Зелений Клин або Далекосхідна Україна

ютос – тисни – підтримай!




Що буде, якщо далеко від дому зібрати пару сотень тисяч українців? Спершу вони облаштують мальовничий пейзаж з волами, тинами і стріхами, налагодять національну культпрограму, а одразу ж після цього візьмуться відстоювати на новому місці “маленьку Україну”. Навіть якщо ця маленька Україна тут межує з китайцями, там – з росіянами, а буквально біля ніг реве та стогне Японське море.

Якщо старанно читати все, що вам в школі задали на літо, можна серед усього того натрапити на роман Івана Багряного “Тигролови”. Чудова пригодницька штука, але-от що сім’я Сірко забула в таких далекосхідних нетрях і як так взагалі вийшло, що українці полюють на, е-е-е, тигрів – якщо не бути в курсі бекграунду, стає не зовсім зрозуміло. Адже в основі цього роману якраз лежить історія Зеленого клину. 

Втім, роман опублікували в 1946-му, а починалося все куди раніше…

Маньчжурський атракціон земельної щедрості

Як видно з назви місцевості, маньчжурські землі входили до складу Російської імперії ой як не завжди. Але та вміла вчасно підметушитися.

Діло було під кінець 1850-х. Китай (тодішня імперія Цин) вплутався напередодні у війну з Францією і Великою Британією. Опоненти бачили перспективний китайський ринок у своїх найпалкіших фантазіях і сильно засмучувалися, що їм не дають там досхочу розгорнути торгівлю. Так засмучувалися, що переговори переросли в збройний конфлікт.

Політична карикатура 1898, що зображує королеву Вікторію (Велика Британія), кайзера Вільгельма II (Німеччина), царя Миколу II (Росія), Маріанну (Франція) і самурая (Японія) за розділом Китаю.

Основним товаром передбачуваного обороту був опіум. Історики, недовго думаючи, так і записали: “Перша і Друга опіумні війни”. Врешті-решт Цинськая імперія зазнала поразки.

Власне, Росія тут була ні до чого, але вчасно виступила посередником у врегулюванні конфлікту. Це дозволило їй занести кілька вигідних для себе пунктів у мирний договір.

Зокрема, йшлося про відведення до складу Російської імперії більшої частини Маньчжурії – земель Примор’я і північного берега р. Амур.

А Китай що? Китай слабкий, Китай сидить без грошей і ресурсів, Китаю все набридло та взагалі в нього опіумні відходняки, тому вмовляти довго не довелося.

У 1858-60 роках були підписані Айгунський та Пекінський договори, що задовольняють вищенаведені вимоги.

Заселення нових місцин

Не знаю як ви, а я, обживаючись на новому місці, завжди починаю активно обставляти його своїми речами – декор там який-небудь, кактус у горщику, улюблену чашку на видну поличку поставити. Якщо немає нічого мого, то й місце наче й “не моє” виходить… От і з колонізацією в Російській імперії була та ж історія.

Нові землі потрібно було заселяти. Піонерами в цій справі вибрали українців, які влаштували вдома в ті роки досить помітний бебі-бум. Населення зростало, людського ресурсу додавалося – а тут тобі такий привід його задіяти, гріх не скористатися!

Тільки-от якщо українців гнати туди насильно, вони ж будуть упиратися, доведеться вбивати – недобре вийде, не буде кому землі освоювати.

Треба було придумати, чим таким зацікавити народ, щоби він добровільно вирішив тягнутися незрозуміло куди через весь континент на волах (1861 рік на дворі, до прогресивнішого транспорту дійдуть пізніше). І придумали.

– Петро, збирай речі, ми переїжджаємо!

– Галю, ну ти маєш глузд? Ми щойно ремонт скінчили – нашо нам той переїзд?

– Та просто згадала, що ти другу кімнату хотів…

– Ну хотів, то вона в нас і буде – викопаємо яблуню, якось назбираємо прибудову, усе вирішимо. Нікуди я не поїду, вісім десятин на дорозі не валяються.

– А сто не хочеш?

– Які сто, жінко, звідки? В тебе заможний дальній родич помер чи шо?

– Тьху на тебе, а. Тут інша справа: “зверху” обіцяють сто десятин добровольцям, що поїдуть освоювати якісь там землі.

– Тю, то з цього й починала б. А де там ті нові землі?

– Ну як тобі сказати… Не доїжджаючи до Китаю.

– До Китаю? То такий величезний і бозна-де?

– Сто десятин, Пєтю.

– Справедливо (пакує речі). Нє, ну це ж треба, такий ремонт хороший, і нашо я його оце робив…

– Я все чую!

А що?

Клімат на півдні тієї місцевості схожий, землі там вистачає – от і роздавали “за відвагу”. Все-таки 9 тисяч верст, шлях далекий, дорога ніяка, та й воли – не гіперлуп, щоб “долетіти” і не помітити.

Посадка переселенців на пароплав “Херсон” у порту міста Одеси перед відправкою на Зелений Клин.

З 1883 року справи з транспортуванням пішли бадьоріше – з Одеси українців на Далекий Схід почали возити пароплавами. 13 і 20 квітня того ж року до Владивостока прибули “Росія” і “Петербург” – перші пасажирські пароплави, з яких зійшло півтори тисячі чернігівських селян-переселенців. Загалом перевозили переважно вихідців з Київської, Чернігівської та Полтавської губерній.

Найчастіше переселенцями були безземельні селяни – нагадаю, що того ж 1861 року відбулося скасування кріпосного права, і відносини із землею у селян були новоспечено-складні, ба навіть часом платонічні – чого б тоді й не ризикнути, якщо втрачати нема чого?

Новий дім українці охрестили Зеленим клином. Він же – Закитайщина, він же – Далекосхідна Україна. Втім, перший варіант прижився найкраще. Земельні наділи в той час називали клинами, а тутешні пейзажі вражали багатством та пишнотою рослинності. От тобі і Зелений клин.

Українці селилися переважно на півдні місцевості, де клімат і в цілому умови максимально нагадували “домашні”. Багато сіл було названо на честь українських населених пунктів: Київка, Чернігівка, Чугуївка тощо.

Хвилинка цифр

  • Загалом уже в 1901 році українці становили 91,8% від усіх колоністів Приморського краю. Такий високий відсоток пояснюється тим, що перевезення здійснювалися так само з Одеси, а росіянам діставатися туди було складніше і клопітніше.
  • У 1903 році ввели в експлуатацію Транссибірську залізничну магістраль, що сполучає Москву і Харбін (також одне з найбільших міст Зеленого Клину), і ситуація зі співвідношенням національностей стала вже різноманітнішою. Крім українців, Примор’я стали заселяти вихідці з російських і білоруських губерній.
  • Втім, українці все одно становили більшість. За даними статистики, з 1883 по 1916 роки до Примор’я і Приамур’я з України переселилося понад 276 тисяч осіб, 57% всіх переселенців.

З мовою справи були  одночасно і добрі, і не дуже.

Перепис 1897 року показав, що з 223 тис. населення Приморської області лише 15% спілкувалися українською. З іншого боку, російські та українські села існували без будь-якого етнічного злиття між собою мінімум пару-трійку поколінь – тож де звучала рідна мова, там вже вона звучала аж до 30-х років.

Загалом українці досить жваво налагодили побут і адаптувалися. Так один кореспондент описував у 1905 році Уссурійськ:

Це велике село. Головна і найстаріша вулиця — Микольська. Обабіч всієї вулиці простягнулися білі мазанки, місцями ще й досі покриті соломою. Базар у торговий день вельми нагадує якесь містечко в Україні; така ж сила-силенна круторогих волів, що ліниво ремиґають біля возів, той же український одяг на людях. Усюди чути веселий, бадьорий та жвавий говір і у спекотний літній день можна подумати, що перебуваєш десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя.

Культурне життя до 1905-го

Попри великі побутові успіхи в адаптації, справи з українським культурним життям в Зеленого Клину були поганенькі. Більшість щирих українців, як вище сказано, були селянами, приїхали, по суті, з сіл і обжилися в таких же селах. Відсоток писемності був доволі тужливий: 27% серед чоловіків і 3% серед жінок.

Вишенькою на торті були цензурні утиски, що диктувалися Валуєвським циркуляром (1863) та Емським указом (1876). Якщо в двох словах, то ці документи забороняли україномовне майже все.

Проте культура все одно якась була потрібна, та й хотілося її. І рішення знайшлося. Указом Олександра II від 1876 року українська мова дозволялася в театральних постановках і п’єсах “з минулого малоросійського життя”.

Театральне життя забило ключем, з нього й почалося в Примор’ї становлення української культурної ідентичності. У 1897 на Далекий Схід приїхала одна театральна трупа, слідом за нею – ще парочка. Пізніше до приїжджих акторів приєдналися місцеві аматори. Артисти їздили великими містами, давали вистави у Владивостоці, Благовєщенську, Хабаровську та й у менших населених пунктах теж.

Культурне життя після 1905-го

Переломним моментом культурного життя українців на Далекому Сході стала Перша російська революція 1905 року. Тут і там спалахували хвилювання, а щоб утихомирити всіх і ніхто не хвилювався більше, імператору довелося піти на поступки. Емський указ втратив чинність, і на тлі купи важливіших проблем імперія на певний час відчепилася від українських спроб зануритися в національну ідентичність.

Власне, справи з цим питанням пожвавішали. Першою легальною українською організацією стала “Владивостокська студентська Українська Громада”, утворена в жовтні 1907 року студентами-українцями місцевого Східного інституту.

Через пів року, у квітні 1908-го, відбулося офіційне відкриття Українського клубу в Харбіні. Так-то він уже три роки існував, і був при цьому першою в Маньчжурії українською організацією, але місцева влада затвердила статут спільноти лише через декілька років – не особливо розторопно там подібні справи робилися.

