Так минає земна слава

Bellingcat: Накануне смерти Шишова стало известно о появлении сотрудников ФСБ в Киеве

03/08/2021 admin 0

В организации Bellingcat, которая занимается журналистскими расследованиями, комментируя смерть Виталия Шишова, заявили, что в Киеве присутствуют сотрудники российской ФСБ. Об этом, в частности, сказал журналист-расследователь […]

Пропонується невеличкий серіал за біографією ще одного відомого земляка – Григорія Овсійовича Зінов’єва.
Тихо й непомітно пролетіло в 2013 році 130 літ з дня народження Євсей-Герша Ароновича Радомисльського, уродженця Єлисаветграда, міста, яке десять років носило ім’я цього Ленінового соратника. І лише деяка будівельна метушня у трикутнику між старими заводами «Цукрогідромаш», «Динамік» і «Дозавтомати» навколо колишнього домоволодіння Апфельбаумів, як він інколи писався по матері, нагадує про видатного земляка. Утім, та метушня, можливо, є цілком випадковим явищем і ніяк не пов’язана з його іменем.
А був час, коли цей чоловік несхитним монументом височів над більшовицьким загалом, хоч і починав життєвий шлях дрібним конторником в таких же дрібних торгівельних закладах Єлисаветграда. Народився 1883 року в сім’ї власника молочної ферми, яку батько тримав на паях з родичами Аксенфельдами прямо під стінами театру і царських апартаментів на вулиці Дворцовій. Босоноге дитинство, якщо його можна назвати справді босоногим, промайнуло в центрі міста серед базарної круговерті та вуличних пригод з виясненням стосунків між дружніми і ворожими підлітковими угрупуваннями. Особливо дався взнаки юному Гершу на три-чотири роки старший Грицько із Ковалівки. І якщо наш візаві з часом став шанованим більшовиком Григорієм Овсійовичем Зінов’євим, то його недруг перетворився у не менш шанованого більшовика Григорія Івановича Петровського, котрий в дитинстві проживав тут у своєї тітки Ганни Дмитрян. Дитячу ворожнечу не змогли притлумити навіть всеперемагаючі марксистська теорія і ленінська практика – земляки до кінця днів своїх так і залишилися непримиримими ворогами. Однак «грека» Грицько невдовзі з головою поринув у революційну стихію десь аж у Катеринославі, а «пархач» Гершко разом з братами та однолітками ще деякий час не тільки обписував сороміцькими словами рекламні тумби та перекидав урни для сміття у рідному місті, а й встрявав у куди серйозніші справи. Тут потрібно сказати, що тоді компанія підібралася тепла, на зміну якій прийшли згодом достойні послідовники: рідний брат Мойша (кличка Міша Злой), двоюрідний брат Марик Аксенфельд (кличка Манюня), Фіма Фінкель, Тедик Капцанов (Карс), Пойлер, Саксонський, Лінецький, Сьома Етін, кілька динамічних дівчат. Ці пізніші анархісти-набатівці вже без револьверів та фінок на вулицю не виходили. Виїжджали і в сусідні села, наводити своєї анархічної матері «порядок». Чого тільки варті спогади про старшого брата поета Арсена Тарковського Валерія, котрий загинув у ті тяжкі для Центральної України часи, приставши до банди Міші Злого. Словом, хуліганили родичі на всю котушку, аж поки отаман Григор’єв у травні 1919 року не урвав вакханалії.
У 1901-му, як пише енциклопедичний словник братів Гранат, Герш вже організовував страйки робітників та службовців на «півдні Росії». Так тоді називали Україну. Треба думати, в рідному Єлисаветграді й відбулося перше хрещення: тут пробігли перші революційні збори, маївки, мітинги, відкрилися перші явки й криївки, прозвучали перші паролі та партійні псевдоніми. Потрапив незабаром у поле зору поліції і, щоб не загриміти до тюрми чи Сибіру, поспішно подався в еміграцію.
Берлін, Париж, Берн. Столиці європейських держав. Очевидно молодик не страждав від безгрошів’я, голоду й холоду, якщо міг так часто відкривати нові візи. Та ще й навчатися на хімічному, а пізніше на юридичному факультетах Бернського університету, по року походивши на лекції, так обидва й не закінчивши. Однак ці швидкоплинні студії дали підставу вважати молодого емігранта одним з найосвіченіших лідерів РСДРП. У Швейцарії Зінов’єв познайомився з Леніним і швидко став улюбленцем вождя. Тут, до слова, тільки диву даєшся, як уся ця молода зелена поросль вісімнадцятилітніх марксистів (той же Зінов’єв, Свердлов, Каменєв, Таратута) враз підкорила старшого товариша, тертого-перетертого революціонера, протоптавши стежку до серця Володимира Ілліча?
