КІЛЬКА СЛІВ ПРО НАШ УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ І НАШЕ Ж НЕПРОСТЕ РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ

ютос – тисни – підтримай!




Я цілком згоден із тезою, що для України сталінізм надзвичайно велике зло (мабуть, не менше, ніж німецький нацизм), що між Сталіним і Гітлером можна поставити знак рівності. Проблема лише в тому, що це зараз ми мислимо такими категоріями (буду говорити передусім про себе), коли ми володіємо усім тим величезним багажем інформації, про який у радянські часи здебільшого навіть не здогадувалися. Галичині в цьому плані більше, так би мовити, пощастило. Вона потрапила в лабети «першої в світі країни робітників і селян» лише наприкінці 1939 року. Відтак там значно більше людей з нерадянською ментальністю було навіть у радянську добу. Для них ОУН, УПА, Коновалець, Бандера, Шухевич завжди були символом і прикладом боротьби з більшовизмом. Вони добре знали про те, що за залізною завісою, якою РС відгородився від цивілізованого світу, зовсім інакше життя, інакше у кращому розумінні цього слова.
Зовсім іншою ситуація була на східних теренах України. Ми (і наші батьки також) не знали іншого, не радянського життя. Нас, а особливо старше покоління (тобто наших батьків), виховували, з одного боку в умовах голодоморів і масових репресій, а з іншого – тотальної і безальтернативної комуністичної пропаганди, незаперечного авторитету «рідної» комуністичної партії і її вождя («раньше думай о родине, а потом осебе»). І це принесло свої сумні плоди. Адже чимало людей щиро плакало, коли Сталін помер. Та почитайте, зрештою, щоденник О. Довженка. Для нього, одного із найсвідоміших тогочасних українців, Сталін також був мало не богом.
Моє покоління (здебільшого брежнєвської епохи) уже не надто вірило у той самий міфічний комунізм, але, пробачте, ментальність у нас була все-таки радянською. І ми тоді не вважали, що знаходимось під російською чи більшовицькою окупацією, а були громадянами тієї країни (мали відповідні паспорти). Бандера для переважної більшості моїх ровесників (про старше покоління взагалі тут нема про що говорити) був символом зла, а бандерівці примітивними, кривавими бандитами (такими, як нам із раннього дитинства вбила у свідомість комуністична пропаганда). Про Романа Шухевича я вперше щось дізнався, мабуть, лише наприкінці 1980-х років. Якщо хтось із моїх ровесників скаже, що це не так, він просто бреше.
Під час Другої світової війни наші батьки були на фронті, а матері, надриваючись, працювали в тилу чи якось виживали на окупованій території. І захищали наші воїни від німецьких варварів, які під корінь нищили Україну, а українську молодь вивозили на примусові роботи до свого рейху, передусім не товаріща Сталіна з його колгоспами, репресіями та голодоморами, а свої домівки, свої родини, свій народ, рідну землю. Читайте кіноповість О. Довженка «Україна в огні», його «Щоденникові записи». Там усе правильно написано! Недарма уславлений кінорежисер і письменник майже не заплатив життям за свої правдиві слова.
Зараз дехто пише, що герої, мовляв, лише ті, хто був в УПА, а ті, хто служив у червоній армії, виконували начебто злочинні накази тієї влади (не плутати з ветеранами НКВС). Дурня, звичайно, повна! Але зараз не про це. До речі, і в націоналістичних лавах не все було так однозначно: бандерівці ворогували, і з мельниківцями, і з бульбівцями. Та й УПА спочатку була не бандерівською (пам’ятаймо і про засновника УПА «Поліська Січ» Тараса Бульбу-Боровця). І той же Шухевич до того, як стати очільником УПА, певний час устиг послужити й на іншому боці.
Для деяких теперішніх наших патріотів, особливо тих, хто не жив чи майже не жив у радянську добу, усе просто: під час Другої світової війни Колима перемогла Бухенвальд. До певної міри це так. Чимало наших військовополонених із нацистських концтаборів транзитом потрапили до не більш комфортних радянських тільки за те, що були в полоні. Просто, на думку товаріща Сталіна, вони не мали права живими здаватися в полон.
Проте не все навіть у ту страшну добу було тільки білим і чорним. Так, вояків, які у 1943 р. прогнали німців із мого рідного села Сподобівки, що на Харківщині, там зустрічали не як нових окупантів, а як своїх визволителів, і зараз там до них ставлення не змінилося. Та й не дивно. У лавах червоної армії під час війни служили мільйони і мільйони українців, навіть із Західної України. Наприклад, акад. І. Юхновський (тоді він, щоправда, не був академіком).
Тому, деякі шановні теперішні наші «великі патріоти», можете сміливо засудити нас за сам факт того, що ми жили в ту «чорну» радянську добу і не повстали (пробачте, далеко не всім судилося бути революціонерами). Ви можете навіть відректися від своїх «несвідомих» батьків, дідів чи прадідів (ну, як це практикувалося в сталінські часи), які «співробітничали» з «радянськими окупантами», працюючи на завjдах, у колгоспах чи перебуваючи у лавах Червоній армії. Ви здебільшого виховувалися в іншу добу, і, мабуть, нічим радянським не заплямовані (білі й пухнасті), вам тепер видніше (принаймні вам так, мабуть, здається). А мій батько під час німецько-радянської війни був на фронті від дзвоника до дзвоника, де вижив, мабуть, якимось дивом (був і пораненим, і контуженим), а потім понад 20 років так же чесно зранку до пізнього вечора працював у колгоспі. І я, пробачте, ні від нього, ні від свого минулого, відрікатися не збираюся. Та й Україну я люблю не менше за вас, і, гадаю, дещо корисного для неї встиг зробити. Хоча б як науковець.
Тому давайте історію залишимо передусім для істориків. Давайте помічати різницю між провладною верхівкою, яка кілька попередніх поколінь «вела» у примарне комуністичне майбутнє, і мільйонами простих українців, одурманених цією пропагандою. Не варто все-таки плювати на могили пращурів. Більшість із них прожили своє життя чесно. Вони не були такими освіченими, як теперішнє покоління. А інформацією володіли в основному лише в межах, які визначала влада. Відтак, на мою думку, і поціновувати їх потрібно не так із висоти нашого сьогодення, як у контексті їхньої епохи. Тоді роман О. Гончара «Собор» був уже великим подвигом.

Anatoliy Novykov

Натисни – підтримай Сурму!