Втім, “нагорі” до того моменту вже оклигали від революції, схаменулися і швиденько позгортали всі ці організації від гріха подалі. Таким чином, до 1917 року українська діяльність на Далекому Сході обмежувалася культурними заходами – “малоросійськими піснями” і “шевченківськими вечорами”.

Матерiали по темi
У головній ролі Тарас Шевченко: Кобзар приміряв голлівудські образи
Цікаво, що у Владивостоці в театрі “Золотий Ріг” 25 лютого 1914 урочисто вшановувалося 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, в той час як проведення подібних заходів в Києві було заборонено владою.

Революційні гойдалки 1917-го

Переворот 1917 року послужив для українців поштовхом до розвитку, просування і спроб зміцнення своїх національних позицій. Стосувалося це як самої України, так і Зеленого Клину.

Того ж року майже у всіх містах Далекого Сходу були організовані так звані Українські громади. Почала підніматися з колін просвітницька діяльність: відкривалися українські школи, організовувалися кооперативи, робився значний акцент на розвиток видавничої справи.

Також у 1917 році почали з’являтися українські газети: “Українець на Зеленому Клині” (Владивосток), “Українська Амурська справа” (Благовєщенськ), “Хвилі України” (Хабаровськ), “Вісті Українського клубу” (Харбін).

Окрім громадських, стали з’являтися ще й політичні організації. Розподілені за етнічним принципом, на Далекому Сході виникли Окружні ради. Москва навіть визнавала їх консульствами України одразу після укладення Брестського миру, згідно з яким та набула (тимчасово, як потім склалося, але все-таки) державної незалежності. Тоді в Окружних радах навіть видавали українські паспорти.

Вдумайтеся: на іншому від нас кінці материка видавали українські паспорти. Далеко. І круто.

Плани, з’їзди, інтриги-розслідування

З 1917 по 1919 роки відбулося три Загальних далекосхідних з’їзди українців. Результатом стало рішення про створення автономної республіки, яка підпорядковувалася б Києву; також було вирішено створити власну армію.

Місцеві дипломати навіть намагалися відправити до Києва делегацію з радісною заявою про те, які вони там молодці і все у себе вирішили.Проте завітавши до столиці та прийшовши “нагору”, побачили хіба що бліді розгублені обличчя з ознаками стресу.

Учасники ІІ сесії Української Далекосхідньої Крайової Ради: сидять (зліва направо) – Ю. Глушко-Мова, І. Божко, В. Яковенко, Л. Глібоцький, П. Твердовський, стоять – В. Гальченко, П. Романенко, Є. Гаєвський, М. Левонюк, П. Горовий

– Ви хто?

– Ваню, я ваша навіки! В нас там є плани влаштувати державу, ми ваша колонія, ми ваша федерація, ми ваше все шо забажаєте, візьміть нас під крило і скажіть, що робити далі!

– Хто б нам оце сказав, що робити далі… Хлопці, ви великі молодці, звісно, любимо-цілуємо, та в нас тут власних проблем за гланди: бозна-що зі владою, національна боротьба у розпалі, більшовики тут ходють топчуть іще! Загалом, з усією любов’ю, нам трохи не до вас, та й ми не те щоби надто в курсі, що з вами робити…

– Але ж… ми… за вказівками й протекторатом приїхали…

– Народе, от вам великий віз із українськими книжками – доповніть у себе бібліотеки – усе, чим можемо зарадити. Книжки нові, хороші, національний дух росте як на дріжджах – радимо, ефект – во!

– Але… нам же потрібне… ваше представництво у нас…

– Представництво… Гм, от хто там з вашої делегації головний?

– Я!

– Як звати?

– Петро Твердовський. Народився на Полтавщині, скінчив Іркут…

– Чщ-чщ-чщщ, менше слів, не гай часу, будеш консулом у себе там, купа справ, збирай свою делегацію та їдьте додому!

– А ви?

– А ми своє розгрібатимемо. Успіхів, благ!

Петро Федорович Твердовський

Подальші спроби Зеленого Клину вибити в Росії незалежність, а також зібрати й затвердити армію, змінювали одна одну досить сумбурно і, чесно кажучи, зі змінним успіхом. От у місцевій армії Колчака створили український батальйон, а от “нагорі” в імперії передумали і розпустили його, а от іще якісь солдати пішли партизанами до лісу; от навіть влаштували 4-й з’їзд і затвердили проєкт Конституції, а от вона вже не має жодного значення.

Подібні гойдалки тривали до 1922 року, коли в жовтні Червона армія зайняла Владивосток. У січні 1924 року почався так званий “Читинський процес” – суд над арештованими лідерами далекосхідних українських націоналістів. Втім, відбилися ті легким переляком – більше п’ятьох років ув’язнення нікому не дали.

На цьому українські націоналістичні рухи в місцевості Зеленого Клину були практично ліквідовані. Подальша багаторічна русифікація закріпила результат. Сьогодні лише близько 2% населення тих місць визнають себе українцями.

А така гарна була мрія свого часу про сто десятин.
Дарина Карапетян
https://iod.media

Натисни – підтримай Сурму!