Хто народився українцем іншим вже не стане

Микола Княжицький: За крок до заборони діяльності РПЦ

28/03/2024 AA 0

Микола Княжицький, український журналіст, народний депутат України Фото: Олена Чернінька Знову обшуки та арешти з розкриттям чергової мережі агентів російських спецслужб в середовищі Української православної […]

Хто народився українцем іншим вже не стане

Проблема національного самовизначення стара, як світ. І думка, що десятки мільйонів українців безслідно розчиняться в Європі чи в Росії безпідставна. Не раз вже забороняли нашу солов’їну мову, не раз переселяли, на раз палили і нищили. Але генетичний код, що знаходиться в середині кожної людини знову раз за разом чітко спрацьовує.В глибині душ спалахують сигнальні червоні ліхтарики, і на світ Божий народжуються українці. Не завжди це відбувається в день першого фізичного народження. Сьогодні нас на цьому світі на менше за інших. Бог дав нам розум, землю і державу. Теоретично – повний набір для щасливого життя.Дванадцять років тому коли наші патріоти агітували ще незрячих українців-гречкосіїв повстати з колін і проголосувати за незалежність, на агітках було написано про те, чого в нас найбільше в Європі, чого найбільше маємо та виробляємо. Цифри вражали, незважаючи на совкові звичаї “приписати заслуг”, більшість показників була дуже наближена до правди. Але забули статистики і аналітики додати наявність в Україні великої кількості дурнів, крадіїв та антипатріотів.

В дні референдуму побутував по-українськи дотепний та влучний жарт про те, що в Україні існує національне питання. Воно полягало в тому, що мешкаючи в Україні поляки, росіяни, євреї, вірмени, татари, болгари, греки, угорці та інші визначились в тому, що Україна має бути незалежною. Коливалися лише українці. Зараз ми бачимо на власні очі, що цей анекдот з недалекого минулого, як не прикро, має чіткі реальні обриси в нашому сьогоденні. Дійсно, важко позбутися комплексу меншовартості, що прищеплювався нам віками, багажу вигаданої брехливої і словоблудної історіографії, навчитися на біле казати – біле, а на чорне – чорне і відчути себе нормальною людиною рівною серед рівних. Хвиля проголошення незалежності накрила всіх, навіть фактичну метрополію Росію, якій практично не було від кого звільнятися. Йшов просто природний, але все ж керований розвал імперії під назвою СРСР.

Після тріумфального голосування на референдумі українці в Біловежській пущі довершили крах імперії і ринулись робити не дуже зрозумілі речі: роззброїлися в ядерному плані, не зберегли власні наукові та військові кадри, зібрали та вивезли в сусідню державу заощадження громадян, поділили Чорноморський флот так, щоб не залишилось в державі жодного підводного човна і багато ще яких дрібних і великих дурниць. Багато, що з скоєного ненавмисне і навіть навмисне можна було запобігти, якби за еталонну міру доцільності був взятий всього один чинник – національні інтереси української держави. В стосунках з партнерами слід було не забувати залізне ільфо-петровське правило : “немає значення, що ввечері стільці чи гроші, але гроші наперед”. Тоді можливо можна було запобігти багатьох катаклізмів, що в час тимчасової ейфорії спіткали молоду українську державу.

Сміх розбирає від деяких перших гасел в державі. Наприклад : “Країні потрібні економісти та юристи !” І з совковим завзяттям кинулися плодити економістів та юристів. Наслідок простий – економіка занепала, а нових нормальних законів не з’явилося. Буйна фантазія чиновників, вивчивши світовий досвід, почала плодити нові служби та розмножуватись кількісно. Паростки реформ видно у вигляді наприклад: Пенсійного фонду, фонду держмайна, Податкової адміністрації, місцевих адміністрацій та секретаріату президента, казначейства і багатьох нововведень. Наплодилося багато інструкцій та підзаконних актів, але не стало нормального соціального захисту, пристойних комунальних послуг, в стадії умовностей перебуває демократія, свобода слова та права людини. Але прикре саме головне – всі ці негаразди українці винаходили самі ж і на свою власну голову. Старі люди казали : “Застав дурного Богу молитися, то він і лоба проб’є”. Саме в цій площині, мабуть, і залягла історія та першоджерело нашого духовного каліцтва. Написавши пристойні закони, ми лінуємося послідовно їх виконувати. Обираємо керувати нами таких, яких потім самі ж і гудимо.

А куди ми поділи бібліотеки, клуби, твариницькі ферми, обладнання з заводів і фабрик. Невже все згадане в новому житті нам вже зовсім не потрібне ? Невже кількість здобутих в цьому процесі цегли та металобрухту відповідають стратегічним національним інтересам держави ?

В книговидавництво та книготоргівлю впустили чужу мову, в телерадіоефір чужинську мораль та спосіб життя. Невже власного ми не маємо, а якщо маємо, то повинні насміхатися ?

Але по великому рахунку є фактом те, що держава відбулася і здивувала світ приємно, і своєю несподіваною для багатьох появою та деякими параметрами і все ж деякими досягненнями. Про українців почула переважна більшість світової спільноти та вчиться не плутати нас з росіянами, меншими братами, що “собіратільно” колись уособлювали і нас, і білорусів, і ще більше десятка братсько-сестринських республік. Зараз ми є, нас ідентифікували, нас починають впізнавати. Цим слід пишатися і замислитись про свою суть, про свою особливість і наше місце в цьому світі. Серед слав’ян ми другі за чисельністю, але це лише після організованого нам голодомору 1933 року, а серед народів світу не губимося бо перебуваємо принаймні в першій двацядці. І чи пристало такому великому народові, що вистояв у віках ніде не розчинившись, втрачати свої риси, допускати чужі мови і культури в першочерговий державний вжиток. Чуже вивчати потрібно і приємно, але коли знаєш досконало своє і можеш розумно і раціонально порівняти, тобто бути ніким, сірим і незрозумілим безперспективно. А нашій юній перспективі всього двадцять п’ять років. А це означає, що у нас ще попереду надії, праця і велич. Вони неминучі лише тоді коли ми будемо справжніми українцями – представниками великої європейської нації. Дивним і незрозумілим світові було б, як би французи ставали англійцями або німцями, чи навпаки. Такі вибрики можливі лише на понівечених, з огляду на загальнолюдські цінності, пострадянських теренах, де на нас обчухрували грані відмінностей.

Різними нас створив Бог. Хто народився українцем іншим вже не стане…  А ще в народі говорять: “Шануймося, бо ми того варті!” Перше пошанування повинно бути власним, а до нього додадуться і інші.

Анатолій Авдєєв

Читать полностью: http://h.ua/story/45098/#ixzz4IXGTBYSY

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply