КАРПЕНКУ-КАРОМУ 175 РОКІВ

Втраченi 75 мільярдів: опубліковано засекречений аудит “Нафтогазу”

21/10/2020 admin 0

Держаудитслужба за результатами перевірки НАК “Нафтогаз” виявила порушення, які, на переконання аудиторів, призвели до втрати державою 75 млрд грн. Враховуючи суспільний резонанс після публікації окремих висновків […]

 

Виповнилося 175 років від дня народження видатного українського драматурга й актора, корифея національного театру Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Пропоную до вашої уваги нарис про митця із моєї монографії “Український театр і драматургія: від найдавніших часів до початку ХХ ст.”

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Тобілевич) є однією з найвизначніших постатей в історії української драматургії і національного театру. Оцінюючи його внесок у вітчизняну культуру, І. Франко писав: «Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література…» [65, с. 166].
Карпенко-Карий належить до славнозвісної театральної родини Тобілевичів. Він брат уславлених акторів Микола Садовського, Панаса Саксаганського і Марії Садовської-Барілотті.
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня (17 – за старим стилем) 1845 р. в селі Арсенівці Бобринецького повіту на Єлисаветградщині в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Батько його – Карпо Адамович – за походженням був зубожілим шляхтичем, якого імперська влада після придушення другого польського повстання 1830 –1831 рр., котрим охвачені були й українські правобережні землі, лишила станового привілею, змусивши йменувавтися міщанином, «доказывающим дворянство». Для Карпа Адамовича це «доказування» дворянського титулу стало сенсом майже всього життя, тоді як діти дивилися на батькові клопоти з іронією. Цей епізод із життя родини Тобілевичів знайшов відлуння в комедії Карпенка-Карого «Мартин Боруля». «Потакаючи батькові, – згадує у своїх мемуарах “По шляху життя” наймолодший із братів Тобілевичів Панас (Саксаганський), – старший син Іван (Карпенко-Карий) вів спершу це діло; тяглося воно довго, як то звичайно водилося за тих часів. Супліки вертали з тієї ж причини, як і Борулі: у старих документах написано Тубілевич або Тобулевич, а в нових – Тобелевіч. Нарешті, старші сини, Іван, Михайло та Петро, що служили “по гражданській”, дослужилися до чинів, а разом з ними й до особистого дворянства, занехаяли справу про дворянство родове і “волокита” ця запліснявіла десь в архівах Київського дворянського зібрання» [50, с. 24].
Мати письменника – Євдокія Зіновіївна (вроджена Садовська) – була кріпачкою, яку майбутній чоловік перед шлюбом викупив з неволі. Говорячи про неї, дослідники родоводу Тобілевичів спростовують міф про неписьменну селянку, наголошуючи на тому, що вона була палко закохана в театр, «давала дітям перші уроки грамоти» [25, с. 15]. Підтвердження цьому знаходимо у спогадах Панаса Саксаганського. «Я, властиво кажучи, не пам’ятаю, коли навчився читати, – зауважує митець. – Вивчила мене мати уже за звуковою системою а, б, в, і т. д.» [50, с. 30].
Працюючи в дівочі роки панською покоївкою, Євдокія Зіновіївна мала змогу відвідувати спектаклі, які виставлялись у ті часи трупами Л. Млотковського й Д. Жураховського. Драматургова мати «знала і чудово співала всі арії з “Наталки Полтавки”» [60, с. 54]. Це своє велике захоплення, свою любов до українських творів та вистав, народнопоетичної творчості вона ще в ранньому дитинстві зуміла прищепити дітям, четверо з яких стали відомими акторами.
Освіту Іван Тобілевич здобував спочатку в дячка, а потім у Бобринецькій повітовій школі, яку закінчив з відзнакою; мріяв про подальше навчання в гімназії чи університеті, але через брак коштів це йому не вдалося здійснити. Через ту ж матеріальну скруту з чотирнадцяти років хлопчина змушений був самотужки заробляти собі на життя. Понад двадцять років довелося йому служити в різних канцеляріях (у Малій Висці, Бобринці, Єлисаветграді, Херсоні), пройшовши за цей час шлях від писарчука до секретаря поліцейського управління. Проте чиновницька кар’єра не надто приваблювала Тобілевича. Значно більший потяг відчував він до театру. Отож не дивно, що 1862 р. юнак долучився до бобринецького драматичного гуртка, організованого акторами братом і сестрою Соболєвими. Крім засновників та колишнього професійного актора Голубовського, колектив складався в основному з недосвідчених у артистичному плані молодих чиновників. Через деякий час до цього самодіяльного театру приєднався Марко Кропивницький, який невдовзі став фактичним його керівником. Репертуар гуртка був небагатий. Він налічував усього кілька українських і російських п’єс, здебільшого комедій. Серед них – «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Зачарований принц», «Материнське благословення», «Принц з хохлом, більмом і горбом», а також деякі твори О. Островського. Тобілевич залюбки виконував у цьому аматорському театрі найрізноманітніші ролі – від парубків до літніх людей. Інколи йому доводилося створювати навіть жіночі образи. Постановки настільки захоплювали майбутнього драматурга, що задля того, щоб побачити улюблені вистави у виконанні більш досвідчених акторів (йдеться, зокрема, про «Наталку Полтавку» Котляревського і п’єсу Шекспіра «Отелло», де в головній ролі виступав уславлений Айра Олдріж), він двічі пішки ходив із Бобринця до Єлисаветграда, долаючи відстань у понад п’ятдесят кілометрів.
Неабияку роль у своєму житті відводив Іван Тобілевич самоосвіті, а тому намагався якомога більше прочитати «розумних» книг. Його улюбленими письменниками були Т. Шевченко й І. Котляревський. Майже всього «Кобзаря» він знав напам’ять, а сценічним постановкам невмирущої «Наталки Полтавки» згодом навіть присвятив спеціальну статтю. З великим захопленням читав юнак твори тогочасних російських властителів дум – В. Бєлінського, М. Добролюбова, М.Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна, М. Некрасова, а також кращих зарубіжних художників слова – Дж. Байрона, Ф.Шіллера, Й. Гете, Г. Гейне, О. Дюма, Жорж Занд, разом зі своїм приятелем Кропивницьким знайомився з працями відомих світових філософів і економістів – Вольтера, Дідро, Руссо, Мілля, Оуена, Смайльса та ін. Надто важливим у цьому плані став для Тобілевича херсонський період його життя. До Херсона молодий чиновник потрапив 1868 р. у зв’язку з переводом сюди на посаду секретаря міського управління поліції. Тут він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського братствва Д. Пильчиковим – приятелем Т. Шевченка. Під впливом цієї вельми освіченої людини, як зазначає у своїх мемуарах друга дружина письменника Софія Тобілевич, «прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце». І далі провадить: «Оці зібрання у Пильчикова – то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя» [60, с. 94].
По-справжньому доленосна подія відбулася в особистому житті Тобілевича наступного 1869 р. Мається на увазі його шлюб з Надією Карлівною Тарковською. Поєднувала Тобілевича з його судженою передусім нестямна любов до театру. Родинний переказ засвідчує, що познайомилися вони на репетиціях вистави за п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля». «Івану випала роль Назара, а роль Галі готувала Надія» [25, с. 13]. Так завдяки аматорській сцені народилося велике кохання. Ця любов змогла подолати навіть шалений опір Надіїного батька поміщика Карла Матвійовича Тарковського, який уважав майбутнього зятя нерівнею для своєї доньки. Згодом на честь головних героїв Шевченкової п’єси подружжя назвало своїх дітей Назаром і Галею. Ім’я іншої героїні поета, Ірини, з поеми «Невольник» вони дали своїй другій дочці. Прожив Іван Тобілевич разом зі своєю дружиною одинадцять щасливих років, тобто до передчасної смерті останньої навесні 1880 р.
Варто зауважити, що молодший брат Надії Карлівни Олександр, народоволець, є родоначальником родини уславлених російських митців Тарковських. Він відповідно доводиться батьком поета Арсенія Тарковського і дідом всесвітньовідомого кінорежисера Андрія Тарковського.
У 70-ті і на початку 80-х років Тобілевич разом зі своєю сім’єю живе в Єлисаветграді, де працює на посаді секретаря міської поліції і у вільний від службових обов’язків час продовжує брати участь у аматорських виставах. Саме в цю добу на шпальтах «Єлисаветградського вісника» з’являються його перші публіцистичні і літературно-критичні статті. Письменник, зокрема, перекладає на українську мову повість «Підлипівці» Ф. Решетникова і «Книжку чеків» Г. Успенського. 1883 р. в альманасі «Рада» під псевдонімом Гнат Карий друкується його оповідання «Новобранець».
Квартира Тобілевича стає в ці роки своєрідним штабом прогресивної національної інтелігенції. Сюди навідуються його однодумці – вчитель історії юнкерської школи М. Федоровський, лікар П. Михалевич, земський статистик О.Русов, етнограф і фольклорист В. Менчиць, автор музики до знаменитих «Вечорниць» П. Ніщинський, який спеціально задля цього приїздить з Ананьєва. Вони читають і обговорюють роман М. Чернишевського «Що робити?», вірші Т. Шевченка, нариси з політекономії, іншу, в тому числі заборонену літературу.
