Якщо у козацьких вдів не було дітей, то їм можна було вільно мати коханців і народжувати від них дітей

Бугогардівське козацтво

28/03/2024 AA 0

Чорним шляхом З давніх-давен Середнє Подніпров’я стало вузлом усіх доріг. Безмежні степові гони сприяли становленню вільного, непокірного характеру тих, хто тут проживав. Хай то будуть […]

З різних фольклорних джерел у художні твори письменників перекочували, класичні сцени знайомства кінного козака з дівчиною біля криниці. Під час якого козак прохав дівчину напоїти його коня, чи дати напитися води йому самому. На перший погляд це було цілком невинне прохання, але в ті часи така прохання могло мати еротичне підґрунтя.

Зберігалася одна маловідома сороміцька казка, поширена на Правобережній Україні. Персонажі цієї казки — пані та її прислужник — розмовляють поміж собою метафоричною мовою, в якій “конем” названо чоловічий статевий чоловічий орган, а “колодязем” жіночий, тож, відповідно, і статеві зносини образно описано як напування коня.
Якщо мати на увазі цю казку, то відповідь дівчини козаку не здаватиметься дивною звернутися до фольклорних джерел,
Наприклад (козак) парубок просить: “Дівчино моя, напій мя коня”, а вона не погоджується і відповідає йому:
Не напою, бо ся бою,
Не твоя жона.
У фольклорі проскакує варіант в якій козак в дуже завуальованій формі, пропонує дівчині якусь винагороду за інтимну близькість.
«Дівчино моя, сідай на коня,
Та й поїдем в чисте поле, до мого двора,
А в мому дворі — штири світлиці,
Ще й п’ятая світличенька — для миленької»…
Якщо жінці подобався козак, то відповідь дівчини могла бути такою
«Козаченьку мій, коли б я твоя (жона) —
Взяла б коня за шовковий повод та й напоїла…»
Себто жінка погоджувалася на статеву близькість, але тільки після одруження.
Парубок (козак) міг просити напоїти коня дівчину і не маючи коня. Звичайно знайомилися майбутні пари не тільки біля криниці, а де завгодно. Але згідно фольклорних джерел українські дівчата в першу чергу звертали уваги на женихів з конями та шаблями, що підкреслювало заможність потенційного чоловіка та його соціальний статус. Шабля була незмінним атрибутом шляхти, козацької старшини та заможних кінних козаків. Деякі дослідники пишуть про існування військового культу шаблі в середовищі українського козацтва.
Вже в перші роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбулася зміна панівної еліти в Наддніпрянській Україні, місце полонізованої шляхти займають козаки і це відразу проявляється у фольклорі. Козаки стають для українського жіноцтва (в першу чергу для колишніх селянок-кріпачок) найбажанішими серед чоловіків. Чому це так? Після одруження з козаком дівчина із селянського стану одразу переходила іншій привілейований стан. Козаки в Гетьманщині мали купу привілеїв на заняття ремеслами, вільну торгівлю, платили малі податки за землі (або взагалі нічого не платили). Навіть якщо козака вбивали одразу після одруження козацька вдова мала схожий набір прав та привілеїв, що і козак. Крім того майно та земля козацьких удів, на теренах Гетьманщини додатково захищалася гетьманськими універсалами та царськими указами. Навіть жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося. Непідсудність жінки та дітей злочинця на теренах ВКЛ Речі Посполитою та Гетьманщини розповсюджувалося і на інші стани.
Якщо у козацьких вдів не було дітей, а таке було не рідкістю. Тоді одружувалися швидко і через постійні війни козаки часто рідко гинули зачищаючи молодих удів. То існувала така цікава, навіть унікальна традиція, щоб козацький рід не загинув, козацькій удові можна було вільно мати коханців і народжувати від них дітей, які отримували прізвище загиблого козака. Є неперевірені відомості, що від вдови козака Нечая після загиблої козака на війні народилося 12 синів й усі вони несли його прізвище.
Звичайно знайомилися майбутні пари не тільки біля криниці, а де завгодно.
Треба мовити, інтимні стосунки до одруження сприймалися в тогочасному суспільстві досить негативно і ті часи дівчата берегли цноти набагато краще ніж зараз. Але вік вступ в шлюб був нижчий ніж зараз.
Збереглися відомості, проте що константинопольські церковні ієрархи в першій половині 16 ст. вимагали від київського духовенства строго заборонити вінчання «дівок молодше 13 років». Дитячі шлюби з різних причин були поширеними між тогочасною аристократією у ВКЛ та інших європейських країнах. Цікаво що згідно Литовського Статуту 1566 року кримінальна відповідальність наставала після 14 років, а за Новим Статутом 1588 р. – після 16 років. Можна вести мову, що в 14-16 років в 16 столітті вже вважався шлюбним віком. Такий дослідник як Кравець О. М. пише в роботі Сімейний побут і звичаї українського народу.
У ХVІІ– сер. ХІХ сторіччях в Україні був поширений ранній шлюб. Одружувались у 18–25 років парубки, а дівчата – у 16–23 роки. Відданицею вважали дівчину, якій минуло 16 років. У багатьох місцевостях України дівчина 20 років вважалася «застарілою». Намагання батьків якомога раніше оженити сина пояснювалось насамперед економічними міркуваннями: сім’я одержувала додаткові робочі руки. А дочку рано віддавали заміж, бо побоювались, що вона залишиться незаміжньою («засидиться в дівках»), що за народними поглядами вважалось неприйнятним. Батьки, керуючись усталеними народними поглядами, намагались одружувати дітей у відповідній віковій черговості, тобто молодші жили з батьками доти, поки заміж не виходила старша сестра
Укладання шлюбу у ХVІ–ХVІІІ ст. не означало створення окремого домогосподарства. За дослідженнями А. Л. Перковського [ c. 37–46], дворище (чи дім, двір) в Україні цього періоду об’єднувало кілька споріднених сімей, оскільки односімейне індивідуальне домогосподарство не змогло б витримати економічне напруження та постійні демографічні втрати, у т.ч. через війни другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. Еволюція багатосімейного селянського господарства, зменшення його розміру розпочалися у другій половині ХVІІІ ст. Редукція двору до односімейного господарства на Правобережній Україні стала очевидним фактом у середині 70-х років ХVІІІ ст., а на території Лівобережної і Слобідської України – у 80–90-ті роки цього століття. В той час на цих територіях поширився звичай виділення одружених синів з батьківського господарства. Виділення нової сім’ї відбувалось одразу після одруження або наступного року.
Вже у середині ХІХ ст. найпоширенішою формою сім’ї в Україні була нуклеарна сім’я. Нукреарна сім’я складається з батьків та їхніх дітей, що не перебувають у шлюбі За даними В. В. Тарновського, в цей період не тільки далекі родичі не зберігали господарської єдності, а й жонатий син звичайно відділяється від батьків, будує окрему хату і запроваджує окреме господарство. Два жонаті брати майже ніколи не жили разом [c. 44].
Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. – К.: Наукова думка, 1966. – 198 с.
Перковський А. Л. Еволюція сім’ї і господарства на Україні в ХУІІ – першій половині ХІХ ст. //Демографічні дослідження. Вип. 4. – К.: Наукова думка, 1979. С. 37–46.
Тарновский В. В. О делимости семейств в Малороссии //Труды комиссии, высочайше утвержденной при императорском университете св. Владимира, для описания губерний Киевского учебного округа, т. 3. – К.: 1853.
Г.Лозко Українське народознавство Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 c
Юрій Фігурниий Історичні витоки українського лицарства, – Київ, Вид.дім. „Стилос”, 2004р.,- 308 с

MIXADV

цікаве