Розкажу вам несмішний анекдот. Є така невелика група про Балашівку. Оскільки я тут живу, то хотів групу підтримати. Так от, мій матеріал про історію Балашівки не пройшов премодерації, тобто був видалений. На мої запити до адміністратора про причини відповіді я не отримав. Так я хотів би запитати у громадськості, що крамольного було у моєму пості, текст якого я далі наводжу дослівно.
Жосан О.Е. Вулиці Єлисаветграда – Зінов’євська – Кірово – Кіровограда в першій половині ХХ століття : [історичний нарис] / О.Е. Жосан. – КЗ «КОІППО імені Василя Сухомлинського», 2019. – 108 с. (Серія: «Міський архітектурний ландшафт») – сторінки 74-77.
Книга у цифровому вигляді доступна на офіційному сайті Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д.І. Чижевського за посиланням
Далі по тексту книги:
“Село Балашівка на північно-західній околиці Єлисаветграда, на правому березі Інгулу, швидко розвивалося, господар скуповував землі у селян, які одержали її внаслідок земельної реформи 1861 року. Незабаром із південного боку залізниці виникло інше поселення – хутори на землях того ж власника. Його нарекли Новою Балашівкою. Дві Балашівки з’єднував залізничний переїзд, який існує й досі.
На стрімкий розвиток хуторів вплинуло буре вугілля. Перші поклади цього дешевого місцевого палива були виявлені ще на початку ХХ століття, до розробки родовищ приступили у 1919 році.
Налагодити виробництво бурого вугілля вдалося у 1921 році. Про шахтарське минуле Нової Балашівки нагадують назви вулиць: Буровугільна, Ствольна, провулок Відбійний. Водосховище, утворене на місці каменоломень, влітку приваблювало відпочиваючий робочий люд. Він цікавився у місцевих мешканців можливістю зведення будівель. Тим паче, що розбудова Нової Балашівки працівниками шахти «Піонер», цегельного заводу йшла на повний хід. Висококваліфіковані робітники «Червоної Зірки» хотіли вирватись із нетрів кузень. Причини цього в тому, що пролетаріат дещо позаможнішав: вже з 1935 р. в їхній власності почали з’являтися патефони, велосипеди, приймачі. Тож у 1930-х рр. Нову Балашівку розбудували вже робітники з шахтарями. Вони створили 1, 2, 3, 4, 5, 6 Шахтарські, Маркшейдерську, Стаханівську, Ударну вулиці, 1, 2 П’ятирічок, провулки Брикетний, Буровугільний, Ствольний, Маркшейдерський.
Буровугільна шахта «Піонер» працювала, за однією версією, до окупації міста німцями в серпні 1941 року. Відступаючи, радянські керівники наказали підірвати шахту. Після війни вона вже не відбудовувалася.
За іншою версією, буровугільні шахти «Піонер» та «Піонер-біс» працювали з 1 вересня 1931 до серпня 1941 року. 5 серпня місто окупували німці. Нацисти реорганізували роботу підприємства – пробили новий ствол. Стару шахту «Піонер» закрили. Однак, як зазначають дослідники, «не вдалося знайти жодного свідчення, що наказ радянського керівництва (чи він взагалі існував?) про підрив шахти було виконано. Тому зараз важко сказати, скільки шахт працювало у Кіровограді під час окупації. У перші повоєнні роки у будівлях старої шахти знаходилась школа, яка пізніше стала школою № 23».
Видобуток вугілля німці організували з розмахом. Паливо постачали не тільки для потреб підприємств, заводів, фабрик, установ міста. Вугілля йшло на склади військово-ремонтних баз окупантів. Окрім того, у значній кількості німці вивозили його до країн Європи. Досі ще живі шахтарі, які працювали на підприємстві, наводять різні цифри глибин виробок – 63, 65, 67 метрів. Також стверджують, що у районі Старої шахти забої знаходились на малій глибині від поверхні. Штольні, особливо Старої шахти, були вузькими, а Нової – завширшки 3-4 метри, заввишки – 2,5-3 метри.
Нова шахта (і в роки окупації) мала електропостачання. Деревину для виробництва окупанти звозили з усіх куточків України – переважно сосну. Вугілля вивозили на поверхню вагонетками. Великим святом для колишніх працівників шахти, як вони згадують, ставала смерть коней. Шахтарі запевняють, що тільки тоді вони мали можливість наїстися досхочу. Разом із вільнонайманими працювали й військовополонені. Табір для них знаходився на території шахти. Незважаючи на досить пристойну, як для років окупації, механізацію виробництва, праця шахтаря залишалася важкою. Мала шахта у роки війни і їдальню. Її приміщення розміщувалося приблизно у районі нинішньої соціальної аптеки. У післявоєнний час закрилися.
Повоєнний розвиток міста – час утворення Балашівської промзони. У ній протягом 1940-х – 1960-х років зосередився потужний потенціал: заводи (залізобетонних виробів, асфальтний, кукурудзяний, комбікормовий, продтоварів, металовиробів, хлібозавод і молокозавод, м’ясокомбінат, фабрики, цехи Райхарчторгу, бази, об’єкти торгівлі, автомобільні, будівельні та монтажні підприємства. Ця забудова, до речі, і згадки не залишила про існування на її довоєнній території навчального аеродрому ОСОАВІАХІМу. У 1930-х роках на околиці Балашівки, неподалік від кукурудзяного заводу збудували цивільну злітно-посадкову смугу, з якої виконували тренувальні польоти курсанти Кіровоградського аероклубу на літаках У-2, і яка згодом стала у пригоді Кіровоградському авіазагону цивільної авіації. Саме туди з аеродрому Новоолексіївка влітку 1953 року було переведено все авіагосподарство. Відновлений аеродром за своїми розмірами міг приймати на ґрунт не лише літаки ПО-2 і АН-2, але і пасажирські літаки великої місткості – ЛІ-2 та ІЛ-14. У складі 95 авіазагону було дві авіаційні ескадрильї по два авіаційних ланки в кожній. Командирами авіаційних ескадрилій були призначені Олексій Пономарьов та Іван Муругов. У 1955 році командиром 95 авіазагону був призначений Леонід Данилович Орлов.
У 1957 році до авіазагону надійшли літаки АН-2, і авіазагін приступив до виконання рейсових польотів за розкладом на Київ, Вінницю, Львів,
Дніпропетровськ, Миколаїв. Аеродром Нова Балашівка функціонував до літа 1960 року, коли авіазагін було перебазовано на Новомиколаївський аеродром. Про розвиток цієї галузі на Новій Балашівці вказують назви вулиць – Аерофлотська та Повітрянофлотська (сьогодні – Є. Подолянчука) з однойменним провулком. Після перенесення адміністративного центру Кіровоградського району з с. Аджамки до Кіровограда 1954 року на Новій Балашівці почав працювати районний Будинок культури. Також у цьому ж приміщенні відкрилася районна бібліотека”.
Дніпропетровськ, Миколаїв. Аеродром Нова Балашівка функціонував до літа 1960 року, коли авіазагін було перебазовано на Новомиколаївський аеродром. Про розвиток цієї галузі на Новій Балашівці вказують назви вулиць – Аерофлотська та Повітрянофлотська (сьогодні – Є. Подолянчука) з однойменним провулком. Після перенесення адміністративного центру Кіровоградського району з с. Аджамки до Кіровограда 1954 року на Новій Балашівці почав працювати районний Будинок культури. Також у цьому ж приміщенні відкрилася районна бібліотека”.
Віталій Неділько вмережі ФБ