Як ми вивчали «наслєдіє зємляков»

Маємо ще епізод з міських краєзнавчих походеньок для заповнення недільного дозвілля.
На День міста ми забрели в «Дудляр», але, вичитавши в меню «ковбаски хохляцькі», принципово покинули заклад. Не подумайте, ніби ціна злякала – обоє вчора одержали пенсію, то й могли собі дозволити на пару днів вийти із звичного побуту. Нас відвадила «какаразніца» в тамтешній атмосфері. Почимчикували до Облсовпрофу. Там недавно у скверику запрацювала «точка», де ніхто і ніщо не обмежуватиме вашу ініціативу. Рекомендуємо!
Прийшли, сіли, замовили салатики. Не салати, а саме салатики, кожен із салатну ложку. Тож взяли по сім порцій (кажуть, щасливе число) на брата. Гулять, так гулять! Вийняли припасене з дому включно із сервізом. Тільки Олег взявся за шийку, як нам на стіл, з найближчої берези, ляпнула зашморгана книжечка. Ми враз скинулись угору, але там дрібно ряботіло тільки осіннє листячко. До столу наближався Ігорьок Парменов з розтягнутим від вуха до вуха їдалом. Це ж треба мати такий чутливий до чужої пенсії шлунок!
– Ось мій подарунок місту до Дня міста, – хвалькувато заявив прибулець, показуючи на той худенький екземпляр під назвою «Коварство, смерть и позор. Эпизоды из действительной жизни», і, ні з того ні з сього, додав:
– А ви все квасите? Бачу, як люто ви не любите наш маленький Париж!
Олег, філолог у попередньому житті, ігноруючи недоладне звинувачення, взяв двома пальцями літературу і запитав:
– Де взяв? Тільки не кажи, що брат з тюрми прислав. Мабуть украв у свого друга маестро? А він у кого? – Ігор тільки видав двозначну гримасу, мовляв, ми, букіністи-колекціонери, не вдаємося в подробиці придбання раритетів. Ільїнова школа! Відкривши книжку, вже натхненно цитував:
«О, город наш разноплеменный,
С рекой Ингулом посреди,
С торговлей хлебной и фуражной
Торговли мелочной среди!..».
Олег прокоментував:
– «Торговли мелочной среди…», – це сильно і стильно. Свіжо, відчувається ритм епохи. Є любов до рідного міста і експресія, що найважливіше. Або: «Когда на запад солнце сходит»… Колись Чижевський колекціонував твори графоманів, деякі цінував.
Потім, перебравши до рук джерело поезії, додав:
– А як вам ось такий модерн, декаданс і «сєрєбрянний вєк нашєй культури»:
«Десятков тысяч пять граждан
Наш населяет город славный».
Я, стримуючи потік Олегової свідомості, перебив:
– Випадково, не Пушкін написав це проїздом через Єлисаветград? – але вчасно схаменувся. Пушкіна в 1887 році, коли надрукована брошурка, вже не було в живих. Утім, то міг бути і передрук, і нова знахідка книголюбами невідомого раніше твору.
Олег заперечив:
– Ні, Пушкін написав би так:
«Мой друг, виват Елисавет, ура!
Здесь, средь унылой, серой хери
Нет преопаснейших бактерий
Для нашего с тобой нутра.
Тут браги сварят нам бидон,
Нарежем сала, хлеба, лука,
И ни одна корона-сука
Не пошатнет здоровья трон!».
– Логічно! Ну, не Пушкін, – то й не Пушкін. Може, Фет? Цей теж тут ошивався. Навіть довше, ніж Олександр Сергійович.
І тут Олег раптом як гримне на Ігоря, що аж перекинувся паперовий кавовий стаканчик, налитий йому:
– А чого це ти тут розсівся? Адже нас тут немає і не було ніколи! Ось! – і прочитав з книжки, як на мене, надто голосно:
«Ты приютил в своих стенах
Евреев, турков, польских панов.
Французов, русских и в шатрах
Семьи кочующих цыганов…».
Якийсь дебелий чоловік у камуфляжі із-за сусіднього столика, котрий вже давно прислухався до нашої бесіди, підтримав Олега:
– А й справді, де ж у тій писанині ми – українці? Навіть ницих малоросів і хахлів катма. Ні, друже, катай до євреїв – вони зараз у тренді.
На нашого бібліофіла-бібліомана недружелюбно позирали й інші відвідувачі. Ті погляди не на жарт хвилювали його. Пахло смаленим.
– Братани, – аж застогнав Ігорьок, – я наш. Це ж не я написав таку фігню. Якийсь навіжений графоман-українофоб, клятий самопальний віршомаз так підло позбиткувався над нами всіма. Може це написав той, як його, що любив грозу в началє мая? Господи, ну, той, що добре знає, коли весняний перший грім довба по голові із-за сарая. О, згадав! Адьютант єго прєвосходитєльства Кольцов!
– Ні-ні! Того не приплітай. Він, здається, далеко обминав «маленькі парижі», знав, що в маленьких завжди наткнешся на «двє бєди – дорогі і дураков».
Парменов, злякано озираючись на камуфляж та жінку, з котрою той сидів, хапався за найменшу соломинку, що спливала в його пам’яті. Навіть змінив тон щодо бібліографічної цінності.
– Проглянемо ще цей брудний пасквіль! Може десь трапиться прізвище автора?
Я, пославшись на відсутність окулярів, відмовився від читки. Олег же швидко пробіг ті десять сторінок і виявив лише три прізвища – Пашутін, якийсь Цап-Карманко і П.А.Зелений, власник друкарні, де видана книга. Поему написав хтось із цих трьох?
Ми дружно взялися за аналіз сюжету. Цап-Карманко – вкрай неприємний тип із садистськими нахилами відпав зразу. Швидше всього то був державний чиновник-шкуродер, котрого з цензурних міркувань довелося зашифрувати. А цензура не дрімала, як показали крапки на місці двох вилучених з тексту строф. Ні, не став би той Цап так прилюдно ганьбити себе!
На рахунок Пашутіна припадав хвалебний панегірик:
«Пашутин – это голова
Наш городской. Душой высокой
Он всем известен, для добра
Он бескорыстным в мир родился».
Олександру Миколайовичу теж ніби не з руки складати про себе таку похвальбу. Адже розповіді про нього підкреслюють скромність, порядність, жертовність міського голови. Правда, мався у його життєписі випадок, коли він досить нескромно перейменував Невську вулицю на Пашутінську. Але то таке – з ким не буває…
А Павло Зелений, відомий прогресивний земський діяч, літератор, видавець і юрист з університетською освітою, невже створив би таку недолугу бездарну мазню?
Раптом Парменов як закричить:
– Еврика!!! Відкриття! Нарешті! Ви тільки погляньте: видана книжечка у 1887 році!
– Ну, і…
– А що було у попередні роки? Пригадуєте? Пашутін замощував бруківкою вулиці Єлисаветграда і вкрав великі гроші. Споконвіку ж хапаються за дороги, коли хочуть нажитися. А тут у 1887-му після трирічної каденції – набігають нові вибори! Та й про майбутні відвідини імператором 1888 року тут уже знали. Пашутін розумів, чим це може закінчитися і вдався до самопіару, випустивши агітаційну макулатуру! Вона та коштовний хабар царю-миротворцю й цього разу врятували задницю фарбованого єлисаветградського лиса.
Геніально! Ми хотіли привітати Ігоря з блискучою перемогою, але наш призовий фонд уже вичерпався…
Леонід Багацький

MIXADV

цікаве