Відряджений Леніним на революційну роботу в Україну наприкінці того ж 1904 р., захворівши, Зінов’єв швидко повернувся під шефове крило. У зв’язку з початком революції 1905 року подався на пошук революційної удачі до Росії знову. Обирався членом Петербурзького комітету РСДРП. І знову невезіння. Захворів і прибув за рубіж на лікування повторно.
У березні 1906-го поїхав до Петербургу заради агітаційної діяльності. Учасник Лондонського з’їзду РСДРП (1907) обраний членом ЦК, увійшов до складу Більшовицького центру. Ну, а це вже щось! Це вже номенклатура!
Після з’їзду Зінов’єв у російському підпіллі редагує нелегальні газети «Вперед» і «Соціал-демократ». В 1908 р. арештований, швидко випущений під нагляд поліції. Знову подався на еміграцію. Мабуть найвищий більшовицький авторитет оцінив чотирирічне зінов’євське «життя на колесах» неадекватно, бо з тих пір Овсійович уже не снував човником туди-сюди, а мов нитка за голкою, всюди слідував за Іллічем, виконуючи особливо делікатні доручення вождя, коли той прагнув залишитися в чомусь незаплямованим.
Ось як професійна революціонерка Анжеліка Балабанова, незважаючи на те, що перебувала в інтимних стосунках із Зінов’євим, котрий вважав себе невідпорним «плейбоєм», розповідала про нього: «Вперше я побачила Зінов’єва в дії у Ціммервальді. Я помітила тоді, що кожного разу, коли треба було здійснити який-небудь нечесний фракційний маневр, підірвати чиюсь репутацію революціонера, Ленін доручав виконання такого завдання Зінов’єву…
На конференціях у Ціммервальді після 1914 року, коли я мала можливість пізнати та спостерігати Леніна ближче, я зрозуміла, наскільки проникливий і гострий мав він розум. Але хоч він і був майстром полеміки – часто безпринципним, – він не був демагогом. Роль останнього з успіхом виконував Зінов’єв…
Після Муссоліні, котрого я все-таки краще і довше знала, я вважаю Зінов’єва найницішою людиною, з якою я коли-небудь зустрічалась…
Мене часто запитують, як стало можливим те, що Ленін, знаючи так добре Зінов’єва, захищав і нагороджував його до кінця свого життя. Я можу лише відповісти, що в його співпраці із Зінов’євим, як і в своїй загальній стратегії, Ленін керувався вищими інтересами революції. Він знав, що в особі Зінов’єва має надійне і слухняне знаряддя, та ніколи й хвилини не сумнівався у власному умінні управляти цим знаряддям на користь революції. Зінов’єв був інтерпретатором та виконавцем волі інших людей, а його особиста проникливість, двозначна поведінка й безчесність давали можливість виконувати ті обов’язки ефективніше, ніж те міг зробити совісніший чоловік…
Тепер Ленін поставив цього майстра інтриг і наклепів, для якого мета виправдовувала будь-які засоби, на чолі Комінтерну, організації, що повинна була очистити й згуртувати революційні сили всього світу!».
Балабанова, хоч ніколи не бачила вистав про звичаї мешканців Єлисаветграда («Сто тисяч», наприклад), але як у воду дивилась – товариш Зінов’єв, як кажуть, не відходячи від каси, ні на йоту не порушив вікових кланових і родових традицій, виправдавши високу ленінську довіру.
Світ задумувався, куди подіти все награбоване царатом, а після революції відібране у нього. І цим переймалися не лише на теренах колишньої імперії. У чиїйсь світлій голові визріла думка, аби те добро пішло у більшості своїй на особисте збагачення новоявлених лідерів, а частково на користь світового пролетаріату і всесвітньої пролетарської революції. Для легалізації ідеї в березні 1919 року в Москві організовано Комуністичний інтернаціонал (Комінтерн), на установчий з’їзд якого зібралися шахраї та авантюристи з більшості країн Європи, Америки й Азії. Роз’їжджалися вони додому, тягнучи туго напаковані золотом, пачками валют, діамантами й іншим дорогоцінним майном валізи, якщо не лантухи.
Кошти без ліку виділялись на створення комуністичних партій та влаштування пролетарських революцій по всьому світу. Але основна маса компартійців-неофітів безслідно розтанула на просторах усіх континентів, обминувши лише Антарктиду. Більш-менш вдалось «розкрутити» революції тільки в Угорщині та Німеччині, а компартії створити лише в тій же Німеччині, Франції та Італії. Всі інші емісари Комінтерну, регулярно підживлюючись награбованими в Росії цінностями, нічого путнього для «владики світу Труда» так і не зробили.
