Обійдені діджиталізацією і з мрією про Польщу. Дослідження бідності в Україні

Заклики розстріляти представників місцевої влади, мерів – один з найрозповсюджених мотивів під час інтерв’ю. Презентуємо другу частину дослідження бідності в Україні. Про першу читайте у нашій статті: “Культура бідності й «зламана система». 10 правд про українське зубожіння

Якісне опитування проводилося серед мешканців невеликих містечок та тих категорій населення, які отримують якусь соціальну допомогу. Обрані були населені пункти у ключових макрорегіонах країни – Приморськ, Старокостянтинів, Рубіжне, Сєвєвродонєцьк, Жовква, Червоноград, Коростень. Серед опитаних, за словами дослідників, бідними себе відчувають приблизно 20% респондентів. Вони оцінюють свою бідність на рівні «бідні в багатій країні» та «середні в бідній країні».

ТЕКСТИ публікують найцікавішіві моменти з виступів учасників круглого столу, на якому відбулася презентація дослідження, а також деякі з висновків самого дослідження.

У круглому столі взяли участь Семиволос Ігор – керівник проекту, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень (Association of Middle East Studies, AMES), Данилов Сергій – заступник директора AMES, Звонок Дмитро – соціальний психолог, Міхеєва Оксана – доктор історичних наук, професор, кафедра соціології Українського католицького університету, Ольга Іващенко – старший науковий співробітник Інституту соціології.

Екзистенційний страх

Оксана Міхеєва. Одним з найбільш яскраво виражених страхів по групі учасників дослідження є страх несподіваної серйозної хвороби. Образ заможності формується з можливості не економити на усьому, не замислюватися над витратами, а також з можливості придбати медичні послуги у необхідному обсязі. На першому етапі дослідження страх, пов’язаний з браком медичних послуг не був настільки вираженим, як цього разу. Вочевидь, пандемія загострила проблему доступності медичного обслуговування та актуалізувала подібні страхи.

Читайте також:В українському супермаркеті створили першу вертикальну ферму

Читайте також:Захід України наближається до «червоної зони»

Громадська пасивність

Ігор Семиволос. Під час проведення опитування ми побачили, що більшість людей в громадах зосереджені на отриманні ресурсу. Вони не готові хоч якось вкладатися, бути проактивними. І оця пасивність по суті перетворює громаду на невдалий проект. Тому що там десь приблизно більше 70 % людей не вкладають у громаду нічого, вони намагаються лише щось отримати від громади. І така громада за визначенням неефективна.

Тоталітарний тип свідомості

Оксана Міхеєва. Респонденти демонструють «режимний» тип свідомості – доволі часто вважають за можливе диктувати іншим групам правила поведінки – «руки-ноги є – може робити», «понароджували, а тепер бідкаються» тощо.

А також продукують «активні» сценарії розв’язання проблеми бідності через обмеження прав потенційно бідних груп. Зокрема, можна почути пропозиції щодо стерилізації жінок і чоловіків після народження певної кількості дітей або організації «народних комісій», які б ходили по домівках і визначали, хто дійсно бідний, а хто ні – для правильного розподілу пільг тощо (наголосимо, що це говорять саме представники бідних груп — ред).

Подібний спосіб мислення частково є законсервованими радянськими практиками втручання в життя інших людей з боку організованого суспільства, а з іншого – проявами радикалізації свідомості через хронічну незадоволеність своїм станом.

Заклики розстріляти представників місцевої влади, мерів – один з найрозповсюджених мотивів під час інтерв’ю. В проекціях невдоволеності на різні групи «чужих» присутні національні аспекти та расистські висловлювання.

Діджиталізація і «забуті» громадяни

Сергій Данилов. Серед тих, з ким проводили інтерв’ю на найнижчому соціально щаблі є ті, хто не в змозі, не в стані оформити собі якусь допомогу, субсидії. Їх менше ніж 15 % від загального обсягу тих, хто отримує соціальну допомогу, але вони таки є.

Оксана Михеєва. На жаль, не можна сказати, що діджиталізація суспільства якимось чином більше інтегрує цих людей. Ідею «Держави в смартфоні» можна порівняти з німецьким контекстом – німці абсолютно свідомо пручаються будь яким спробам діджитилітизувати суспільство.

Ніякої «Держави у смартфоні» там немає – є звичайне листування, коли у вас на руках залишаються документи. «Держава у смартфоні» доступна далеко не всім. Ті всі люди, які не включенні у розсилку Вайбером, не мають смартфонів, а це значна частина старшого покоління – у них немає відповідного доступу до інформації.

Тому така діджиталізація, «Держава у смартфоні» несе велику небезпеку, що ми втрачаємо великі групи населення, які залишаються поза сервісами, поза інформацією, і, фактично, виключаються з будь яких процесів надання соціальної допомоги.

Робота не сприймається як місце самореалізації

Оксана Міхеєва. Для більшості опитаних проблематичними були питання стосовно працевлаштування. Робота в більшості випадків не сприймається як місце реалізації. Натомість респонденти часто вдаються до самовиправдовувальних формул у поясненні того, чому вони працюють на «поганій» роботі. Будь-які досягнення «інших» подаються в контексті протекціонізму чи корупції. Останні, на думку учасників дослідження, є причинами їх нереалізованості та неможливості знайти добру роботу.

Стосунки між працедавцем та працівником характеризується через формули залежності, працедавець подається як «хазяїн», який може щось дозволяти чи забороняти, безцеремонно втручатися в персональне життя.

Однак, з іншого боку, характеризуючи свої плани щодо працевлаштування, учасники дослідження часто наголошують на тому, що не хотіли б мати роботу, пов’язану із ризиком та відповідальністю. Ключовим образом бажаного працевлаштування є образ працюючого заводу та запит «дайте мені роботу та зарплату».

16021269854_f31ba24a62_k.jpg

Міфічна «Польща» як вирішення всіх проблем

Сергій Данилов. Змінилося уявлення про вихід з бідності. Для всіх молодших груп Польща, не реальна Польща, а та, яка є у їхній уяві – є вирішенням усіх проблем. При тому, що реально поїде половина, а може й менше половини. Це свідчить про їх уявлення про позитивний шлях, який виведе їх з нинішнього стану. Вони промовляють слово Польща, і таке враження, що їм вже стає легше. Бо це дає їм надію, що вихід є. От Польща – це надія. Але це ще було тоді, коли Польща не була закрита (через ковід – ред).

Оксана Міхеєва. Зараз дуже змінилася мета, чому українці їдуть до Польщі. Тому що половина, як і раніше, їдуть туди за хлібом, а половина вже – за самореалізацією. (Детальніше про це читайте у нашій статті: “Тут суспільство здоровіше”. Чому українські високооплачувані фахівці їдуть в Польщу)

Ковід звичайно помітним чином загальмував ці процеси. І я помітила з наших інтерв’ю, що цей досвід Польщі дещо підкоригувався. Зараз, коли через ковід Польща перестала бути такою доступною, багато хто шукає якісь виправдання, чому я не там. Люди починають казати, що еміграція це погано, що вона розриває родини, якби їм платили тут, вони б нікуди не їхали. Тобто працює психологія – я не можу поїхати, тому я кажу, що еміграція – це погано.

Дмитро Звонок. Сприйняття Польщі зараз справді змінилося. Якщо раніше робота в Польщі сприймалася як така собі подушка безпеки – якщо тут щось не вдається, ти їдеш туди на заробітки. Тепер це вже стало питанням вибору. З простих заробітків це змістилося на те, що можа туди переїхати і залишитися там жити.

Ольга Іващенко. Зараз у Польщі працюють півтора мільйони українців, під час пандемії повернулися додому двісті – триста тисяч. Ті що не мали проблем з візами – вони всі залишилися на місці. Люди отримують можливість самореалізації, вони дуже добре розуміють всі плюси від своєї легалізації, будують прозорі стосунки з працедавцем, і тоді вся державна система починає захищати їхні права.

Власне, коли наші люди бідкаються – ми вже говоримо не про хліб, ми говоримо про тотальну несправедливість, про неможливість самореалізації,про стигматизацію, про безпеку. Як ми відчуваємо себе в цій соціальній ієрархії, скільки зусиль нам потрібно докласти, аби реалізувати якісь свої кроки.

Дмитро Звонок. Немає такого сприйняття, що ти їдеш у Польщу саме від бідності.

Оксана Міхеєва. У нас немає прозорих протоколів. Більшість питань далі вирішуються у ручному режимі. І це з одного боку робить наше суспільство дуже гнучким. Оця негомогенність країни, відсутність єдності бачення, тому що кожне наше опитування це такий розкид – оця неоднорідність нас врятувала. Тому що на всіх тут не можна накинути одне пропагандистське кліше, яке б спрацювало на корить Росії, якщо говорити про 2014 рік.

Сергій Данилов. Але на цьому всьому матеріалі дуже добре видно, що стійкість є, але розвитку немає. Моделі виживання і збереження того що є – напрацьовані. Розвиток не бачиться, хоча він і є. Але його не обговорюють, про нього не думають, він не є метою і в нього не вкладаються. Він якби відбувається сам собою. Тобто немає цього індивідуального чи групового докладання зусиль для того, щоб кудись рухатися.


Андрій Гарасим

https://texty.org.ua/articles/104548/obijdeni-didzhytalizaciyeyu-i-z-mriyeyu-pro-polshu-doslidzhennya-bidnosti-v-ukrayini/

MIXADV

цікаве