Опій влади

 Диктатор, убивця і мучитель білоруського народу: глава Білоруської автокефальної православної церкви заявив, що Лукашенка піддано анафемі

23/11/2020 admin 0

Глава Білоруської автокефальної православної церкви архієпископ Святослав Логін 22 листопада під час служби в соборі Святого Кирила Туровського в Торонто (Канада) зачитав послання, в якому […]


Пандемія, що нагадала про кордони між державами, і глобальна економічна криза, що змусила заговорити про протекціонізм навіть найзатятіших прихильників “вільної торгівлі”, додали популярності тим, хто вважає за краще “забарикадуватися” від зовнішніх загроз у власних “національних фортецях”

Рецепт не новий. Зрештою саме так намагалися захиститися від перших хвиль глобалізації – які для Африки та Азії були швидше хвилями колонізації – ті держави, яким пощастило зберегти незалежність від тодішніх “глобалізаторів”. Звісно, це аж ніяк не убезпечило багатьох з них від подальшого поневолення. Але сучасні протекціоністи і борці з неоколоніалізмом та зовнішнім управлінням мають принаймні привід поміркувати на тим, чи корисно на певний час “закритися” від зовнішнього світу щоб набратися сил для конкуренції із старішими і досвідченішими.

Цікаво, між іншим, щоб більшість згадуваних істориками спроб “самоізоляції” відбувалися у XVII сторіччі. І лише найбільша і найнаселеніша з азійських держав ранньомодерного часу  – Цінська імперія (яку європейці “для спрощення” ототожнюють з Китаєм, хоча Китай був лише однією з підкорених маньчжурською династією країн) – “тримала двері відкритими” аж до 1757 року.

Можна, звісно, пояснювати це тим, що ця держава була ще й “наймолодшою”. Адже виникла лише всередині XVII сторіччя (Японія, скажімо, в цей час вже була повністю «закритою» для європейців), а завоювання Цінами Китаю затягнулося ще на півсторіччя. Проте показово, що заборону морської торгівлі (так звану “хайцзінь”) загарбники-маньчжури запровадили майже одразу, в 1647 році, не чекаючи підкорення усієї Піднебесної. Щоправда, спрямована вона була, не проти Заходу, а проти… китайців, які вперто відмовлялися визнати владу чужоземної династії. На відкритому суходолі перевага була на боці кочової маньчжурської кінноти. А ось в містах, і особливо на морі перемоги вчорашнім степовикам давалися з величезними труднощами.  Відтак, заборонивши морську торгівлю, Ціни намагалися позбавити рух опору ресурсів, необхідних для боротьби, а китайських каперів – їхніх баз. Коли ж зрозуміли, що й це не допомагає – наказали просто виселити усіх мешканців узбережжя вглиб континенту .

Корабель китайських повстанців, що боролися проти маньчжурської влади. wikimedia

Натомість до європейців Ціни спочатку ставилися навіть поблажливо. Хоча б тому, що ті охоче продавали їм зброю, необхідну для підкорення нових земель. Чимало західних фахівців опинилися на цінській службі як перекладачі, викладачі та радники – зокрема й військові. А деякі навіть отримали державні посади. Запозичувала імперія й деякі західні технології – зокрема й у литті гармат. Вільно почували себе в Китаї католицькі місіонери. Заборону проповідувати християнство, яка існувала за перших Цінів, скасував особисто імператор Кансі. “Син неба” і сам часто спілкувався з християнськими проповідниками. Лише з часом ці розмови почали Кансі втомлювати, а постійна ворожнеча між францисканцями і єзуїтами – взагалі дратувати. Надто, коли проповідники почали вимагати, щоб імператор своїм розпорядженням наказав підданим-християнам не відхилятися від католицького віровчення.

Відкритою Цінська імперія залишилася й для іноземних торгівців. Європейські комерсанти не лише могли привозити до Китаю свої товари, а й засновувати факторії. Португальці облаштувалися в Макао, англійці віддавали перевагу Гуанчжоу, французи – Нінбо.

Імператор Кансі. wikimedia

Набагато більше влада обмежувала знову ж таки китайських купців, в яких маньчжури продовжували бачити потенційних бунтівників. Їм заборонили залишати країну і торгувати за кордоном, будувати великі кораблі, здатних виходити у відкрите море, та й для мандрівок уздовж берега судновласники повинні були надати запевнення від десяти своїх колег – лише тоді влада видавала їм офіційний дозвіл. Та й укладати торговельні угоди з іноземцями китайці самі не могли – лише через уповноважених державних посередників. В 1720 році вся торгівля через Гуанчжоу  і провінцію Гуандун загалом була підпорядкована монопольній компанії, яка згодом отримала назву “Гунхан”. Через вісім років інша, подібна до “Гунхану” компанія отримала право на монопольну торгівлю з іноземцями в Чжецзяні.

Цікаво, що й обмеження для іноземних купців, що з’явилися згодом, теж спочатку пояснювали небажанням потурати “поганим нахилам” власних підданих. Коли в 1716 році заборонили торгувати з чужинцями цинком і міддю – то нібито для лише того, щоб обмежити активність китайських фальшивомонетників. У 1732 заборону поширили на залізні казани, а потім і на залізо як таке – знову ж таки для того, насамперед, щоб якійсь опозиційно налаштовані китайці не могли відлити з нього гармати.

Єзуїти-астрономи при дворі Кансі. wikimedia

Втім, ставлення до європейців з часом таки змінилося. Надто вже очевидними були їхні намагання колонізувати інші країни Азії. Найбільш наочним був приклад Індії. А для зміцнення влади Цінів іноземці вже були непотрібні.

Після смерті Кансі, його син і наступник Юнчжен заборонив місіонерську діяльність християн в цінських володіннях. Найактивніших з проповідників кидали за грати, а потім за наказом імператора усіх місіонерів вислали з країни. Була обмежена кількість європейських кораблів, яким дозволяли заходити до китайських портів і навіть португальського “анклаву” Макао. А потім запровадили обов’язковий догляд за кожним таким судном. Була заборонена, як вже було згадано, торгівля металами, а також селітрою.

Улюблений онук Кансі Цяньлун, який змінив на престолі Юнчжена (подейкували, що того просто отруїли) пішов ще далі. Саме за його указом в 1757 році режим “хайцзінь” був поширений на всю торгівлю з заморськими країнами.  За єдиним винятком – частково відкритим залишився лише порт Гуанчжоу, де уся торгівля, нагадаємо, велася через монополіста-посередника “Гунхан”. Проте європейцям заборонили селитися і в цьому місті. А також торгувати рисом та бобами (до вже згаданих металів і селітри), завозити західні книжки і вивозити шовкові тканини – тільки кокони шовкопряду та нитки. Обмежили навіть обсяги експорту ревеню та чаю.

Втім, купцям хоча б дозволяли відвідувати імперію час від часу. Іншим чужоземцям і це було заборонено. А дипломати могли потрапити до Китаю лише за запрошенням. Європейцям заборонили вивчати китайську, а тих китайців, які погоджувалися їх навчати, засуджували до страти. Це була самоізоляція, щільніша за сіамську. І майже така сама, як в тогочасній Японії.


Імператор Цяньлун. wikimedia

Навіть зараз є чимало тих, хто схвалює заходи Цяньлуна як спосіб захиститися не лише від колонізації, а й від промислової конкуренції з Європою. Втім, навряд чи цінський імператор керувався саме такими міркуваннями.

По-перше, індустріальна революція за його часів навіть в Британії лише розпочалася. Коли Цяньлун в 1757 році “закривав” свою імперію, до створення механічної прядки залишалося ще сім років, до будівництва першої фабрики – одинадцять, а до винаходу Джеймсом Ваттом парового двигуна – усі двадцять. Англійські ткачі в цей час програвали конкуренцію з виробниками тканин із колонізованої їхніми співвітчизниками Індії навіть у себе вдома. Та й пізніше, коли один з британських посланців таки отримав аудієнцію в імператора, Цяньлун відповів йому, що Піднебесна не потребує товарів з його країни, бо забезпечена не менш досконалою власною продукцією. І це була чиста правда – англійські промислові вироби ще не вигравали ані за ціною, ані за якістю в китайських.

По-друге, “син неба” аж ніяк не опікувався розвитком китайської промисловості та торгівлі. Радше навпаки. Запровадження режиму “хайцзінь” було чи не єдиним заходом, що хоча б віддалено нагадував протекціонізм європейських володарів. І не супроводжувалася стимулюванням власного виробництва чи полегшенням становища підприємців та купців всередині імперії. Ставлення Цінів до міст і міщанства було швидше настороженим – до цього їх спонукало як власне минуле кочових ватажків, так і конфуціанська традиція, що бачила в торгівлі й ремеслі лише “гілки”, що виростали із “стовбура” – праці на землі.

До того ж спротив маньчжурському завоюванню в містах був тривалішим і тому їхнє населення знаходилося під пильним наглядом, що іноді нагадував демонстративне знущання над підданими. Кожний містянин був приписаний до місця свого проживання і двічі на місяць був зобов’язаний з’являтися до відповідної адміністрації для перевірки. Якщо він кудись вирушав – мав повідомляти, куди саме і з якою метою їде. Прибульців з інших місцевостей не мали права селити без ретельного допиту. За кожним кроком стежили спеціальні старости, для “роз’яснення урядових рішень” призначали особливих “співбесідників”, а за порушення, допущене однією родиною, відповідали ще й дев’ять сімей сусідів.

В цих умовах розвиток ремесла і торгівлі якщо й відбувався, то швидше всупереч політиці влади. І значною мірою підпільно, адже дотримуватися усіх встановлених правил іноді було просто неможливо. Але це, в свою чергу, лише посилювало підозрілість влади і бажання ще більше “зарегулювати” господарську діяльність. Відтак рішення 1757 року було радше черговим проявом загальної тенденції до бюрократизації і зміцнення владної ієрархії Цінської імперії, аніж частиною удаваної “протекціоністської стратегії”. І “перепочинок”, який нібито отримав Китай завдяки “закриттю” від зовнішнього світу був використаний зовсім не для того, щоб “наздогнати і перегнати” Захід, а для ще більшого підпорядкування країни всевладдю чиновництва.

Гуанчжоу на початку XIX сторіччя. wikimedia

Зрештою, сам імператор намагався поводити себе як “перший столоначальник” – більшу частину свого часу він проводив в робочому кабінеті, вимагав найретельніших звітів міністрів та намісників, втручався у найдрібніші справи, переглядав, ухвалював та надиктовував писарю сотні розпоряджень. Самих лише документів після смерті Цяньлуна залишилося більше трьох сотень томів. І вся ця бурхлива діяльність була спрямована на посилення державного контролю і обмеження будь-якої “самодіяльності” на місцях. Але контролювати кожен крок трьохсот мільйонів підданих навіть у “сина неба” не було фізичних можливостей. І зрештою він просто потонув у цьому бюрократичному потоці. А концентрація влади зрештою призвела до шаленого зростання корупції, яка саме за правління Цяньлуна сягнула небачених до того масштабів.

Справжнім символом хабарництва, що охопило державний апарат знизу догори, став фаворит імператора Хешень. Якого цілком обгрунтовано іменують “найбільшим корупціонером в історії”. Цяньлуну він приглянувся ще коли був звичайним охоронцем в його ескорті. А далі за кілька років він став заступником командувача одного з “восьмипрапорних” корпусів, помічником керівника податкової служби, очолив управління палацу, увійшов до складу імператорської канцелярії та Військової ради – загалом отримавши близько двох десятків посад, до кожної з яких додавалися відповідні доходи. До того ж, здобуваючи кожний новий сан чи титул, Хешень залишав за собою попередні. Зрештою він очолив уряд і став дасюеші – європейці назвали його канцлером або ж першим міністром.

У Хешеня був талант, відсутній у більшості його попередників на посаді. Він міг переконувати і заспокоювати імператора, не гребуючи лестощами і навіть відвертою брехнею. Зрештою, Цянлін фактично відійшов від справ, “передоручивши” першому міністру державне кермо. І навіть віддав свою доньку заміж за сина Хешеня. А той скористався своїм становищем для одного – накопичення багатств усіма можливими й неможливими способами. Дрібних хабарів і звичайних подарунків фаворит не брав, а тим, хто наважувався їх йому запропонувати, повертав – з вимогою повернутися із чимось справді великим і цінним. Хешень безсоромно привласнював частину данини, що імператору сплачували намісники провінцій та іноземні володарі. Але не соромився обирати й звичайних підданих, для чого використовував мережу ломбардів. Подейкували, що в його скринях накопичилося стільки срібла, що в Китаї виник дефіцит цього металу. А вартість особистого майна Хешеня увосьмеро перевищувало державні доходи за рік.

Звісно, Хешень був не єдиним хабарником в державі. Корупцією були вражені усі щаблі державного управління. Навіть за офіційними розрахунками, до кишень чиновників потрапляло більше половини грошей, виділених на будівництво каналів, і три чверті коштів, зібраних як податок на постачання рису до столиці. З тими, хто все ж вимагав дотримання закону і скаржився на крадіїв, угруповання Хешеня швидко зводило рахунки.

Втім, чим більше багатств концентрувалося нагорі – тим біднішими ставали ті, з кого витягували хабарі і вибивали податки – торгівці, ремісники та звичайні селяни. Але це було не лише соціальне невдоволення. Цінські імператори зробили все, щоб масами їхнє правління сприймалося ще й як іноземне поневолення. Вони й справді боялися, що їхні одноплемінники-маньчжури просто розчиняться серед китайців, яких було в тисячу разів більше. Тому перетворили їх на замкнену касту, заборонивши навіть змішані шлюби. Натомість упосліджене становище завойованих демонстрували щоденно,  відверто і нахабно – аж до обов’язку носити косу як ознаку упокорення імператору. Китайці вважали це символом приниження перед маньчжурами, проте лише за появу в людному місці без коси їм без зайвих розмов відрубали голови.  Існувало ще й безліч інших, великих і дрібних обмежень, що мали на меті продемонструвати лише одне – “хто в хаті господар”.

Щоб змусити поневолених примиритися з власною долею, цінські володарі намагалися контролювати не лише сьогодення, а й минуле. Спеціально призначені чиновники цензурували навіть стародавні тексти, викреслюючи з них будь-які натяки на спротив тиранії. Постраждав від цензорів навіть Конфуцій. Ще важче було живим письменникам. Їм забороняли згадувати про будь-які повстання чи критику влади в минулому, корупцію та хабарництво, захист Китаю він нападів кочовиків (не лише маньчжурів, але й монголів та навіть гунів) і називати особисті імена імператорів. Твори, в які містили такі згадки, вилучали і знищували, а щоб заборони не могли обійти, з 1782 року почали складати перелік “шкідливих” книжок. Тих, хто наважувався їх видавати, переписувати чи просто зберігати, страчували. Втім, літераторів позбавити життя могли за один лише натяк чи навіть двозначність у вірші, про яку сам автор міг навіть не здогадуватися.

Це, щоправда, не заважало Цяньлуну вважати себе благодійником і меценатом. Імператор і сам писав вірші та прозу, якими улесливі царедворці не втомлювалися захоплюватися, тим самим лише розпалюючи пристрасть володаря до графоманії.  Його “літературний доробок” нараховує цілих 40 тисяч творів (при тому, що спалили за його правління 14 тисяч книжок). Втім, імператор надавав роботу й талановитішим підданим, які за його наказом була видана грандіозна “імператорська бібліотека рукописів”, над якою працювали тисячі письменників. Не всі з них, втім, були щиро віддані маньчжурській династії. Опозиційно налаштованою залишалася більшість китайської інтелігенції, яка, в свою чергу, впливала й на настрої мас.

Загнані у підпілля супротивники режиму зброї теж не складали. Навпаки. Політика цінських імператорів приводила до їхніх лав все більше прихильників. Найнебезпечнішим для влади виявилося поєднання соціальних та національно визвольних гасел. Які взяли на озброєння численні таємні товариства, зокрема й найвідоміше з них – “Білий лотос”. Щодо появи цієї організації існує безліч легенд. Проте найвірогідніша з версій датує появу «Білого лотоса» саме правлінням Цяньлуна. Сила цієї таємної спілки була в розгалуженій мережі, що спиралася на маси невдоволених владою селян і підтримку торговельно-ремісничих кіл, які поєднували легальні способи заробітку із контрабандою та навіть піратством.

Саме ватажки “Білого лотоса” стали на чолі селянської війни, що спалахнула у Піднебесній наприкінці правління Цяньлуна. Поки Хешень заколисував імператора переможними реляціями, повстанці захопили не лише сотні сіл, але й з десяток міст. Зрештою, Цяньлун дізнався правду і зрікся престолу на користь сина. Але той, з поваги до батька, не чіпав Хешеня до самої смерті Цяньлуна. Корумповані воєначальники продовжували програвати селянам битву за битвою. І лише коли старий імператор помер, його фаворит був страчений, а армія очищена від його ставлеників, у війні наступив злам, який завершився перемогою урядових військ. Втім, із цієї кризи держава вийшла знесиленою. А торгівці Південного Китаю, що таємно підтримували повстанців, навпаки, відчули свою силу і здатність діяти, не заважаючи на імператорські заборони.

До того ж в місцевих контрабандистів з’явився потужний зовнішній союзник. Британці, які були невдоволені режимом “хайцзінь” та роками мріяли відкрити для себе китайський ринок. “Довгоносі варвари”, звісно, пам’ятали слова Цяньлуна про “Піднебесну, що не потребує англійських товарів”. Але в тому ж таки 1757 році британська Ост-Індська компанія захопила Бенгалію. І окрім своєї власних в британців з’явився ще й індійський товар, придбати який воліли сотні тисяч, а потім – і мільйони цінських підданих. Цим “диво-товаром” був опій.

Перша партія бенгальського “продукту” була продана китайцям у 1775 році. І до кінця сторіччя куріння опію набуло в в південних провінціях імперії неабиякої популярності. Потім увійшло у звичку. А далі стало ширитися Піднебесною із швидкістю та масштабами лісової пожежі. При цьому офіційно наркотиком ані британська влада, ані Ост-Індська компанія вже не торгували. ЇЇ посадовці просто заплющували очі на продаж опію приватним комерсантам – англійцям, індійцям, навіть американцям. В яких, у свою чергу, зілля купували китайські торгівці. Звісно, нелегально. Але нелегальною з 1757 року була будь-яка торгівля з іноземцями повз “гунхан”. Відтак, ризикуючи, купці віддавали перевагу небезпечному, але більш прибутковому опію.

Зупинити цю навалу цінські урядовці були безсилі. Митники і контролери на той час були повністю корумповані, і за хабарі погоджувалися не звертати уваги на ввезення до Китаю будь-якого товару. До того ж за ввезення опію їм платили більше, аніж за іншу контрабанду. А з часом державні службовці й самі призвичаювалися до вживання цього зілля. Яке брало в полон швидше за ворогів. Наркоманія вже невдовзі перетворилася на «професійну хворобу» китайського чиновництва – за підрахунками сучасників в окремих провінціях регулярно вживали опій до 30% посадовців, а в деяких установах наркоманами була вже більшість службовців. Які відтак були зацікавлені у ввезенні опію до Піднебесної.

Кількість опієзалежних в Китаї за лічені десятиріччя перевищила два мільйони. Щоб задовольнити стрімке зростання попиту, контрабандисти невпинно збільшували обсяги торгівлі. Щоправда платити за свій товар вимагали лише сріблом. Не дивно, що ціна дорогоцінного металу швидко зростала – і так само стрімко знецінювалися «народні» монети з міді, розорюючи і без такого не надто заможних китайських селян. Та й сама держава, яка раніше експортувала більше товарів, аніж ввозила, тепер могла лише спостерігати за тим, як срібло тікає з країни. А разом з ним тане міф про велич Цінської імперії, проти якої безсилі усі заморські варвари. Міф, що остаточно рухнув в 1841 році – з першими залпами британського військового пароплава з промовистим іменем “Немезіс” (“помста”).

Пароплав “Немезіс” знищує китайські джонки. wikimedia

Доволі поширеною є думка, що Цінська імперія стала легкою здобиччю європейських колонізаторів – не лише британців, а й французів та американців  – саме з вини опіуму. Який став підступною зброєю в руках чужинців. Не дарма війни, що “відкрили” для Заходу Піднебесну, отримали назву Опіумних. Але насправді поразка в протистоянні з «довгоносими» була запрограмована задовго до появи біля китайських берегів кораблів з контрабандним наркотиком. Ще тоді, коли навіть самим європейцям Китай здавався непохитним гігантом.

Державу Цінів з’їла зсередини зовсім інша іржа – недалекоглядна і самовбивча політика імператорів, які прагнули лише зміцнення своєї влади і визиску підкореного ними народу. Не дарма навіть патріотичне піднесення, яке охопило китайців, обурених зухвалих нападом британців, тодішнього їхнього володаря налякало більше, аніж загроза із Заходу. Бо з європейцями він ще сподівався домовитися (і зрештою домовився), а з ненавистю власних підданих міг впоратися лише силою, і то лише на деякий час (як засвідчила історія – менше, ніж на сторіччя). Саме жадоба влади була тим опієм, що спочатку заколисав Цяньлуна та інших цінських володарів, а потім розбестив чиновництво і знерухомив державу – в той самий момент, коли їй кинули виклик більш розвинуті та озброєні суперники.

З огляду на це “закриття” країни у 1757 році не захистило і не могло її захистити. Воно навіть не відтермінувало розшматування Китаю. А радше підготувало і наблизило цей прикрий момент. Ще й позбавивши цінських володарів захисту від заморських хижаків.

MIXADV

цікаве