Та й чого іншого можна було чекати від афери, якою повноправно заправляв теперішній більшовицький Распутін – смалений прохіндей Гришка Зінов’єв? – вслід за Балабановою задумувалися дрібніші номенклатурники від більшовизму. А за які, вибачте, копійки ще один революціонер-землячок Лев Давидович фінансує троцькістські комуністичні організації по всіх усюдах? Їх, треба визнати, впливовіших, було куди більше, ніж промосковських партій.
Звідусіль до Москви на комінтернівські харчі аж до 1943 року зліталися різних мастей шукачі легкого хліба. Одержували своє і відлітали. Сліди їхні знову губилися, а революція з року в рік відкладалася, хоча легкого переполоху в капіталістичному середовищі ті діячі наробили – при виконкомі Комінтерну створено військовий відділ і по всій Європі засновано підпільні бойові загони, на кшталт німецького Ротфронткамфбунду.
Щоб засвідчити усім і, насамперед, учасникам 2-го конгресу Комінтерну революційну рішучість, голова його виконкому Зінов’єв ініціював у липні-вересні 1920 року розстріл 5000 чоловік. Тоді ж у Кронштадті з незрозумілих причин страчено 20 лікарів. Як сказано в розпорядженні, підписаному Зінов’євим, «…за надто велику популярність серед робітників». Браво!
Той конгрес знаменитий ще й тим, що звернувся з проханням до Російської комуністичної партії тимчасово взяти на себе матеріальні витрати для роботи виконкому Комінтерну. Наступного дня делегати конгресу одержали відповідь: «Російська комуністична партія вважає найбільшою честю допомогу братським партіям усім, чим вона зможе». Цікава подробиця: прохання й резолюція на ньому написані тією самою рукою, рукою Григорія Овсійовича.
А в 1922 році в партії більшовиків вибухнув грандіозний скандал: вияснилося, що сам голова Комінтерну товариш Зінов’єв відкрив на своє ім’я в різних банках Заходу рахунки на суму більшу 400 мільйонів доларів. Григорій Овсійович виправдовувався тим, що, мовляв, всі ці гроші таємно від партії він вивів заради простішого способу фінансування всесвітнього комуністичного руху. Ленін повірив, чи зробив вигляд, що в тій оборудці все гаразд. Але повірили далеко не всі.
Більш-менш спокійне існування Зінов’єва тривало недовго. Ще відкриваючи ХIII, перший без Леніна з’їзд РКП(б) (1924 г.), Григорій Овсійович позував на перших ролях, за інерцією прочитав політичну доповідь ЦК. Але 1925-го на ХIV з’їзді – тільки співдоповідь від лівої опозиції.
А вже на Об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) в липні 1926 року Зінов’єва виключено із складу Політбюро ЦК. Під Новий 1927 рік він і такий же опальний Каменєв з шампанським та коньяком неждано заявились на квартиру Сталіна. Генсек тепло їх прийняв, зверталися між собою на «ти», згадували минуле, заслання і тюрми, хоча Зінов’єв в цій темі не мав чим особливо козиряти. Говорили і про майбутнє. Гості пішли окрилені, вважаючи, що «мирова» досягнута. Однак у жовтні цього ж року обоє виключені зі складу ЦК партії, а на десятиліття Жовтневого перевороту – з самої ВКП(б). Почалася епопея кількох послідовних поновлень у членстві і наступних виключень з партії. Сталін не забував, як Зінов’єв обходився з ним раніше – зневажливо, навіть з презирством. Кепкував над сухуватим стилем сталінських статей. Згадалося, що раніше в своєму колі називав його, Йосипа Віссаріоновича, «кривавим осетином». Але тепер той самий Зінов’єв, бач, першим придумав ставити чотири імені в один ряд: Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін. Отже, не в одній помсті справа – вождь, насамперед, був затятим реалістом, котрий керувався в усьому тверезим розрахунком.
На ХVII з’їзді (січень-лютий 1934 р.) Зінов’єв розхвалював Сталіна, назвав його промову «шедевром», довго й нудно говорив про тріумф Генерального секретаря: «Ми бачимо тепер, як кращі люди передового колгоспного селянства стікаються в Москву, в Кремль, прагнуть побачити товариша Сталіна, пощупати його очима, а може навіть, і руками, намагаються одержати з його вуст безпосередні вказівки, які вони хочуть понести в маси». Батькові народів і корифею всіх наук мабуть не стала бальзамом для душі така похвальба. Йому не дуже хотілося, аби хтось, особливо колгоспники, і саме в 1934 році, потрогали його руками.
Темні й світлі смуги життя чергувалися, аж поки 24.08.1936 року обидва, Зінов’єв і Каменєв, не були звинувачені у створенні страшного «антирадянського троцкістсько-зінов’євского центру» і в той же день розстріляні.
Леонід Багацький

MIXADV

цікаве