BАСИЛЬ ДАЦЕНКО: «УКРАЇНСЬКА ІСТОРІЯ НЕБЕЗПЕЧНА ДЛЯ ПРАВЛЯЧИХ РЕЖИМІВ»

Семен Єсилевський: «В Україні є цілі галузі, де продукується псевдонаукова маячня, плагіат і фальсифікація даних»

27/01/2020 admin 0

Вся «типу наукова» інформація з «жовтих» ЗМІ та сайтів-смітників має вважатися фейком, поки не доведено її правдивість, а якщо першоджерело наукової інформації не є англомовним, […]

У переддень Дня гідності та свободи у відділі мистецтв ОУНБ ім. Чижевського відбулася творча зустріч з письменником, істориком і краєзнавцем Василем Даценком. На думку фахівців, вже його перші роботи перевернули наше уявлення про історію міста й області, висвітлили проблеми, які тривалий час замовчувалися чи були під ідеологічною забороною. Колись і сам Василь Даценко як співробітник органів безпеки був закритою утаємниченою персоною. Але нині інші часи…

– Як відомо, ви родом з Черкащини. Якою була ваша родина, хто ваші батьки?

– Мої батьки – прості українці. Батько Всеволод Павлович народився у сім’ї селянина-cередняка. Але дід Павло був активістом, комсомольцем, будував колгоспи. Та коли помирав 1987 року, казав: «Якби повернутись назад, я б ніколи не став членом цієї партії, яка стільки зла зробила. І на моїй совісті є гріх. Коли у колгосп не хотів вступати чоловік моєї сестри, я за завданням райпарткому підсунув йому обріз». Дід Павло вважав себе освіченою людиною, бо закінчив Медвинську церковно-парафіяльну школу. Колись дорікав мені: «Як не соромно: в університеті не вивчають грецьку і латину?». Бабуся моя постійно хворіла і напередодні Голодомору покінчила з собою, не витримавши пліток про чоловіка. Залишила двох дітей. Хоча пізніше я дізнався, що й третє дитя було, якого одразу після народження усиновили люди з іншого села.

– Перепрошую, та ви не назвали місцину, де все це відбувалося…

– Це село Писарівка, Лисянський район нині Черкаської області. Якщо хто каже ЛисЯнка, того б’ють по голові. А я завжди нагадую слова з думи «Світалося. У Лисянці вогні засвітились». Це там де Гонта із Залізняком люльки закурили. Причому так закурили, що й донині дим іде над Україною.

Так от… Батько у роки окупації, коли насильно гнали на роботу у Німеччину, тричі тікав. Востаннє зі станції Помічної. Але прийшовши у село, наткнувся на поліцая, а той каже: «Ще раз втечеш, брата вб’ємо». Тому й працював до 1945 року у Німеччині. Коли американці звільнили, передали на фільтрацію у радянську зону. А там розпочали допитувати, чому він потрапив сюди. Били по-звірячому, бо він проколовся на допиті. Працівник СМЕРШу запитав, де він вчився. «У Золотоніській агрошколі», – відповідає. «Хто у тебе викладав агрохімію?». – «Костенко». «Ти міг би його впізнати?». – «Так». «Брешеш, я Костенко». А все тому, що батько його уроки прогулював. Та коли прийшла довідка і фото з агрошколи, його одразу призвали і батько п’ять років служив у Групі Радянських військ у Німеччині. Потім працював інспектором КРУ, був грозою крадіїв та хапуг на Черкащині.

– А якою була ваша мама, що ви від неї успадкували?

– Все, що в мені закладено гуманітарного, це від мами. Вона з сім’ї корінних хліборобів. Вони мали землі понад Тікичем, дружно її обробляли, любили співати. «Кобзар» був у них настільною книгою. І мене мама до нього привчила. Я знав на пам’ять багато чого – від «Гайдамак» до «Реве та стогне…». Під час Голодомору помер її дідусь, її старший брат. У колгосп вони не вступили. Землю забрали. Добре, що бабуся працювала санітаркою у районній лікарні. Це і врятувало від смерті мою маму та її меншу сестру від голоду. Попри все вона була затятою патріоткою.

– Яким було ваше дитинство?

– На природі, в болоті по коліно, на річці. Мама хворіла, батько увесь час на роботі. Мама кажуть: «Вчись читати, тобі у школу скоро». А старші хлопці, з якими гуляв: «Ми навчимо, ми навчимо». Пішов я на город, хотів залізти на дерево глею вишневого поїсти та й застряг у багнюці. Кричу: «Ой, ой, ой, рятуйте!». Покликали сусіда дядю Стаська. Він поклав драбину і витяг мене. А чоботи там залишились. «Тепер, – каже мама, – будеш сидіти вдома і почнеш читати». Так за три дні мене навчили читати. Першим улюбленим друкованим засобом став для мене журнал «Юный натуралист». Я читав його запоєм. А першою на тему військової історії книгою стала «Сталінград на Дніпрі» Сергія Смирнова. Вона про Корсунь-Шевченківську битву. В ній описано мою місцевість. Я народився у Лисянці, але влітку ми жили у батьковій хаті у селі Писарівка, де я пас дідову корову.

– Що вам запам’яталося з шкільних років?

– Ольга Варламівна Шевченко, моя перша вчителька, була дуже строгою, завжди вимагала зразкової дисципліни. Вона наказувала, щоб ми були передусім не жовтенятами, не піонерами, а гарними учнями. Потім я дізнався, що чоловік у неї був репресований. Вона була аполітичною, але універсальною вчителькою. У Писарівсьскій школі був хор і художня самодіяльність. Я грав на барабані, а співали ми «Ех, тачанка-ростовчанка», і революційних пісень, і на слова Шевченка. Виступала перед колгоспниками по селах району.

Наші захоплення? І вранці, і після того, як город просапаєш, бігали рибалити. А ще мандрували по окрузі та відшукували різне військове знаряддя – німецькі каски, іржаві автомати, гвинтівки, ножі, нагороди, патрони. Якось приходжу до школи, дивлюся, у сусіда по парті така гарна металева коробочка. Так вона мені сподобалася, що запропонував обміняти. «А на що ти її обміняєш?» – питає той. «А у мене є ящик патронів», – кажу. Пішли відкопали ті цинки. Вчителька побачила: «Боже мій! Бігом закопуйте назад!». Закопали. А скільки було випадків, коли діти підривалися.

Любов до читання привела мене до іншого захоплення – моделювання різних баталій. Ліпив солдатиків, будьонівців, білогвардійців, німців. Прочитав книгу «Порт-Артур» – давай ліпити японських та російських солдат і генералів. На жаль, тоді не було публікацій на тему військової мініатюри. А мені цікаво було дізнатися, яка форма була, наприклад, у фінів, бо про білофінську війну іноді розповідали дядьки на вулиці. Ще одне захоплення почалося – писати.

– То у вас вже тоді виявилась схильність до літератури?

– Так. Вчився я добре, але найкраще мені давалися гуманітарні науки. Хоча батько прищеплював любов до математики, я її ненавидів. Коли задача не виходила, я біг до діда, а той казав: «Тобі треба, сам і вирішуй». Може, то і правильно – привчати до самостійності. Мене також приваблювала історія і мама поглиблювала мої знання, бо у неї був дуже талановитий вчитель історії, але, за її словами, його репресували у 1937 році. Потім я зрозумів, що учитель історії то була небезпечна професія за часів сталінізму. Українська ж історія, як виявилося, небезпечна і для правлячих режимів. Та у той час я просто полюбив читати, читав багато, писав грамотно, вірші вчив, твори писав на відмінно.

– А коли з’явилися ваші перші публікації?

– У 1963 році, коли вчився у третьому класі, написав у районку, що до школи не довозять дітей. Зразу ж здійнявся скандал. Голова колгоспу був у нас держиморда, то кричав: «Хто це такий?!». Дали машину, два дні повозили і знову забули. Але я вже вдруге не писав.

Пізніше, коли до якоїсь річниці Корсунь-Шевченківської битви нам доручили записати спогади очевидців, я записав мамину розповідь. Вчительці сподобалося. Мою схильність писати підтримали.

Натхненниками моєї першої книги були журналісти «Народного слова». Перша проба пера і підходу до теми Зеленої Брами була зроблена саме у цій газеті до річниці зловісного сталінського наказу №270. Люди активно читали, відгукувались у листах. Виявляється, у нас в області було багато нащадків учасників подій в Зеленій Брамі.

Потім до 70-річчя області, за підказкою Олександра Чуднова, я спробував подивитися по-новому на історію області під час Другої світової війни.

– З чого ж почалося вивчення справжньої історії краю того періоду?

– Колись Нінель Михайлівна Бокій вела розкопки у Петрівському районі. Тоді ж розповіла, що там дуже багато останків наших воїнів. Як, думаю, звідки, там же і боїв не було. А на той час ми всі вірили, що Кіровоградщину звільнили на «ура», практично блискавично. Пізніше, коли почав досліджувати, зрозумів, що найзапекліші бої були там, в районі станції Недайвода, біля села Луганка. Там вся земля залита кров’ю. Напевно в Інгульці стільки води немає, скільки там крові пролито. Тоді ж Нінель Михайлівна дала мені як працівникові СБУ гільзу і каже: «Там є якійсь папірець. Чи можна його віддати на експертизу?». Я пішов до експерта, а той: «Ми таким не займаємось». І я взяв такий гріх на душу, сам розколупвав гільзу, а там все розсипалося. Я вчинив неусвідомлений злочин проти майбутнього, проти історії. Попри все треба було шукати експерта, який зміг би прочитати солдатську записку.

Та коли пошуковці із загону «Автоветеран» передали кілька медальйонів, знайдених у Новоархангельському районі, я вже пішов до серйозного експерта. Він три дні вивчав їх і встановив на одному напис: «Бількевич Володимир Йосипович. 1915 року народження. Село Заньки, Радомисльський район Житомирської області». Цей воїн значився зниклим без вісти. Коли його останки перевезли на батьківщину, я зрозумів, яка це велика і благородна місія – знайти людину, про яку пам’ятають рідні, пам’ятають ще живі ровесники.

Ця людина героїчно загинула, захищаючи рідну українську землю під Зеленою Брамою. У його останках знайшли великий осколок від артилерійського снаряда, біля нього лежала самозарядна гвинтівка Токарєва з повністю розстріляними набоями і ніж. Напевно він був розвідником 211-ої повітряно-десантної бригади, яка полягла на берегах Синюхи в районі Тернівки. Пошуковці тоді звернулися до адміністрації президента Ющенка, щоб загиблого посмертно нагородили орденом «За мужність». Якийсь бездушний чинуша відповів: «Посмертно не нагороджують».

– На чому ви акцентуєте свою увагу, висвітлюючи історію війни?

– В історії війни мене приваблює не історія наших перемог, а проблема такої кількості загиблих. У 1941 році, здавалося б, сталінська імперія була готова до війни, погрожувала усім, а у 1941-ому армія рухнула, як глиняний ідол. Особливо механізовані корпуси, на озброєні яких танків було стільки, скільки у німців не було за всю війну.

– На вашу думку, якими мають бути підходи до висвітлення історії? Що таке історична об’єктивність?

– Я не науковець, хоча за фахом історик. Як на мене, треба писати правду і тільки правду, якою б гіркою вона не була. Історична об’єктивність – це баланс між документально підтвердженою та живою історією, живими свідченнями. Хтось сказав, що у доступних архівах ховається неправда про минулі події, а коли накладаються свідчення очевидців, підтверджені документами, це вже ближче до правди. У своїй дослідницькій роботі дуже люблю посилатися на свідчення, але завжди акцентую увагу на тому, що вони підтверджуються відповідним документом.

– Які для вас найголовніші людські якості, моральні принципи?

– Найголовніше – це чесність, справедливість. Якщо людина може визнати свою неправильну поведінку, якусь свою провину, покаятися, це ознака здорової моралі. Пам’ятаєте, була така книга письменника Володимира Кашина «Справедливість – моє ремесло». І коли я служив в органах безпеки, я сповідував саме принцип справедливості. Совість моя чиста. Люди, які тоді потрапляли в поле зору, образ на мене не тримають, подають руку, не цураються. Навіть один з моїх колишніх підопічних, якого не за моєї участі засудили до позбавлення волі, колись сказав: «Спасибі за те, що ви ніколи не перейшли межу». Я поважаю людей прямих, відвертих. Я вважаю, що у нас немає ворогів. Є опоненти.

– Отже, говорячи відверто, як ви оцінюєте дії сучасної влади? До чого вони можуть призвести?

– Це дії непрогнозовані. На жаль. Вони у подальшому можуть призвести до конфлікту. Мало осідлати владу. Мудрість президента у тому, щоб він уважно придивився як до уряду, так і до складу парламенту. На цій хвилі ейфорії до складу парламенту потрапили неглибокі, далекі від моральних принципів люди, навіть психічно хворі. Це насторожує. Скільки ще треба уроків, скільки революцій? Проблема – мир. Але якою ціною? Та ні, не будь-якою! Я тривожуся за долю України, яка гідна кращого життя. Не дай бог нашим очільникам відірватися від низів, які допомогли їм стати на державні щаблі.

Розмову вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Фото Ігоря Демчука