Олег Бондар: Писати романи значно цікавіше, ніж працювати в газеті

Габон став найбільшим експортером авіазапчастин до Росії, – росЗМІ

29/03/2024 AA 0

Згідно з даними російської митниці, Габон несподівано став найбільшим експортером запчастин для літаків до Росії. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на The Moscow Times. У російських ЗМІ пишуть, […]

Кропивницький письменник і журналіст з 30-річним досвідом роботи Олег Бондар, співавтор роману «Марево» та багатьох інших творів, які виходили друком не тільки в Україні, а й в Німеччині, розповів Златополю про те, як у снах приходять ідеї нових романів і натхнення, особистий вибір між письменництвом і журналістикою та чому, на думку письменника, позитивні герої мало цікавлять читачів. 
– Пане Олеже, з моменту презентації у Кропивницькому Вашого зі Світланою Томашевською роману «Марево» пройшло вже більше, ніж 3 місяці. Вам відомі результати продажів? Наскільки можна вважати успішним роман з точки зору комерції? 
– Знаєте, з цього приводу я нічого не можу сказати, тому що розповсюдженням я не займаюсь. Це є прерогативою видавництва. Коли Світлана Томашевська перед презентацією поцікавилася результатами продажів, їй у маркетинговому відділі сказали, що вони будуть відомі лише через сім місяців. Тому поки що ми цієї інформацією не володіємо.
– Які відгуки Ви отримували від людей, які вже прочитали роман? Чи були якісь критичні зауваження? 
– Відгуки чув в основному від рідних і знайомих, а вони поганого не скажуть, тож довіряти їм особливо, мабуть, не варто. Є також відгуки на сайті видавництва. В основному, позитивні. Читачі пишуть, що роман цікавий, інтригуючий, написаний легкою мовою. Негативних відгуків я поки ще не чув. Хіба що від недоброзичливців, які його навіть і не читали. Декому не сподобалася кінцівка роману через те, що вона, начебто, незакінчена. Але я з такою думкою не згоден, оскільки певна недомовленість допущена навмисно, аби лишалася зачіпка для можливого продовження книги.
– Коли ж буде продовження книги? Та чи плануєте Ви в подальшому співпрацювати зі Світланою Томашевською, співавторкою роману «Марево»?
– Я зовсім не проти такої співпраці. Але зараз Світлана виховує маленьку дитину і хоче більше зосередитися на дитячій літературі, а це не мій жанр. Сподіваюся, що в майбутньому ми ще щось разом напишемо, тим паче, що співпраця зі Світланою була цікавою і, можна сказати, вдалою, але в даний час кожен із нас працює окремо.
– Ваш профіль – авантюрно-пригодницька література. Чому саме вона? І наскільки успішними були експерименти в інших напрямах?
– Я в основному працюю в жанрі авантюрно-пригодницького роману з елементами містики. У студентські роки пробував писати щось романтичне, але воно в мене протрималося недовго. Взагалі, я прагну більше писати легкі романи і не завантажувати читача зайвими проблемами. Є один твір, написаний в більш важкому жанрі. Це роман «Убитое счастье» про матір, яка не бажала відпускати сина з-під опіки та всіляко намагалася зруйнувати його сімейне життя. В результаті довела його вагітну дружину до того, що в неї стався викидень. Цей роман був опублікований у Німеччині на замовлення. Зараз я закінчив працювати над психологічним трилером з елементами містики «Потвора». Його теж навряд чи можна віднести до легкого жанру. Бо ж чимало залежить від настрою автора під час написання. Сюжет переповідати поки не буду (посміхається). Але в подальшому маю намір не зраджувати розважальній тематиці.
– Ходять чутки, що Ви писали під псевдонімом і Ваші твори чи то від імені письменниці з Німеччини чи в Німеччині розходяться досить значними тиражами. Можете пролити світло на цю історію?
– Це домисли та вигадка чистої води. Так, у мене дійсно було видано в Німеччині три романи за принципом «друк на замовлення». Але ці романи видані під моїм прізвищем. Ніяка німецька письменниця там не фігурує. Про значні тиражі сказати нічого не можу. Стосунки з німецькими видавцями я перервав, бо мене не зовсім влаштувала їхня політика роботи з авторами і своєрідне розуміння поняття «авторське право». Далі шукав можливості видаватися у Росії, кілька видавництв зацікавилися моєю творчістю, пропонували контракти на видання книжок, але, коли розпочалася війна, я відмовився від їхніх послуг, хоча запрошення про співпрацю приходять і досі.
– Чи співпрацюєте Ви зараз з якимись видавництвами на постійній основі і чи взагалі можна налагодити «ідеальну» співпрацю письменника і видавництва? Що для письменника така співпраця, на Вашу думку?
– Ні, на постійній основі поки ні з ким не співпрацюю. Якщо не рахувати 2-ох книжок, виданих у 90-х роках, «Марево» – перший роман, який я видав в Україні. Ми зі Світланою звернулися до «КСД», і там одразу погодилися надрукувати наш твір. Сподіваюся на подальшу співпрацю з «КСД», а якщо раптом не вийде, то, звісно, шукатиму інших видавців в Україні.
Щодо того, чи можна налагодити ідеальну співпрацю між письменником і видавництвом, гадаю, що, можна. Є чимало прикладів. Візьмемо того ж самого Андрія Кокотюху, Світлану Талан, Наталію Гавриленко й чимало інших вітчизняних авторів, які регулярно друкуються і в КСД та й в інших українських видавництвах. Тим паче в Україні зараз ситуація з книговиданням, начебто, налагоджується. Останній «Книжковий арсенал» показав, що попит на українську літературу зростає, видавництва зацікавлені у нових творах і у нових авторах, тому, вважаю, в подальшому ніяких проблем з цим не буде.
– Журналістика чи письменництво? Який Ваш особистий вибір?
– В журналістиці я працював майже 30-ть років, тому, мабуть, журналістика все ж таки на першому місці, але, якщо чесно, вона мені вже дещо набридла. Раніше, коли був молодим, працювалося з охотою, а зараз з’явилося певне розчарування. В кожного видання – свій власник, якому треба догоджувати та висвітлювати лише його інтереси. А це принизливо і, як на мене,  мало відповідає істинному покликанню журналістики. Уже понад рік я не працюю, займаюся суто творчою діяльністю. Так, начебто, цікавіше, хоча з іншого боку втрачається контакт із людьми, що не зовсім добре. Проте писати романи приємніше, ніж працювати в газеті. Письменництво для мене завжди було певною віддушиною, «ракушкою», в якій можна сховатися від обридлої реальності.
– Звідки Ви берете ідеї та образи героїв до Ваших літературних творів? Чи продумуєте Ви якось завчасно, про що писатимете?
– Я себе часто за це сварю, але мені ніколи не вдається писати по плану. Кілька разів намагався, але після третьої чи десятої сторінки писанина починала набридати, позаяк знав, що буде далі і мені ставало нецікаво. Виходило, що не стільки творив, скільки вимучував сюжет, а коли роман вимучений, навряд чи він зможе привабити читача. Тож і виходить, що зазвичай не я веду героя, а герой веде мене. Під час написання «Марева» з цього приводу, як і з приводу героїв, у нас зі Світланою нерідко траплялися суперечки. Світлана переконувала, що необхідно твердо слідувати визначеному плану, а герой має бути позитивним у всіх відношеннях: не пити, не курити і таке інше. Я ж дотримувався думки, що герой повинен бути звичайною людиною, мати не лише позитивні риси, але й недоліки. Адже людина не може бути абсолютно правильною. Кожному властиво колись і випити, і цигарку запалити, і наліво сходити. Всі ми живі люди, ніщо людське нам не чуже, як писав класик.
Зазвичай я думаю, як би я вчинив на місці героя – кинувся б у конфлікт чи, навпаки, обійшов його, знайшов би якийсь компроміс, чим би керувався в ту чи іншу хвилину: розумом чи емоціями? Літературний герой, на моє переконання, має бути живим і реалістичним, можна навіть сказати, пересічним. Звичайною людиною, яка потрапила в незвичайні обставини і в силу своєї звичайності намагається з них викарабкатися. Мені здається, що таким він буде цікавішим читачу, ніж супермен «без страху і докору». Можливо, я помиляюся і хтось вважає інакше, тому не наполягатиму. Це всього лише моя думка.
Характери героїв я беру з реальних людей. Протягом журналістської діяльності я зі стількома людьми спілкувався і на стільки різних характерів надивився, що вистачить не на одну книжку!
– А як з’являються ідеї сюжетів Ваших романів?
– Якось я увімкнув комп’ютер, зайшов у «Ворд», не мав наміру нічого писати, знічев’я набрав перше речення, а далі якось саме пішло і через місяць чи півтора мав готовий роман, якого взагалі не мав наміру писати. Цікавою також була історія з моєю першою виданою повістю «Улыбка дьявола»: вночі наснився кошмар, і за його мотивами вирішив написати книгу. Днями завершив роботу над новим романом з робочою назвою «Потвора», і теж не можу сказати, щоб надто довго розмірковував над сюжетом. Просто почав писати, непогано пішло, а вже з часом почав розуміти, про що пишу і чим все завершиться. Звісно, я це не зовсім серйозно кажу. Загалом, коли починаю писати, хоч приблизно, та уявляю, як мають розвиватися події. Однак, майже завжди в процесі роботи задум потерпає значних змін, і в готовому вигляді твір мало, а інколи й зовсім не відповідає задуманому. Тому, напевне, й ставлюся до планів скептично і навіть із пересторогою. Сам термін «планування» мене дещо лякає, навіює страшне, як і будь-яка зобов’язалівка. А творчість, вважаю, має йти в радість і приносити задоволення. Не тільки читачу, а й автору теж. Розумію, що мене критикуватимуть за несерйозне ставлення до своєї праці, але я не документаліст, нікому нічим не зобов’язаний, нікому нічого не нав’язую і маю повне право творити так, як мені заманеться.
– З чого починалася Ваша письменницька діяльність?
– Моя бабуся працювала вчителькою молодших класів у сільській школі. До 6-ти років мене виховувала, коли вийшла на пенсію, я залишився її єдиним учнем, тож діставалося мені повною мірою. У три роки бабуся навчила мене читати, і вчила писати. Влаштувала школу в мініатюрі. Ставила на печі табуретку, дитячий стільчик, змішувала сажу з молоком (так тоді робили чорнило) і змушувала писати ручкою із пером. Мені, звісно, таке не подобалося, я всіляко намагався уникнути занять, навіть ховався у собачій будці… Але з тих пір, як бабуся навчила мене читати, книги стали моїми найкращими друзями. Читав я дуже багато, скрізь і завжди, як тільки траплялася вільна хвилина. У місті за радянських часів, щоб узяти в бібліотеці цікаву книжку, треба було місяцями чекати в черзі. У селі ж мало хто цікавився книгами, а асортимент бібліотеки, що розміщувалася в клубі, нічим не поступався міському. Влітку на канікулах я постійно «замучував» бібліотекарку, яка лише зрідка з’являлася на роботі, надаючи перевагу власному городу. Врешті-решт, вона віддала мені ключі від бібліотеки й дозволила брати будь-яку книжку, тільки з умовою, щоб не забував повертати назад. Як дитина, як підліток я надавав перевагу пригодницькій літературі,  але, на жаль, таких книг, що по-справжньому захоплювали було надто мало. Тому, напевне, й почав писати в такому жанрі, аби власною писаниною надолужити те, чого не дочитав у дитинстві.
– Які Ваші творчі плани та ідеї на майбутнє? Над чим працюєте зараз?
– Як я вже казав, днями завершив писати новий роман «Потвора». Тепер редагую його, далі шукатиму видавця. Маю намітки ще одного трилеру. Від свого жанру відходити не збираюся, хоч дехто і вважає його несерйозним і навіть крамольним, таким, якому взагалі  не місце у вітчизняній літературі (посміхається). Вважаю, що кожен жанр має право на існування. Письменники мають, перш за все, орієнтуватися на читача. Адже книги пишуться для того, щоб їх читали, так само, як художники чи скульптори творять, щоб люди дивилися й насолоджувалися їхнім мистецтвом. Що то за письменник, у якого немає читача? Можна вважати себе геніальним майстром, але, якщо книги не читають, гріш ціна такій геніальності. Зусилля потрачені даремно, результат нікому не потрібний, а задля задоволення власних амбіцій вигадано термін «елітарна література», яка, начебто, недоступна пересічному читачеві. Можна напевне і ще чимало понавигадувати всіляких термінів, тільки суті це не міняє. Книжка без читача – макулатура, а тому треба писати так, щоб було цікаво. Не ускладнювати простого й не опускатися до примітивного. Але ж, знову таки, це суто моя суб’єктивна думка, і я далекий від того, щоб претендувати на абсолютну істину.
Розмову вела Айнура Алієва
Фото – Златопіль
https://zlatopil.com.ua/life/item/20149-oleh-bondar-pysaty-romany-znachno-tsikavishe-nizh-pratsiuvaty-v-hazeti

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply