Місто на семи балках

ютос – тисни – підтримай!




Якщо Рим розташований на семи пагорбах, то ми можемо з повним правом називати Кропивницький містом на семи балках. Адже найбільшою лівою притокою Інгулу у межах міста є річка Балка. (У народі Біянка). Територія, що розкинулася на її берегах, носить назву Велика Балка. Неподалік неї розташувалися Суха і Собача Балки. У протилежному кінці міста, на гористому березі Інгулу лежить Солодка Балка, між передмістями Балашівкою і Лелеківкою розкинулася Злодійська Балка. Є ще історична Озерна Балка. З неї почнемо розповіді про пагорби нашого міста.

Все почалося з глини

До середини XVIII століття, коли стала заселятися територія, яку займає тепер місто Кропивницький, основним будівельним матеріалом, що використовувався для спорудження житла і громадських будівель, були дерево, очерет, солома, якими забудовників забезпечували Чорний ліс, навколишній степ з його річками. Однак після великої пожежі, що сталася 1798 року і знищила пів міста, у тому числі адміністративні установи та більшість храмів, люди вдалися до використання цегли. Цей будівельний матеріал був відомий поселенцям Приінгулля давно. У документах за 1796 рік знаходимо дані про існування у Єлисаветграді кількох цегелень, на яких щороку вироблялося до 556 тисяч цеглин. Для приватного забудовника, в основному купців і ремісників, цього вистачало. Державні і духовні об’єкти вимагали більшого.

За справу взявся громадський діяч і благодійник козацький полковник Іван Красноглазов. Він найняв фахівців, які знайшли на лівому березі Інгулу вище міста родовище жовтої глини – відмінної сировини для виготовлення цегли. Старі випалювальні печі були переобладнані, запрошені досвідчені майстри. Документальних даних про виробничий процес не збереглося, але результати енергійної діяльності Івана Красноглазова відчуло все місто. Річ у тім, що при пожежі згорів дерев’яний собор в ім’я Успення Святої Богородиці, збудований ще у 1754 році переселенцями з Поділля. Вони заснували на лівому березі Інгулу поселення, назвавши його Подолом. На одній з перших вулиць і склали храм, привезений з собою. Вулиці дали назву від собору – Успенська. Храм був збудований на кошти полковника-благодійника Красноглазова невдовзі після пожежі. Це був красивий, величний 6-престольний храм, єдиний цегляний у місті. Архітектор і будівничі собору нащадкам невідомі, але їхнє дітище служило зразком вишуканого цегляного мистецтва майже півтора століття. З приходом радянської влади храм закрили його приміщення перетворили на Будинок фізкультури. Воно постраждало під час радянсько-німецької війни, але уціліло. Однак, у 1946 році колишнє приміщення храму було розібране, 500 тисяч цеглин, виготовлених майстрами вулиці Глиняної у 1798 році, передані місцевому будівельному тресту. Ним і зведено на місці Собору масивну будівлю, у якій майже сорок років перебував обком комуністичної партії, тепер тут розташована міська рада.

Другою за часом і красою, виготовленою з цегли місцевого виробництва і місцевими майстрами у 1822 році, було Духовне училище у передмісті Ковалівці. Воно також нагадує цегляні мережива, виткані майстрами золоті руки. 1884 року при Духовному училищі облаштовано домашню церкву на честь святого сповідника Василя Парійського. Церкву збудовано на кошти почесного блюстителя купця Василя Куцина. Домова церква розташована усередині Духовного училища. Приміщення цього закладу є найдавнішою цегляною будівлею у місті, яка існує до наших днів і майже повністю зберегла свій зовнішній, частково і внутрішній вигляд. Тепер у колишньому Духовному училищі розташована ЗОШ №14. Її викладацький склад, учні турботливо зберігають пам’ятку архітектури початку ХІХ століття. Зала колишньої домашньої церкви, стіни якої зберігають звуки церковного хору і мелодійний перегук дзвонів, використовують для проведення масових заходів, освітянських нарад, педагогічних зібрань.

Наступною будівлею, спорудженою з місцевої цегли, була перша міська лікарня, збудована 1824 року на землі, переданій місту після ліквідації фортеці. Вона дещо відрізняється у архітектурному плані від двох попередніх. Звичайно, за майже 200 років існування вона дуже втратила у зовнішньому, та й внутрішньому вигляді – як-не-як пережито дві світові війни, революцію і радянсько-українську війну 1918-1922 років. Але факт неспростовний – приміщення лікарні збереглося з першої чверті ХІХ століття. Саме приміщення лікарні, його внутрішня і навколишні території зберігають багато нерозгаданих таємниць, пов’язаних з розвитком медицини у нашому краї, зародження осередків міжнародної організації Червоного Хреста, його діяльності у роки різних воєн і масових епідемій.

А що ж з родовищем глини, яке стало основою цього історичного процесу і, власне, дало життя згаданим спорудам? Глинище – таку назву воно одержало офіційно, помічено на мапі за 1913 рік. Від нього походить назва вулиці Глиняної. На ній ще з кінця XVIII століття жили робітники цегелень, муляри, каменярі, задіяні на видобуванні глини та виробництві цегли, попит на яку з кожним роком збільшувався. Адже після великих пожеж, які спалахували у місті 1798, 1812, 1819, 1823, 1834, 1844 роках, Єлисаветград зазнавав значних втрат і відставав у економічному розвитку від міст, заснованих після нього: Одеси, Миколаєва, Херсона. Цього ніяк не міг допустити уряд Росії щодо міста, яке було центром військових поселень на півдні імперії. Сам імператор Миколи І 1836 року видав «Найвище затверджене Положення про устрій міста Єлисаветграда». Подібний документ стосовно повітового населеного пункту не має аналогів в історії Росії. 95 пунктів (параграфів) Положення зводилися до забезпечення надійного утримання міста у належному архітектурному стані, розвитку інфраструктури, пожежної безпеки, які б сприяли вимогам військового поселення.

З цією метою був створений міський будівельний комітет на чолі з міським головою та військовим чиновником. Кожен крок, кожна дія місцевих забудовників перебувала під контролем комітету, а він – військового губернатора. Характерним у цьому плані є параграф №14. «При внутрішній забудові розташування будинків, – сказано у ньому, – комітет наглядає, щоб вона була корисна для самої будівлі, призначення печей і виведення димарів». Регламентувалися також обов’язкове закладення кам’яних фундаментів, фасадів та розмірів і кольору парканів. Усім цим вимогам мали відповідати кілька вулиць центру міста – будівлі там мали зводитись виключно цегляними. Забезпечували будівельними матеріалами, насамперед цеглою спорудження адміністративних, військових та промислових будівель, трударі вулиці Глиняної. Про це наша майбутня розповідь.

Юрій Матівос

http://chas-time.com.ua/liudyna/misto-na-semy-balkakh.html

 

Натисни – підтримай Сурму!