Правда про «Правду»

Чи допомагає диктатура вигравати війни?

28/03/2024 AA 0

 Народний депутат від «Слуги народу» Сергій Демченко на каналі «Новини.LIVE» заявив, що диктатура – це той інструмент, який може допомогти перемогти ворога. Чому з’являються «вкиди» […]

Наша меценатка Ганна Дмитрян у 1912 році однією рукою давала гроші на спорудження до 300-річчя дому Романових Вознесенського храму в Бобринці, а іншою субсидувала в Петербурзі більшовицьку газету «Правда», де видавцем був її племінник та депутат IV Державної думи Григорій Петровський.
Газета, що почала виходити у травні 1912 року, і більшовицька фракція в Думі повинні були торувати шлях до згуртування робітничих мас, оскільки мали законні основи для легальної роботи серед народних шарів і прошарків. Однак обидві структури – газета і фракція – тоді не поділяли ленінське бачення ситуації. Відносно «Правди» Ілліч після Сталінського редагування дав Свердлову особливі вказівки. На початку лютого 1913 року в одному з листів старший товариш писав йому з Кракова:
«Дорогий друже!.. «День» (так шифрували «Правду») є необхідним організаційним засобом для згуртування й підняття руху. Лише через цей засіб може йти тепер необхідний притік людей і коштів на те, що Ви відзначаєте. Справи в Пітері нікудишні найбільше тому, що нікудишній «День» і ми не вміємо, або тамтешня колегія «редакторів» заважає використовувати «День»… Увесь стан справ взагалі вирішиться тепер в результаті боротьби з ліквідаторами в Пітері: це ясно. А цю боротьбу може вирішити тільки правильна постановка «Дня». Якщо правда, що №№ 1-й (Бадаєв) і 3-й (Самойлов) або 3-й і 6-й (Петровський) стоять за обережність з реформою «Дня», тобто за затримку вигнання теперішніх редакторів з контори, то це дуже сумно. Повторяємо: це пахне банкрутством. Треба серйозно зійтися і взятися за реформу «Дня»… Необхідно посадовить свою редакцію, розігнавши теперішню. Ведеться діло зараз вкрай погано… Відсутність кампанії за єдність знизу – тупо й підло. Мовчать про об’єднання на Васильєвському острові, про відмову ліквідаторів… – невже люди ці редактори? Це не люди, а нещасне ганчір’я і губителі справи.
Використання «Дня» для підготовки свідомих робітників та їх діяльності (ПК особливо) нижче всякої критики. Треба покінчити з так званою «автономією» тих горе-редакторів. Необхідно Вам взятися за діло найперше. Засісти в «бест» до № 1. Завести телефон. Взяти редакцію в свої руки. Привабити помічників. Ви один – і частина подібних сил, простих виконавців, – при нашій роботі звідси, вповні зможете поставить діло. При правильній постановці цієї справи розгорнеться й робота ПК, котрий до смішного безпомічний, не вміє слова сказати, втрачає все можливості виступати». Ось так Ленін чужими, але хапкими руками підминав партійні ряди в Росії, сам перебуваючи в далекій еміграції.
А Свердлову тільки й потрібні були вказівки ЦК і Леніна, як підстава, щоб з місця в кар’єр взятися за те, що лягало йому на душу. Як згадував Петровський: «Яків Михайлович напрочуд швидко включився в усю партійну роботу. Він допомагав нам у діяльності думської фракції, займався «Правдою», працював у бюро ЦК, керував Петербурзьким комітетом».
Зажив Свердлов на квартирі у депутата Держдуми – робочого-більшовика Федора Самойлова. У своїй книзі «Слідами минувшини» Самойлов пише: «У січні 1913 року в мене у кімнаті поселився Яків Михайлович Свердлов. Він тоді виконував обов’язки фактичного редактора «Правди», жив у Петрограді нелегально, як втікач із заслання (з Наримського краю), і, не виходячи нікуди з кімнати, цілими днями панькався з рукописами. Ми його використовували повністю, він брав участь в усіх наших нарадах, коли вони влаштовувались у мене або у Бадаєва, і давав нам всякі поради з усіх питань як партійної, так і думської нашої роботи. Він був, крім того, дуже славний товариш в усіх приватних питаннях життя. Я добре з ним вживався».
Свердлов особливо підкреслював неприпустимість несвоєчасного виконання вказівок ЦК і затримку публікацій ленінських статей, чим грішили працівники «Правди». Очолював тоді редакцію двадцятидвохлітній студент В’ячеслав Скрябін – майбутній Молотов. Та й сам Григорій Іванович на той час ледь подолав тридцятирічний рубіж, не кажучи вже про молодого та раннього Свердлова. І, взагалі, газетою переймалася молодь, яка тоді сліпо не благоговіла перед партійними босами і далекими авторитетами-емігрантами. Отож, активний висуванець Леніна потроху прибирав до рук не лише «колективного агітатора й організатора», а й партійне життя столиці.
«Товариші приходили і на квартиру Самойлова, – згадує Петровський, – де жив Яків Михайлович, і на мою квартиру, куди він приходив у багатьох випадках. У мене на квартирі Свердлов не раз збирав «правдистів», проводив наради пекистів… Усіх, хто тут бував, я не запам’ятав, але згадую, що заставав Єремеєва, Ольмінського, якось зустрів М. І. Калініна й інших пекистів».
Таємниці більшовиків, утім, не були таємницею для охоронного відділення. Уже менше, ніж через місяць після прибуття Якова Михайловича в Петербург, Московська охранка сповіщала: «Вияснено, що теперішній склад редакційного комітету газети «Правда» зовсім не відповідає своєму призначенню… Вирішено змінити його і ввести туди… «Андрія Уральського».
У документах столичної поліції пізніше знайдено агентурний запис, що відбулася одна з нарад, де йшлося про роботу редакції «Правди». 6 лютого 1913 року віце-директор департаменту поліції повідомляв петербурзьким колегам: «У департаменті поліції отримані дані, що увечері 23 січня сього року на квартирі члена Держдуми Григорія Івановича Петровського відбулися збори членів Російського бюро ленінського Центрального комітету РСДРП у складі «Андрія» Свердлова, членів Думи Петровського і Маліновського, Голощокіна…
За тим же повідомленням, 22 січня на тій же квартирі відбулися спільні збори членів Російського бюро ЦК і редакції «Правди», всього 12 осіб. На зборах заслухана доповідь Центрального комітету про газету, яка не виконує строгих партійних установок. Нарада виробила наступний план: від колективу редакції обрано трьох членів для партійної цензури та ще одного зі сторони з правом «вето» на газетні матеріали – члена Центрального комітету Свердлова.
Наводку шпикам та поліції дав той же самий невгамовний, але ще не розкритий провокатор Вацлав Маліновський – голова більшовицької фракції в Держдумі, депутат від робітничої Москви, член ЦК, любимець Ілліча. Як бачимо, жандармськими срібляниками не нехтував і хліб поліцейський дарма не переводив.
Мало того, Маліновський, для убезпечення від можливого арешту, навіть поселив на якийсь час куратора «Правди» у себе на квартирі.
«Увечері одного з днів початку лютого, – згадує Самойлов, – коли надворі уже стемніло, ми всією групою вийшли на вулицю і, закривши собою з усіх боків Якова Михайловича, юрбою підійшли до глухої, що виходила на набережну Неви, дерев’яної огорожі, із зовнішнього боку якої за домовленістю, уже чекав з візником Маліновський. Ми допомогли Якову перескочити через загорожу, і він з Маліновським благополучно від’їхав до нього на квартиру».
Місце було воістину «надійним». Самі того не підозрюючи, есдеки передали такого цінного для «Правди» кадра прямо з рук в руки агенту царської охранки. Однак в’язати Свердлова на квартирі у Маліновського жандармам було не до двору: чого доброго, ще скомпрометуєш такого незамінного донощика! Директор департаменту поліції Білецький, людина розумна і спритна, з котрим безпосередньо був зв’язаний Маліновський, дав указівку перевести Свердлова куди-небудь. І пізно увечері 9 лютого 1913 року Яків Михайлович перебрався до Петровського. Там уже зранку появилася й дружина Свердлова Клавдія Новгородцева.
Вона згадувала, що чоловік мав намір не затримуватися й тут, підозрюючи, що його вже контролює поліція, хоч помешкання мало п’ять кімнат і було зручним для редакційної роботи.
Петровський посміювався:
– Так ви ж забули, батеньку, що я депутат. Особа, навіть в царській Росії, недоторкана. Живіть собі скільки заманеться, ніхто у мене на квартирі вас і пальцем не зачепить.
– Депутат! Недоторканість! – басив Яків, – Невже ви сприймаєте це серйозно? Треба буде, плюватиме охранка на вашу «недоторканість».
Так вони сперечались, дружньо жартуючи один над одним. Свердлов твердо вирішив якнайшвидше перебратися, як він казав, «подалі від депутатів».
Новгородцева згадувала: «Час за розмовами летів швидко, ми допізна засиділись за столом і тільки за північ пішли с Яковом Михайловичем у відведену нам кімнату, де давно, мирно посопуючи, спав маленький Андрій.
Але й залишившись наодинці, ми ще довго не лягали: без кінця Яків Михайлович розпитував, як добиралась я з малюком із Костиревої до Пітера, допитувався про товаришів, які залишилися в Наримі, розповідав про себе, про роботу, про справи в «Правді» та петербурзькій організації. Тільки під ранок ми зібралися спати, і тут у прихожій пронизливо й настійливо затріскотів дзвінок. Яків Михайлович прислухався:
– Ну ось, – спокійно мовив, – як видно, наш спір з Григорієм Івановичем вирішився. Депутатська «недоторканість» наяву! Це, певно, за мною».
Так завершилося менш, ніж місячне кураторство Свердлова над газетою «Правда». Але Дмитрянівські гроші далі підгодовували більшовицьку пресу.

Леонід БАГАЦЬКИЙ

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply