослідження, а також повість «Капітанська дочка» Олександр Пушкін. Загалом про Пугачова написано чимало книжок, зняті кінофільми. Але якось не згадується про те, що він українець.

Отже, як бачимо, донські козаки, серед яких було чимало українців, не раз ставали на прю з Московією та імперською Росією. Зрештою, козацький Дон мав широкі контакти із Запорізькою Січчю. І не раз донські й запорозькі козаки допомагали одні одним, здійснювали спільні походи.

1775 року — якраз після придушення Пугачовського повстання Катерина ІІ вирішила розправитися з козацькою вольницею. Було знищено Запорізьку Січ. Тоді цариця ліквідувала автономію Війська Донського. Козаків поставили на службу царизму, «приручили» їх.

А Область Війська Донського, яка охоплювала терени Донщини, була підпорядкована імперським структурам. До цієї Області, як уже говорилося, входила східна частина Донбасу, де в основному проживали українці. Зрештою, чимало українських поселень було й на берегах Дону.
    Із Донщиною пов’язана діяльність деяких діячів української культури. Зокрема, на «справжній Донщині», що начебто вважалася російською, народився український письменник, історик та публіцист Данило Мордовець. Його «малою батьківщиною» була українська слобода Данилівка (нині у Волгоградській області).

Цікаво, що Мордовець переважно жив за межами української етнічної території (зокрема, в Санкт-Петербурзі, Саратові), але пам’ятав про своє українське козацьке коріння і спочатку писав твори українською мовою, друкувався в першому українському «товстому журналі» «Основа».

Але після Валуєвського циркуляру 1863 року, який забороняв друкувати україномовні твори, змушений був перейти на російську. Мордовець мав славу майстра історичного роману. Особливою популярністю користувалися такі його твори: «Цар і гетьман» (про Петра І й Івана Мазепу), «Кримська неволя», «Гайдамаччина», «Булава і бунчук» тощо. Як правило, ці твори стосувалися української історії. Деякі з них автор перекладав українською мовою — романи «Сагайдачний», «Палій» та інші. Мордовець у своїх художніх творах намагався відтворити історію України часів козаччини.

Після Лютневої революції на Дону були зроблені спроби створити свої державні структури. 17 червня 1917 року виник Донський військовий уряд, який не визнав жовтневий більшовицький переворот у Петрограді. 16 травня 1918 року був створений уряд Всевеликого Війська Донського. Донщина оголошувалася окремою державою.

8 серпня 1918 року між нею та гетьманською Україною був підписаний договір, згідно з яким обидві сторони визнавали суверенність і незалежність одна одної, відмовлялися від територіальних претензій. Уряди цих державних утворень брали на себе зобов’язання забезпечити права української й донської національних меншин у галузі мови, освіти та культури.

Однак така співпраця між Україною й Доном тривала недовго. У січні 1919 року Військо Донське опинилося в підпорядкуванні білогвардійців на чолі з генералом Антоном Денікіним, який був противником українського руху. А його Добровольча армія воювала з військами Української Народної Республіки.

У 1920 році на Дону встановилася влада більшовиків, котрі поклали край існуванню донського козацтва як окремого стану. Область Війська Донського припинила своє існування.

Звісно, українці Донщини зазнали русифікації. І все ж тут жив вільнолюбивий дух. Так, у колишній столиці Області Війська Донського Новочеркаську 1-2 червня 1962 року відбувся страйк проти підвищення цін на продукти. Закінчився він розстрілом страйкарів. На той час це був безпрецедентний випадок для Радянського Союзу. У цьому місті, до речі, проживало чимало українців.

У 1907—1913 роках тут діяло українське товариство «Просвіта», а в 1917—1919 роках українська «Нова громада». Свідком Новочеркаського розстрілу був Олександр Лебедь — в майбутньому генерал і знаний російський політичний діяч, який міг би становити серйозну конкуренцію Володимиру Путіну, якби не завчасна його загибель у 2002 році. Батько Лебедя був українцем. Олександра Лебедя записали як росіянина, але його брата Олексія — як українця. Однак і один, і другий служили інтересам Росії. Подібне можна сказати про багатьох українців, що жили чи опинилися на території Російської Федерації.

Розпад Радянського Союзу мав одним із наслідків самопроголошення козацьких республік на Дону й Північному Кавказі. Зокрема, серед них була Донська Козацька Республіка. 20 листопада 1991 року ці утворення проголосили Союз козачих республік Півдня Росії зі столицею в Новочеркаську. Однак цей Союз так і не відбувся. А урядові кола Росії вирішили очолити й спрямувати в потрібне собі русло козачий рух. Було ухвалено низку нормативних документів щодо козаків, надано їм фінанси. І російське керівництво в черговий раз зуміло «приручити» козаків Дону. Ці козаки навіть брали участь у російсько-українській війні, що ведеться з 2014 року. На жаль…

Насправді Донщина, де проживало й проживає чимало українців, мала б зацікавити Україну. Однак про українців Донщини в нас знають небагато. Як і небагато знаємо про донських козаків, історія яких у багатьох моментах схожа з історією козацтва українського.

КУБАНЬ — ЗЕМЛЯ УКРАЇНСЬКА

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році частина запорозького козацтва опинилася на теренах Османської імперії. Іншу частину вирішив підпорядкувати собі царський уряд. У Петербурзі ухвалили рішення про переселення козаків на відвойовані в турків землі — між рікою Кубань та Азовським морем, де раніше кочували татари-ногайці, які були винищені російськими військами. З приводу переселення українських козаків у цей регіон імператриця Катерина ІІ 2 липня 1792 року видала відповідний указ.

Протягом короткого часу на Кубань переїхало майже 25 тисяч українських козаків разом із членами їхніх сімей, які створили 40 куренів, що входили до так званого Чорноморського війська. Головним його завданням стала охорона прикордонної лінії. Чорноморські козаки також брали участь у військових операціях, які вела Росія.

Переселенцям виділили земельний фонд площею 30 тисяч квадратних кілометрів між річками Кубань та Єя. Головний штаб Чорноморського війська розташовувався у Катеринодарі, заснованому 1793 року (зараз місто Краснодар Російської Федерації).

Колишні запорожці на Кубані опинилися в незвичних для них умовах, виживати в яких  було складно. Смертність серед козаків була високою. Їм також доводилося зазнавати постійних нападів з боку адигейців і турків. Реально це переселення було не благодіянням цариці Катерини ІІ, як це дехто представляв, а прихованим геноцидом козацької спільноти. До речі, пам’ятник цій цариці, де були зображені козацькі отамани й кобзар, був відкритий у Катеринодарі в 1907 році. У 1920 році його зруйнували більшовики. Але в 2006 році цей монумент відновили в нинішньому Краснодарі, а також зменшену його копію у 2011 році відкрили в місті Сочі.

З часом Чорноморське військо почало виконувати ще одну функцію — абсорбувало козацькі елементи з українських регіонів, тим самим зменшуючи в них «козацьку напругу». Адже козаки були схильні до бунтів й непокори.

Потрапивши в суворі умови Кубанського краю, вони свою надмірну енергію змушені були витрачати на боротьбу з життєвими труднощами, в тому числі й на постійні сутички з адигейцями та іншими кавказькими народами. Поповнювалося Чорноморське козацтво переважно за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської та Полтавської губерній, слобідських козаків Харківської губернії, а також вояків козацьких військ — Усть-Дунайського, Азовського, Бузького та інших. Головні переселенські кампанії відбулися у 1808—1811, 1820—1821, 1832, 1848—1849 роках.

Черговим етапом у русифікації українських козаків на Кубані став 1860 рік. Тоді Чорноморське військо було об’єднане із західною частиною Лінійного козацького війська, яке переважно складалося з росіян. Відтоді це об’єднане військо іменувалося Кубанським.

Попри цілеспрямовану русифікацію Кубані там зберігалися українські козацькі звичаї та культура. Доходили туди відгомони й українського національного відродження. Принаймні Кубань дала свого класика української літератури — Якова Кухаренка (1799/1800—1862). Він — автор творів, у яких описується життя чорноморських козаків. Відомою є його п’єса «Чорноморський побит». Кухаренко листувався з діячами української культури, зокрема з Тарасом Шевченком. Останній дуже високо цінував його твори.

Із Кубані походив видатний вчений Федір Щербина (1849—1936). Відомий він як статистик, економіст, соціолог, а також як історик Кубані. Його наукову діяльність високо цінували в царській Росії. У 1904 році він став членом-кореспондентом Російської академії наук. У 1917—11920 роках Щербина, незважаючи на похилий вік, був активним учасником українського руху на Кубані. Опинившись на еміграції в Празі, долучився тут до діяльності українських наукових інституцій. Працював професором Української господарської академії в Подебрадах та Українського вільного університету, де навіть певний час, у 1924—1925 роках, — був ректором. Із 1924 року став дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка. Писав Щербина й художні твори. Йому належать поеми «Чорноморці» (1919) та «Богдан Хмельницький» (1929). Поховали Щербину в Празі. Однак у 2008 році, без дозволу родини, прах цього діяча за підтримки російських дипломатів та Православної церкви чеських і словацьких земель, яка займає проросійську позицію, насильно перепоховали в Краснодарі. При цьому, зрозуміло, Щербину представляли як російського діяча. Отак, привласнюючи українське, росіяни розбудовують «русский мир».

Спілкувалися кубанські козаки українською мовою й, відповідно, ідентифікували себе як українців. За переписом, який був проведений у царській Росії в 1897 році, в Кубанській області проживало понад 900 тисяч українців, які становили 47,4% відсотка населення. У краї це була найбільша етнічна група. В окремих відділах області (Катеринодарському, Єйському та Темрюцькому) українці становили більшість населення.

Після Лютневої революції 1917 року на Кубані розгорнувся рух за створення свого державного утворення. 16 лютого 1918 року була проголошена Кубанська Народна Республіка, яка потім отримала назву Самостійної Кубанської Народної Республіки. 4 грудня 1918 року це державне утворення змінило свою назву на Кубанський Край. До складу цієї держави входили Кубанська область, Чорноморська й Ставропольська губернії, а також Терська область.

Причому серед кубанських козаків набула поширення ідея про приєднання до Української держави на федеративних засадах. Була послана делегація Кубані на чолі з головою її Законодавчої ради Миколою Рябоволом (1883—1919) до гетьмана Павла Скоропадського, яка загалом погодила це питання.

Зі свого боку гетьман надав деяку допомогу кубанцям, зокрема зброєю. Однак вона виявилася недостатньою, щоб врятувати Кубань від експансії більшовиків. На жаль, цей край очистило від більшовиків не українське військо (хоча така можливість була!), а Добровольча армія Антона Денікіна, яка боролася за «єдину й неділиму» Росію.

Чимало кубанських козаків пішли служити в цю армію, зокрема до генерала Андрія Шкуро (справжнє прізвище — Шкура), який походив із кубанських українців і зумів опоетизувати бойову діяльність «романтикою козацького минулого». Денікін призначив його командувачем Кубанської армії. Шкуро повів кубанців на Москву визволяти Росію від більшовиків. Під час цього походу загинуло багато козаків. Кубанська армія була деморалізована. Натомість керівництво Добровольчої армії чинило утиски українським діячам на Кубані. Так, у червні 1919 року був убитий згадуваний Микола Рябовіл — один із головних політичних лідерів місцевих українців.

Добровольча армія, керівництво якої намагалося реставрувати старі порядки, з часом втратила підтримку й була витіснена більшовиками. Кубань навесні 1920 року опинилася під владою останніх. Кубанська держава, яка мала проукраїнську орієнтацію, припинила своє існування. Її керівники подалися на еміграцію, сподіваючись там продовжити боротьбу.

 І все ж Кубань чинила опір більшовикам. Принаймні в першій половині 1920-х років тут діяли повстанські загони.
   Більшовики були проти приєднання Кубані до радянської України, але змушені були погодитися на проведення тут українізації. Тим паче, що, за переписом 1926 року, українці становили 66,58% населення Кубанського округу. А загалом у Кубанському регіоні їх було понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (45,48% від загальної кількості населення).

У 1923 році в Краснодарі відкрили дві українські школи. З часом почали переводити на українську мову викладання школи в селах та містах регіону, навіть деякі технікуми й інститути. З’явилася україномовна преса, радіо. На українську мову переводилося діловодство. Активізувалося українське культурне життя.

Однак все це припинилося в 1932-1933 роках. Тоді на Кубані, як і на інших українських землях, що входили до складу СРСР, більшовики влаштували Голодомор. Паралельно з цим у краї почалися репресії проти прихильників українізації. Навчання в школах, діловодство були різко переведені на російську мову. Зникла україномовна преса, радіо. У вилюднені поселення почали селити росіян із півночі. А українців Кубані записувати як росіян. Їхню місцеву українську говірку почали трактувати як «козацьку балачку», що начебто є діалектом російської мови.

На Кубані тривалий час зберігалися антибільшовицькі настрої. Тому під час Другої світової війни чимало кубанців воювали проти радянської влади. Були вони і в загонах Української Повстанської Армії, і в німецьких формуваннях. Тому населення краю зазнало жорстких репресій.

Проте в СРСР вдавали, що на Кубані все добре. У 1949 році на кіностудії «Мосфільм» був знятий один із перших радянських кольорових кінофільмів «Кубанські козаки», який користувався великою популярністю. У ньому зображене далеке від реалій щасливе життя людей, що працюють у колгоспах на Кубані. На полях краю збирають рекордні врожаї, передові колгоспники нагороджуються орденами й медалями, на їхніх столах повно всілякої їжі (ну чим не заперечення Голодомору-геноциду!). А кубанські козаки, які колись зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, тепер перетворилися в мирних колгоспників, що працюють на благо соціалістичної вітчизни. І, звісно, спілкуються російською мовою.

Саме в ті непрості часи, з 1927-го до 1949 року, в кубанському місті Єйську проживав видатний український спортсмен-силач Іван Піддубний (1871-1949). Попри те, що він мав українське походження і вважав себе українцем, росіяни намагалися й намагаються представити його «російським богатирем».

Попри русифікацію краю, населення Кубані довгий час зберігало українську мову й традиції. Добре відомий Кубанський козачий хор, який існує з 1811 року і є найстарішим (!) хоровим колективом у Росії. Значну частину пісень свого репертуару він виконує українською мовою.

Хоча за часів радянської влади хор кілька разів припиняв свою діяльність, але, як Фенікс, відновлювався знову. Зараз він має світову славу. На його честь названа навіть невелика планета — Кубаньхорія. Діяльність цього хорового колективу, незважаючи на певне проросійське «цензурування» його репертуару, свідчить, що мова кубанців, їхнього фольклору — не якась «козацька балачка», а мова українська. Відповідно, їхня традиційна культура — частина культури українського народу.

Цікаво відзначити, що Краснодарська філармонія зараз носить ім’я композитора Григорія Пономаренка (1921-1996), який мав українське походження і з 1972 року до своєї смерті жив на Кубані.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році на Кубані спостерігалися спроби створити свої автономні республіки, однак вони не увінчалися успіхом. Також тоді активізувалося тут українське життя — хоча офіційно українці в краї становлять трохи більше одного відсотка населення. На Кубані з’явилися українські газети, видання й громадські організації. У деяких школах почали факультативно вивчати місцеву «балачку», для чого використовувався україномовний підручник «Козак Мамай».

Проте говорити про впливовість українського руху не доводиться. Російська влада зробила чимало, щоб взяти під контроль «козацьке відродження» на Кубані й нав’язати кубанцям стереотипи «русского мира». Натомість українська влада не виявляла й не виявляє належної уваги до українців, що живуть за межами нашої держави.

Не дивно, що в 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, чимало так званих «кубанських козаків» подалося в Україну підтримувати російські гібридні сили. Хоча були на Кубані і поодинокі виступи проти російської влади в той час. Декларувалося навіть відновлення Кубанської Народної Республіки.

Наприклад, зараз існує політичний рух «Малиновий клин», який декларує створення Кубанської держави, яка мала б проєвропейську орієнтацію. Цю ідею його представники намагаються пропагувати з допомогою різноманітних інтернет-ресурсів. За це вони зазнали переслідувань. І змушені були емігрувати з путінської Росії. На еміграції в Фінляндії опинився й лідер цього руху Дмитро Доровських. До речі, останній чудово володіє українською мовою, хоча переважно жив на Кубані й Москві.

Історія Кубані ХХ століття — це історія етноциду немалої частини українського народу, який був свідомий своєї українськості, але який брутально русифікували й продовжують русифікувати. І про це не треба мовчати…

УКРАЇНЦІ ПОВОЛЖЯ

У свідомості росіян сформувався стійкий міф: мовляв, Волга — це російська ріка. Як і те, що Крим теж російський. Насправді і Поволжя (Надволжя), й Крим — це регіони, які не мали стосунку до формування російського етносу.

У період Середньовіччя ці регіони належали до Золотої Орди, де в основному переважали кочові тюркські етноси. Після розпаду цієї держави в XV столітті виникла низка ханств, наймогутнішим із яких було Кримське. Також у Поволжі з’явилися ханства, зокрема Казанське й Астраханське. Останні стали об’єктом експансії Московії, яка прагнула освоїти золотоординський простір. У 1550-х роках, за часів правління царя Івана Грозного, вони були підкорені московитами.

Однак завойовникам потрібно було освоїти ці території, окультурити їх, закорінити тут землеробське населення. Зробити це з допомогою росіян-московитів було складно. І немалу роль в освоєнні Поволжя відіграли саме українці. Адже цей регіон був степовим, як і степи Північного Причорномор’я, які заселив український люд. Тому для українців поволзькі степи виявилися ніби «своїми».

Заселення українцями Поволжя почалося ще з середини XVII століття. Щоб організувати оборону від кочівників, московські урядники почали селити тут українських козаків, які служили в залогах волзьких міст і на пограниччі, так званих сторожових лініях. Петро І спеціально наполягав на тому, щоб тут поселяли саме українців.

У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди в 1732 році переселили 537 сімей українських козаків, які заснували кілька слобод. Серед них — слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків.

Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, яке в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». Адже тут, незважаючи на небезпеки пограничного життя, існувала воля. А влада державних структур не особливо давала про себе знати.

Не випадково на Поволжі в 1774 році розгорілося повстання під проводом Омеляна Пугача (Пугачова). Цього ватажка підтримало Волзьке козацьке військо, а українська Дубівка охоче перейшла на бік повстанців.

Загалом український чинник у Пугачовському повстанні був одним із головних. Фактично це було повстання українських козаків разом із російськими козаками (яїцькими, донськими) й тюркськими народами Поволжя, Приуралля, Західного Сибіру проти російського самодержавства. Тому після придушення цього повстання, у 1776 році, Волзьке козацьке військо розформували. У часі це майже збіглося із ліквідацією Запорізької Січі в 1775 році. Таким чином Катерина ІІ вирішила розправитися з українською козацькою вольницею.

Дещо пізніше, ніж українські козаки, на Поволжі з’являються українські чумаки. На відстані 300 кілометрів на схід від міста Саратова розташоване озеро Ельтон, на дні якого є поклади солі.

Соляний промисел розпочався тут ще в XVII століття. У 1747 році видобування солі на цьому озері та її продаж, який давав великі прибутки, стали монополією царського уряду. Однак доставка солі з Ельтона до Саратова, де існувало спеціально створене Соляне комісарство, була непростою справою. Адже транспортувати сіль постійно зважали кочівники-калмики, які чинили напади. Тому царські урядники почали використовувати українських чумаків, які мали досвід такого непростого й ризикованого транспортування. Першими прибули сюди чумаки з Харківщини й Полтавщини.

У другій половині XVIIІ — на початку ХІХ століття на протилежному березі Волги від Саратова козаки й чумаки заснували низку слобод та хуторів. Серед них найзначнішою стала Покровська слобода (зараз місто Енгельс). До речі гербом цього міста є віл, який везе сіль.

Царський уряд надав українським чумакам Поволжя певні привілеї. У 1797 році їх звільнили від військових повинностей, податків, наділили землями, як державних селян приписали «до Ельтонського озера». Ці чумаки творили окремий соціальний стан з певними привілеями. При цьому вони підтримували зв’язки з чумаками України, які приїжджали на Поволжя купувати сіль, рибу, інші товари. Чимале значення у цих зв’язках відігравала згадувана Дубівка, розташована на перехресті торгових шляхів Поволжя й Подоння.

Щоправда, з часом видобуток солі в районі озера Ельтон почав скорочуватися. І в 1828 році «ельтонські» чумаки втратили пільги. Вони були переведені до категорії державних селян, на них були накладені відповідні податки й повинності.

Українські поселенці відіграли помітну роль у розвитку економіки Поволжя, а також культури цього регіону. Зокрема, вони сприяли утвердженню тут землеробства, зробили чимало для поширення православ’я.

 Як правило, засновуючи те чи інше поселення, українці спочатку будували храм, який освячувався в певне церковне свято. Від назв цих храмів часто походили назви слобід-поселень — наприклад, слободи Покровська, Успенська, Богословська тощо.
   Жителі українських слобід жили окремо від представників інших народів. Навіть у кінці ХІХ століття, як відзначали дослідники, вони в більшості випадків зберігали свою мову й побутову культуру.00:00ПредыдущийОстановитьСледующий

00:12 / 00:29Включить звукНастройкиВо весь экранКопировать видео ссылкуПроиграть / ОстановитьВыключить / Включить звукСообщить о проблемеЯзыкПоделитьсяVidverto PlayerЧимало назв цих поселень вказують на їхнє українське походження. Наприклад, Велика і Мала Чернігівка в теперішній Самарській області; Луганське, Львівка, Полтавка, Семено-Полтавка — в Саратовській області; Київка, Київське, Ніжинське, Нова Полтавка, Фастів, Харківка — у Волгоградській області.

Саме в цих трьох областях, а також у Астраханській переважно сконцентровані українські поселення. У них і тепер живуть люди з типово українськими прізвищами, наприклад, Шевченко, Коваленко, Мірошниченко, Ткаченко, Пихиєнко і так далі.

Зрозуміло, що Поволжя було місцем колонізації й інших етносів, зокрема російського, який став тут переважати. Спеціально царський уряд селив сюди і німців, які створили низку поселень. Місцеві ж українці зазнавали русифікації. Особливо це стосувалося тих, хто переселявся в міста.

Незважаючи на міграційні процеси українці лишалися на Поволжі однією з найбільших етнічних груп (після росіян). Так, за переписом 1926 року, в Сталінградській губернії проживало майже 141 тисяча українців, що становило близько 10 відсотків. У Саратовській губернії їх було понад 202-х тисяч (близько 7 відсотків).

У міжвоєнний період, із 1923 по 1941 роки, більшовики створили Радянську автономну республіку німців Поволжя. За переписом 1926 року, в ній проживало 68,5 тисячі українців. Це було майже 12 відсотків населення республіки. Українці були третьою за кількістю (після німців та росіян) етнічною групою цього адміністративного утворення.

Ухвалена 31 січня 1926 року конституція республіки передбачала функціонування в ній трьох офіційних мов — німецької, російської та української. Однак ця конституція, як і інші конституції автономних республік, не була затверджена Всеросійським центральним виконавчим комітетом рад.

Столицею ж Автономної республіки німців Поволжя було місто Покровськ — колишня заснована українцями Покровська слобода. До речі, німці іменували це місто Козакенштадт, тобто місто козаків. У 1931 році Покровськ-Козакенштадт перейменували на Енгельс.

Незважаючи на русифікацію все ж значна частина українців Поволжя зберегла свою ідентичність. Це значною мірою обумовлено специфікою української міграції в цей регіон. Адже ця міграція мала давню традицію. І місцеві українці розглядали Поволжя як «свою землю». Нині, наприклад, у Волгоградській області близько 82-х тисяч осіб вважають себе українцями. В окремих її районах (Новоніколаєвському, Єланському, Руднянському, Жирновському, Данилівському, Старополтавському) вони становлять близько 10-20 відсотків населення.

УКРАЇНЦІ СІРОГО КЛИНУ

Власне, про Сірий клин — не про громадську організацію, а про великий регіон, заселений українцями, — у нас знають небагато. Це так званий Середньоазійський степ сучасного Північного Казахстану, півдня Омської та Новосибірської областей, а також Алтайського краю Російської Федерації.

Проникнення українців у цей регіон відбувалося ще з XVI століття, коли сюди здійснювала експансію Московія. У часи Російської імперії на Сірий клин нерідко засилали бунтівних українців. Наприклад, у 1770 році сюди заслали 138 козаків — учасників Коліївщини. У 1741-1742 роках тут митрополитом Сибірським і Тобольським був українець, виходець із Волині Арсеній (Мацієвич), якого в 1772 році замучили до смерті за наказом Катерини ІІ.

Масове заселення українцями Сірого клину почалося наприкінці ХІХ століття. Сюди вони їхали, сподіваючись отримати землю. Для них місцеві умови степу й лісостепу були звичними. До того ж їхали на Сірий клин з різних регіонів України — Лівобережжя, Київщини, Чернігівщини, Волині. За переписом 1897 року, в цьому регіоні українців налічувалося понад 200 тисяч осіб, що для малозаселених сибірських земель було немало.

Наступна хвиля української міграції в цей регіон припала на часи після революції 1905-1907 років і була пов’язана зі Столипінською реформою. Ще одна хвиля припала на період Першої світової війни. Сюди царський уряд переселив чимало українців із Холмщини, яка була зайнята німецькими військами. Також на Сірий клин вивезли багатьох полонених австро-угорської армії, серед яких були й українці — переважно з Галичини та Буковини.

Незважаючи на те, що абсолютну більшість українців Сірого клину становили селяни, які фактично не мали своїх організацій, все ж вони виявилися доволі активними після Лютневої революції 1917 року. Не останню роль відіграли в цьому національно свідомі галицькі українці. 23 березня 1917 року в Томську відбулася перша масова маніфестація українців.

Виникли українські організації в Омську, Томську, Славгороді, Кургані, Бійську, Каїнську, Новомиколаївську (сучасний Новосибірськ) тощо. Видавалися газети «Український голос» в Омську й «Українське слово» в Томську.

30 липня — 6 серпня 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру, який створив представницький орган місцевих українців — Головну Українську Раду Сибіру. Через рік, 11-13 серпня 1918 року, відбувся другий такий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців.

Невдовзі після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року в Сибірі влада опинилася в руках Тимчасового всеросійського уряду, котрий очолив у ролі верховного головнокомандувача адмірал Олександр Колчак. Останній став одним із провідників «білого руху» й боровся за «єдину й неділиму» Росію.

«Білі», попри проросійську шовіністичну політику, все ж мусили зважати на українців Сибіру. Тим паче, що останні зорганізували низку військових частин — Самарський добровольчий український полк, 1-й Український піхотний полк імені гетьмана Петра Сагайдачного, 2-й Український стрілецький полк, 1-й Карпатськоруський полк, Курінь імені Тараса Шевченка, Полк імені Петра Дорошенка, Український батальйон імені отамана Максима Залізняка. Ці військові частини переважно боролися проти більшовиків.

Українці на Сірому клині створили також свої територіально-адміністративні одиниці — Алтайську Українську губернську раду в Каїнську, Томську й Новомиколаївську Українські окружні ради, а також Акмолинську Українську раду, що діяла на теренах нинішнього північного Казахстану. Всі вони мали представництво у Сибірському парламенті. А в Омську розміщувалася Головна Українська рада Сибіру.

Встановлення радянської влади в регіоні на початку 1920 року призвело до згортання тут українського руху.

Перепис 1926 року показав, що на Сірому клині проживало близько мільйона українців. Тут вони становили найбільшу етнічну групу (близько 40% від загальної чисельності населення). Наприклад, у Славгородському окрузі українців було 47%, у Кустанайському — 41,3%. Однак культурні потреби українців у цьому регіоні не задовольнялися належним чином — навіть коли в 1920-х — на початку 1930-х років у СРСР проводилася політика коренізації.

У 1930 — 1940-х роках Сірий клин став місцем чергових українських міграцій. На це були різні причини. Деякі українці як репресовані були заслані чи виселені сюди. Наприклад, у 1939-1941 роках чималу кількість українців вивезли на Сірий клин із Західної України. Окремі групи українців опинилися на індустріальних будовах цього регіону. Під час німецько-радянської війни 1941-1945 років сюди евакуювали деяких людей з України.

У 1953-1959 роках радянський уряд здійснював освоєння так званих цілинних земель, зокрема й на теренах Сірого клину. Для цього було мобілізовано велику кількість «цілинників» з України, які переважно опинилися на теренах нинішнього Північного Казахстану.

Під час переписів, що проводилися в СРСР після 1926 року, часто українців за межами УРСР записували як росіян. Тому говорити про їхню реальну кількість проблематично. До того ж вони не мали інституцій, які б задовольняли їхні національно-культурні потреби. В таких умовах українці русифікувалися.

І все ж якась частина наших одноплемінників зберегли свою ідентичність на Сірому клині. Свідченням чого і була діяльність громадської організації «Сірий клин», яка донедавна офіційно діяла в Росії. Однак навіть її діяльність (переважно культурна!) виявилася небажаною для російської влади, яка діє за старим імперським принципом: у Росії має бути все російське. І, звісно, місця для українського тут не повинно бути.

УКРАЇНСЬКИЙ ЗЕЛЕНИЙ КЛИН

На Далекому Сході українці почали масово селитися ще з кінця ХІХ століття, невдовзі після того, як цей край у 1858-1860 роках увійшов до складу Російської імперії. Спеціально з Одеси відправлялися пароплави, які везли українців у ті далекі краї.

Коли ж була побудована Транссибірська залізниця, яка з’єднала центральні губернії Росії з Владивостоком, ця міграція лише посилилася. З кінця ХІХ століття по 1916 рік на Далекий Схід з України виїхало понад 276 тисяч осіб, що становило близько 56 відсотків від загальної кількості переселенців у цей край. В основному це були вихідці з колишньої козацької Гетьманщини — Чернігівської та Полтавської губерній. На нових землях вони заснували чимало поселень, навіть дали деяким із них питомо українські назви — Чернігівка, Покровка, Ромни, Іванківці тощо. Ці землі з часом отримали назву Зелений Клин, який охоплював переважно Приамур’я та Примор’я.

Основну масу переселенців становили селяни. Їх гнало на Далекий Схід малоземелля. Вони сподівалися отримати великі наділи й загосподаритися. Також деякі українці їхали працювати на Транссибірську залізницю, служили на флоті. Саме завдяки українцям відбулося освоєння Далекого Сходу.

Попри те, що українці багато зробили для розвитку цього краю, вони не мали нормальних умов для національно-культурного життя. Не було в них своїх шкіл, преси, громадських організацій. У Росії діяв Емський указ 1876 року, який зводив українське культурне життя нанівець.

Та все ж на Далекому Сході в останні роки ХІХ століття гастролювали українські театральні групи, згодом з’явилися свої театральні аматорські гуртки. Українські вистави ставилися в Порті-Артурі, Владивостоці, Благовєщенську, Хабаровську та інших містах краю. Поширювалися українські книжки.

Революція 1905-1907 років створила певні можливості для розгортання українського руху. Почали з’являтися перші українські організації — «Український клуб» у Харбіні (китайському місті, що лежало на Транссибірській залізниці), «Студентське товариство українців» у Владивостоці. У 1910 році було засноване товариство «Просвіта» в Нікольсько-Уссурійському.

Під час революційних подій 1917 року на Далекому Сході виникла низка українських інституцій, які створили Автономну Українську Далекосхідну Республіку. Спочатку центральні інституції цієї республіки були розташовані в Нікольсько-Уссурійському, Хабаровську, а з 1918 року — у Владивостоці. Республіка мала Українську Далекосхідну Крайову Раду, яка була законодавчим органом, і секретаріат, що відповідав за виконавчу владу.

Владу на місцях здійснювали десять Українських окружних рад. Поширеною ідеєю серед українців Зеленого Клину була ідея об’єднання з УНР у Велику Україну.

У той час на Далекому Сході з’явилися різноманітні українські організації не лише культурного, а й господарчого плану (кооперативи), видавалися часописи «Українець на Зеленому Клині», «Щире слово», «Громадська думка», «Українська думка» (у Владивостоці), «Ранок», «Нова Україна», «Хвилі України» (у Хабаровську), «Засів» (у Харбіні).

У 1917-1920 роках українцям Далекого Сходу довелося вести боротьбу як проти правих російських шовіністичних сил, так і проти лівих.

У 1920-1922 роках існувала буферна Далекосхідна республіка, в якій владу захопили більшовики. І все ж у цій державі українці мали певні можливості для задоволення національно-культурних потреб.

Розгром українського руху на Далекому Сході сприяв русифікації місцевих українців. Особливо інтенсивно він відбувався в містах. Правда, був незначний період, коли українці краю отримали певні можливості розвивати своє національно-культурне життя. Це було пов’язано з політикою коренізації, яка відбувалася в Радянському Союзі в 1920-х — на початку 1930-х років.

Однак українізація на Далекому Сході не протривала й двох років. Постанова центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) від 14 грудня 1932 року ліквідовувала всі українські культурно-освітні установи на теренах Російської Федерації. З того часу здійснювалася безупинна русифікація українців Далекого Сходу.

І все ж цей край і далі залишався регіоном постійної міграції українців. Причини були різні: дехто шукав тут кращої долі, втікав від голоду й колективізації, чимало в цих краях опинилося репресованих українців, а також присланих у результаті оргнаборів тощо.

Із Далеким Сходом пов’язане життя деяких видатних наших співвітчизників. У 1932-1937 роках тут перебував на засланні письменник Іван Багряний, описавши це заслання й втечу звідти в романі «Тигролови». Також на Далекому Сході у 1930-1936 роках відбував ув’язнені видатний український перекладач, письменник Борис Тен (Микола Хомичевський).

Згідно зі статистичними даними, українців на Далекому Сході в 1920 — 1930-х роках налічувалося понад 300 тисяч. А в останні роки існування СРСР їхня кількість сягала понад півмільйона. Однак ці цифри не відображували повної картини. В умовах відсутності українських інституцій на Далекому Сході місцеві українці швидко русифікувалися й починали ідентифікувати себе як росіяни. Зрештою, росіянином, а не українцем у тій ситуації було вигідніше бути. Це давало кращі можливості для кар’єрного росту.

І все ж, як бачимо, чимало українців на Далекому Сході зберігало свою ідентичність і мову. У 1989 році серед українців цього регіону вважали рідною мовою українську близько 40 відсотків. Погодьтеся, що в умовах тотальної русифікації це був немалий показник.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

MIXADV

цікаве