ПЕРЛИНИ СТЕПОВОГО ПРИІНГУЛЛЯ (продовження) СУГАКЛІЙКА ЄДНАЄ ДОЛІ

Отже, Єлисаветинську фортецю збудували на місці давніх козацьких слобід, зокрема Сугаклії. Прізвища пізніших жителів поселення, заснованого ще у XVII столітті подільським козаком Сугаком, залишаються невідомими. Цілком ймовірно, що вони потрапили під репресії уряду Московії, який у 1678-1679 роках провів масове насильницьке переселення мешканців Приінгулля‘’ на лівобережжя Дніпра, відоме в історії України, як ‘’великий згін’’. Одноосібними власниками Сугаклії у середині XVIII століття (до початку будівництва фортеці), стала родина хорватських переселенців на ‘’нові землі’’ Приінгулля – Вукотичів. Разом з володінням у 1444 десятин землі (бл. 1500 га) новоявлені землевласники одержали у нагороду за службу слободу, у якій жило 81 людина, з них 43 особи чоловічого і 38 жіночої статі. Варто зазначити, Вукотичі, а їх було кілька сімей, крім Сугаклії володіли слободами у кількох військових поселеннях (шанцях) сучасних Кропивницького, Новомиргородського, Новоархангельського районів, де дислокувалися роти Чорного гусарського полку, у яких служила ціла династія Вукотичів: капітан, майор, полковник. Вони здебільшого були військовими чиновниками. Родини Вукотичів укоренилися в Україні з першої половини XVIII століття, коли переважна більшість земель сучасної Кіровоградщини у складі Бугогардівської, Інгульської та Кодацької паланок були загарбані Росією. Царський уряд був зацікавлений у асиміляції українців з представниками інших народів, в основному московитів. Це мало сприяти активній колонізації козацьких степів, створенню альтернативної запорожцям військової сили у вигляді Нової Сербії. 10 жовтня 1751 року до Києва прибули перші 218 військових осіб сербських переселенців. Серед них були й Вукотичі. Штаб їхнього предводителя Івана Хорвата розмістився у Новомиргороді. Саме тут невдовзі спалахнули сутички між прибічниками російсько-сербського генерала та його підлеглими. Причиною стала постійна затримка коштів на утримання переселенців. Хорват жорстоко розправився з бунтівниками, наказавши стріляти у натовп з гармат. Були убиті й поранені, серед них смертельно один з організаторів бунту капрал С. Вукотич.
У історію міста Єлисаветграда інший Вукотич увійшов не тільки як власник слободи Сугаклії, розташованої на лівому боці однойменного урочища. У 1778-1781 роках полковник Вукотич служив комендантом Єлисаветинської фортеці. Він був учасником російсько-турецької війни 1787-1792 років, брав участь у захоплені турецької фортеці Очаків. Подальша доля полковника невідома, є підстави вважати його внуком Костянтина Вукотича, для кого земля Приінгулля стала рідною, він був російським підданим, чиновником повітового рівня, мав власність у Витязівській волості (тепер Бобринецький район). У зв’язку з уведенням військових поселень на території України, Єлисаветград став головним містом поселень, у ньому розмістили штаб 2-го резервного кавалерійського корпусу та восьми військових округів, а центр повіту перенесений до Бобринця. Повітовий службовець Костянтин Вукотич був переведений до степового міста разом з іншим персоналом державних установ. Тут він познайомився з багатьма місцевими чиновниками, у тому числі з Марком Кропивницьким, який з лютого 1864 р. служив у повітовому суді на посаді «столоначальника по гражданській часті». Обох єднала любов до театру, у становленні якого Марко брав безпосередню участь. На сцені розпочинала і дочка Костянтина Вукотича Олександра. Там молоді люди і зустрілися вперше. На ґрунті мистецтва поєднали свої долі 28-річний Марко та 17-літня Олександра Вукотич. Раннє заміжжя стало, очевидно, причиною того, що молода жінка часто хворіла, страждала після тяжких пологів. Жило подружжя кілька років у Марфи Зайковської – рідної тітки Олександри у Єлисаветграді на вулиці Болотяній. (Сьогодні це вулиця імені Миколи Смоленчука, на ній у колишньому будинку Зайковської тепер діє літературно-меморіальний музей Марка Кропивницького).
З біографії Кропивницького відомо, що перебуваючи у Єлисаветграді, разом з місцевими аматорами та у складі заїжджих професійних труп Кропивницький з дружиною виступали у приватному театрі Георгія Трамбицького, а у вересні 1871 року після смерті батька Марко назавжди покидає казенну службу, розпродує отримане у спадок господарство і разом з дружиною приїздить до Одеси. У місті на Чорному морі Кропивницькі отримують запрошення зіграти на сцені Народного театру графів Моркових і Чернишова. Обоє взяли участь у спектаклі «Сватанні на Гончарівці». Роль Стецька виконав Кропивницький, Уляни – Олександра. Успіх був грандіозним. «Дебютант у ролі Стецька Кропивницький привернув загальну увагу своєю грою; під час виходу його на сцену регіт глядачів майже не змовкав. Деякі куплети примушували його повторювати двічі, а то й тричі, оплескам не було кінця», – зазначалось у газеті «Одесский вестник». Далі було запрошення на гастролі у Галичину, де подружжя з блиском виступало у постановці п’єси ‘’Дай серцю волю, заведе в неволю’’, автором і виконавцем головної ролі був Марко. У спектаклі брала у часть і Олександра Вукотич. ‘’Актори грали добре, костюми були гарні і етнографічно достовірні, танці в другій яві викликали бурю оплесків, і їх довелося повторювати, – писав у рецензії на спектакль Іван Франко.
На жаль, це був останній період спільного життя подружжя. Олександра після чергових пологів знову захворіла, змушена була повернутися до Єлисаветграду і жити постійно у тітки Марфи. Марко у цей час гастролював то у Харкові чи Катеринославі, то подався до Кременчука, де вступив до заснованої Григорієм Ашкаренком професійної драматичної групи. Кропивницький докладав усіх зусиль, наймав найкращих лікарів, але врятувати дружину не зміг. Влітку 1880 року Олександра Вукотич-Кропивницька померла. У подружжя залишилася дочка Марія. Коли після другого шлюбу у Марка Лукича народилася друга дочка, він назвав її Олександрою, на знак пам’яті про першу дружину – Олександру Вукотич.
…Непередбачувані бурхливі події привели уродженців Сербії на благодатні землі українського Приінгулля. Тут балканці пустили родові коріння, на цій землі вони будували, вирощували хліб, кохали, створювали спільні сім’ї, народжували дітей. Любов до високого мистецтва поєднала долі українця Марка Кропивницького і сербки Олександри Вукотич. Свої імена вони навічно вписали на сторінки історії Приінгульського краю.
Світлини: місцевість Сугаклійка, якою володіли Вукотичі; Бобринецька ратуша, де служили М. Кропивницький і К. Вукотич; Олександра Вукотич-Кропивницька.
(Далі буде).

Нет описания фото.
На изображении может находиться: небо, облако и на улице
На изображении может находиться: 1 человек
Юрій Матівос

MIXADV

цікаве