Утім, є підстави говорити і про більш серйозну «провину» Тобілевича перед імперською владою. Будучи в курсі багатьох поліцейських справ, він «сповіщав дуже цінні відомості паспортного характеру, які правили за матеріал для фабрикації нелегальних пашпортів» [55, с. 365], надав притулок С. Русовій, яка перебувала під гласним наглядом поліції. Все це, зрештою, призвело до того, що в жовтні 1883 р. неблагонадійний чиновник був звільнений зі служби. Щобільше, проти нього було розпочато слідство.
Це був, поза сумнівом, найтяжчий період у житті письменника. Незадовго перед цим (1879 р.) занедужала й померла його стара мати, а потім одна за одною пішли з життя дружина Надія і малолітня донька Галя. «З тої безодні горя, – згадує С. Тобілевич, – збудив його лист друга – Марка Кропивницького і брата Миколи Садовського, в якому вони сповіщали, що заборону з українського театру знято, що вистави починаються, і вони просять його негайно до свого гурту» [60, с. 57]. Тієї ж осені Іван Тобілевич як актор вступає до трупи М. Старицького. Однак наступного 1884 р. після закінчення слідства його було заарештовано й вислано під поліцейський нагляд до Новочеркаська, де він змушений був працювати спочатку ковалем, а згодом заробляти собі на життя у палітурній майстерні.
Перебуваючи на засланні, митець бере шлюб з акторкою С. Дітковською, більш відомою під прізвищем Софії Тобілевич, яка стала його вірною супутницею по життю до останніх днів, а після смерті драматурга опублікувала свої мемуари, в яких повідала чимало цінного про свого чоловіка та його найближчих сподвижників по театральній справі. У ці роки Тобілевич створює низку високоякісних драматургічних творів – «Бурлака» (1883), «Підпанки» (1883), «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1885), «Безталанна» (1886), «Мартин Боруля» (1886), якими суттєво поповнює репертуар молодого українського театру.
У 1887 році після одержання дозволу повернутися в Україну Карпенко-Карий (цей псевдонім поєднує в собі ім’я драматургового батька і Гната Карого – персонажа п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля») оселяється на заснованому ним у Єлисаветградському повіті хуторі Надеждівка (Надія), який він назвав на честь своєї першої покійної дружини. Тут митець займається вихованням дітей, з головою поринає в сільськогосподарські справи.
Новий період у житті драматурга розпочинається 1889 р., коли з нього нарешті було знято гласний нагляд (негласний тривав до 12 березня 1903 р.) і він одержав змогу продовжити театральну діяльність у трупах своїх молодших братів – спочатку Миколи Садовського, а потім Панаса Саксаганського.
Вельми активно готувався Тобілевич до Першого Всеросійського з’їзду сценічних діячів, який відбувся в Москві 1897 р. Його промову на форумі виголосив П. Саксаганський. У цьому виступі приверталась увага до низки проблем, з якими постійно стикався молодий український театр. Це, зокрема, незадовільний репертуар, відсутність пристойних театральних приміщень, а головне, шалені утиски національної культури з боку імперської влади.
Чимало зусиль доклав Карпенко-Карий до створення нової об’єднаної трупи українських корифеїв. У листі до М. Кропивницького в грудні 1900 р. він, зокрема, писав: «Заплакана мати усміхнеться, побачивши діток своїх славних на рідній сцені вкупі! З веселим серцем, сміливо дивлюся в будучність нашого рідного театру, котрий будуть підпирать найкращі артистичні сили» [19, с. 335].
Нову об’єднану трупу українських корифеїв пощастило створити навесні 1900 р. Крім М. Кропивницького (формального керівника колективу) й І. Карпенка-Карого, до неї вступили М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші провідні актори національної сцени. Після розпаду зіркового театру навесні 1903 р. Карпенко-Карий залишається працювати разом з П. Саксаганським. Поціновуючи роль драматурга у трупі Саксаганського, відомий український актор І. Мар’яненко звертав увагу на те, що цей театральний колектив зміг довгий час існувати «тільки завдяки світлому розумові, міцній вдачі та організаційному хистові Івана Карповича, який за спиною свого брата, блискучого актора й режисера, фактично керував трупою, до всього ще й постачаючи їй свої п’єси» [31, с.181].
Виснажлива праця на користь рідного театру підірвала здоров’я Івана Тобілевича, і 1905 р. він захворів на рак селезінки. Лікувався письменник у Берліні в кращих німецьких лікарів. Але ніщо вже не допомогло, і 15 вересня 1907 р. його не стало. Поховано геніального драматурга і славетного актора на Єлисаветградщині, в селі Карлюжини, поблизу його садиби, де нині функціонує музей-заповідник «Хутір Надія».

На изображении может находиться: 1 человек, текст
Анатолій Новіков

MIXADV

цікаве