Хто стане лауреатом премії імені Арсенія Тарковського?

ютос – тисни – підтримай!




«Літературний доробок Романа Любарського має кілька вимірів: поетичний, перекладацький і дослідницький. Але передусім він поет. Пише Роман по-російськи і по-українськи, – і це досить рідкісний випадок, коли в обох стихіях автор почувається однаково органічно».

2012 р. Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук.

 

*  *  *

Так, родом я з минулого століття.

Та дар мій поза межами століть

Росте і розквітає, як суцвіття,

У кожну Богом визначену мить.

Його не обраховують ЕОМи,

Ні мікроскоп не зафіксує, ні радар.

У ньому краплі зойк, громів судоми,

Спів солов’я, життя огроми –

Це слова дивовижний дар.

З ним можна возвеличити й убити,

Сплести мережку з променів заграв,

Зорати поле й жінку полюбити

Так, як ніхто на світі не кохав.

У ньому Всесвіт світиться й пульсує,

У ньому хліба життєдайний смак,

У ньому – Бог (не поминаю всує),

І все, що цій миттєвості пасує,

І вічності непроминущий знак.

Хитає вітер стоголосе віття.

А степ, як скіф, примруживсь і мовчить…

Так, родом я з минулого століття,

Та нинішнього чую кожну мить.

 

*  *  *

А пам’яті саф’янні чобітки

Процокотіли вранці по бруківці,

І чередою сни, неначе вівці,

І наче змії, проповзли плітки.

*  *  *

Час – то є пам’яті образи й знаки.

Вчіться читати їх, небораки.

Кажете, «буков» занадто багато?

Мало хрестив вас ремінчиком тато!

 

Триптих болю

І

Душа болить (бо світ хворіє наш).

У Бога просить світла і прозріння…

А там, де лине степ за Адабаш,

Курличе журавлем жура осіння.

О душе, як подужати печаль?

Як суховій і холод подолати?

…Лежать у полі зраджені солдати,

І в чорній хустці йде до церкви мати.

І сніг іде, притишуючи жаль.

І янгол білий пророкує долі.

Сурмить… Незрима та сурма.

І огортає крилами поволі

Мене.

У Господа робота є.

Мине зима.

 

ІІ

Весна… Її не зупинити плин…

Та землю крають не плуги, а танки.

І в сонячні ясні квітневі ранки

Ці землі омина лелечий клин.

Тут влітку проросте полин.

А восени чи буде хтось орати?

Війна… Це ти її плекав, наш «брате».

Ти споконвіку звик лиш брати.

Ти Україну брав на кпин.

Сам Бог за це воліє покарати.

Труна… А поруч непритомна мати.

Був син один… Немає що ховати –

Ти спопелив його на тлін.

Героям – слава! Матері – уклін.

Слова… Слова, що йдуть від Бога,

Нестримні, як сама весна,

Тобі остання засторога:

«Геть, сатана!».

 

ІІІ

Багнети ваші – у багні,

А на броні – криваві зорі.

Ваш імператор а пріорі

Помер на білому коні.

Колись ви нам були братами,

Але йому – завжди рабами,

Щоб стати м’ясом на війні.

 

Ви йшли сюди не для пісень,

А запускати «Смерчі» й «Гради».

Візьміть назад свої снаряди,

Перетворившись на мішень.

Ні Бог, ні Сахаров, ні Мень –

Нехай вам смерть сама зарадить,

Кому молитися в цей день.

 

Переклади

Галина ПОДОЛЬСЬКА

 

Галілейська Мона Ліза*

 

Що за знемога мені душу крає?

Я ціпенію чи мені болить?

То лотос так голівкою киває,

І в хвилі Нила поринаю вмить.

 

Розкрився лотос – начебто фламінго

Розправив свої крила-пелюстки.

І промайнули швидше бігу дінго

Віки, що стали маревом ріки.

 

На грудях Нефертіті цар-дівиці

Засяяв лотос пломенистих мрій, –

І Божество постало! Подивіться,

На смальтах знову квітів Нілу рій,

Які зреклися вікового сну!..

Лиш Мона Ліза платить данину.

 

О лотос, ти віками був священний,

Індусів чистотою дарував.

І Вішну шестирукий тут натхненно

На пелюстках, як троні, воссідав.

 

Дай сенс вікам, стрімким, неначе дінго,

О лотос, що розправив пелюстки!

Дай Моні Лізі під крильми  фламінго

Постати красно з подихом ріки!

 

На грудях Нефертіті, як зірниця,

Засяяв лотос пломенистих мрій, –

І Божество постало! Подивіться,

На смальтах знову квітів Нілу рій,

Які зреклися вікового сну!..

Лиш Мона Ліза платить данину.

 

*Усім відомо про Мону Лізу великого Леонардо. Але те, що у неї була “старша сестра” – Мона Ліза Галілейська, відомо не кожному.

 

Арсеній Тарковський

*  *  *

Зажди, вогні в купальські ночі

Струїли серце й породили сон,

А підеш в ліс, і візьмуть у полон

Веселих відьом українські очі.

Я тричі перед світом завинив,

Я чув твій плач, та не була ти винна,

Я говорив з тобою, Катерина,

Так, ніби час мого життя вже сплив.

І бачив я: встає із темних вод

Сон-папороть в слабкому коливанні,

І ти ідеш або пливеш в тумані,

І стане він веселкою от-от.

Тебе утретє волі я віддав,

Ти чайкою злетіла в світ вертепний,

Я двері зачинив і слухав вітер темний,

І глиняне череп’я рахував.

 

* * *

Вогко землею з вікна потягнуло,Терпкою пріллю хмільніше вина;Мати прийшла, у вікно заглянула,І потягнуло землею з вікна. – В зимній знемозі у матері в доміСпи, наче житнє зерно в чорноземі,І не піклуйся про смертний кінець. – Без сновидінь, як той Лазар в труні,В череві матері спи, по весні

Вийдеш – на тобі зелений вінець.

 

*   *   *

Бианка… Скалы… Камыши…

Таинственны меж них прогулки.

Июльский полдень. Ни души

В моём Подольском переулке.

Иду вдоль тына, вдоль забора.

Кружится шмель над бузиной.

Поёт по радио Сикора.

Настоянный на травах зной

Лениво-ласковой волной

Колышется. А вот криница.

Я барабан верчу, верчу…

Вода, стекая по лучу,

Как изумруд, внизу искрится.

Я пью и не могу напиться.

А мама со двора зовёт:

«Беги домой, пора обедать!».

Мне этой тайны не изведать,

Но дни и ночи напролёт

Ищу знакомые тропинки,

Ищу знакомые места.

Цветут фиалки и барвинки,

Течёт Бианка. Но – не та…

И так до смертного креста,

Разгадку окрестив Судьбою,

Ищу в пространстве за собою

Те заповедные места.

Закат угас… Взошли светила…

Всю ночь из Млечного пути

Улыбка мамина светила…

Прости меня, за всё прости.

 

*   *   *

Дымы… Дымы… Дымы…

Одноэтажное предместье.

Здесь босиком гуляли мы

И лето проводили вместе.

 

На тихой улочке кривой

Грушёвой падалицы запах…

Щенок, мотая головой,

Шатается на толстых лапах.

 

За георгинами – окно,

И ты – за кисеёю белой.

И я веду тебя в кино

И под руку беру несмело.

 

Тарковский, «Зеркало». Тепло.

И шепотки в скрипучем зале…

Как на пол молоко текло!

Как трепетно глаза мерцали!

 

О чём же промолчали мы

На лавочке у старой груши?..

И встретятся ли наши души?..

Дымы… Дымы… Дымы…

 

*   *   *

Осенних красок перелив.

Аккорд стихает.

И вечер цвета спелых слив

В окно – стихами.

А ночь на цыпочках за ним

Из палисада.

Давай друг другу позвоним

В ночь листопада.

Не надо звёзд – зажгу свечу,

Поставлю в плошку.

Скажу «Привет!» и помолчу

Не понарошку.

Не надо слов – пускай струна

Ответит тонко,

Как акварельная волна,

Как вздох ребёнка.

А утром столько тишины

В наволгшей сини,

Что паутиночки слышны

В ветвях осины.

И яблоко в пустом саду

Упало гулко…

Я за тобою вновь иду

Вдоль переулка.

 

*  *  *

Фотография, где набекрень фуражка,

Ранец вместо штанги, вздутый мяч…

Нам победа в матче доставалась тяжко –

Синяки и шрамы — через боль и плач.

По мячу ли, по ногам ли — без разбора

Наш «Гаринча» как засадит, берегись!

Рикошетом от бетонного забора

За площадку мяч опять взлетает ввысь.

И летит, летит над целым светом,

И… в окно влетает — звон и крик.

На мгновенье к памяти приник –

А «Гаринча» спит под бересклетом

Вечным сном, застрелен прошлым летом,

Гражданин, спортсмен и оптовик.

А Колючий, левый крайний, спит в Афгане,

Вместе с вертолётом там сгорел.

Как он улыбался Коцарь Тане,

Как шутить по-доброму умел!

…Фотография, где набекрень фуражка,

Где давно «Гаринчу» я простил.

И опять полна непроливашка

Светлых слёз и фиолетовых чернил.

 

Сьогодні Роман Любарський, який до речі є дослідником життя та творчості нашого земляка Арсенія Тарковського, є одним з претендентів на здобуття звання лауреата премії його  імені. Його вірші та проза красномовно говорять за його талант. Чи розгледить це журі ?

Премія заснована нещодавно. Вона має статус міської. Саме в колишньому Єлисаветграді, що нині є Кропивницьким і народився відомий поет та лауреат державної премії Арсеній Тарковський. В місті є вулиця його імені, меморіальна  дошка, а тепер і премія його імені. Одним з  ініціаторів появи у місті вулиці імені поета-земляка, до речі, був  Роман Любарський. Премія заснована в 2017 році і вручається один раз на два роки. Першими її лауреатами  в 2018 році були Олександр Кердіваренко, Володимир Кобзар та Наталя Біденко.

Натисни – підтримай Сурму!