Спецслужби в часи Перших визвольних змагань

У 1917-1921 рр. українським політикам довелося вирішувати багато завдань, до яких вони просто не були готові, з нуля створювати армію, урядові установи та грошову систему. Не обійшлося і без ознаки будь-якої держави — спецслужб. На жаль, українській владі і в цьому питанні критично не вистачало досвіду, а вчитися на помилках часу не було…

Після повалення царизму в 1917 р. в Україні бурхливо розвивався військовий рух. На І-му Всеукраїнському військовому з’їзді був обраний Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою, який став свого роду попередником майбутнього оборонного відомства УНР. У другому складі цього органу створили Комісію спеціальних служб на чолі з генерал-майором Лукою Кондратовичем. На цьому створення власних органів держбезпеки на якийсь час припинилося. В українській політиці тоді домінували прихильники автономії України, вони й чути не хотіли про створення власних силових структур, мовляв, навіщо вони автономній одиниці! Голова Генерального секретаріату української Центральної ради Володимир Винниченко та інші вважали, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всіх постійних армій».

Але час диктував своє… У серпні 1917-го р. російський головнокомандувач Лавр Корнілов спробував встановити військову диктатуру. В боротьбі проти нього об’єдналися різні сили. 27 серпня 1917 р. на об’єднаному засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів Києва був створений Особливий комітет захисту революції. До його складу увійшли і силовики: командувач Київського військового округу Костянтин Оберучев і начальник міліції; а також — міський голова, голови Рад, представники провідних політичних партій. Українська Центральна Рада доручила комітету підготувати план оборони міста і мобілізувати всі наявні сили. Цей орган проіснував кілька днів, але за цей час встиг організувати охорону міста силами міліції, козаків, юнкерів і бойових дружин, відсторонити від посад ряд діячів, запідозрених у симпатіях до Корнілова, закрити шовіністичну газету “Кієвлянін” і провести серію обшуків для вилучення зброї. Після ліквідації заколоту 2 вересня 1917 р. Комітет припинив свою діяльність.
Судячи з усього, спроба військового перевороту змусила українських політиків нарешті замислитися про власні силові структури. Вже в кінці серпня 1917 р. Симон Петлюра надіслав у Генеральний секретаріат проект створення Крайового комітету з питань захисту революції. Цей орган повинен був підкорятися українському уряду і складатися не тільки з чиновників, а й представників громадських об’єднань. Згідно з проектом, до складу комітету повинні були увійти представники Українського військового генерального комітету, Всеукраїнської ради військових депутатів; Ради солдатських депутатів Київської округи; Всеукраїнської ради селянських депутатів; Ради робітничих депутатів Київської округи; Головного комітету Південно-Західних залізниць; Ради Київського округу шосейних і водних шляхів; Поштово-телеграфного союзу і Генерального секретаріату УЦР. Керувати комітетом повинен був голова Генерального секретаріату або хтось з 14 секретарів — уповноважених уряду. Пропонувалося створити розгалужену мережу представників комітету при державних і громадських установах, залізничних станціях — скрізь, де це буде необхідно. Новий орган мав би право використовувати наявні резерви і можливості органів влади — усувати від посад і заарештовувати небезпечних для революції осіб. Але повною мірою ідеєю Петлюри українські вожді скористалися вже після повалення більшовиками Тимчасового уряду. 25 жовтня (за старим стилем) 1917 р. на закритому засіданні Центральної Ради було обрано Крайовий комітет захисту революції в Україні. До його складу увійшли представники українських, російських, єврейських політичних партій, залізничників, рад військових, солдатських і робітничих депутатів, міст Одеси, Харкова, Катеринослава, а також… більшовиків!? Останні, втім, незабаром залишили комітет, протестуючи проти резолюції Центральної Ради, яка засуджувала повалення Тимчасового уряду. Але користі від нового органу було небагато. Його члени так і не змогли підкорити собі командування Київського військового округу, що вкрай негативно ставилося до українського руху й діяло на власний розсуд. 28 жовтня 1917 р. комітет саморозпустився, передавши повноваження Генеральному секретаріату. Хоча на початку листопада (після провалу більшовицького повстання в Києві) контроль над штабом Київського військового округу все ж перейшов до рук Центральної Ради, створити хоч щось схоже на спецслужбу українській владі так і не вдалося.
Різноманітні комісії та комітети, які продовжували утворюватися і зникати аж до вторгнення більшовицьких військ, по суті, працювали лише на папері. А з більшовицькою агітацією, що деморалізувала вірні українській владі військові частини, фактично ніхто не боровся. Керівництво УНР (була проголошена відразу ж після більшовицького жовтневого перевороту, але як автономна республіка у складі Російської Республіки) обмежувалося тільки роззброєнням більшовицьких загонів і висилкою їх за межі України… Тільки після повернення до Києва навесні 1918 р. керівництво УНР серйозно взялося за організацію органів розвідки. У складі Генштабу дієвої Армії УНР був створений “розвідувальний” підвідділ і підвідділ зарубіжного зв’язку. В компетенції першого була власне агентурна діяльність і контррозвідка, другого — налагодження роботи військового аташату УНР. 11 квітня “розвідувальний” підвідділ став відділом. Його штат налічував сім осіб: начальник, його помічник, два офіцера для доручень, два перекладача і один член уряду. Крім того, до послуг відділу була потужна радіостанція, яка працювала на прийом і передачу. Основними напрямками роботи української військової розвідки були Донська і Кубанська області — регіони, наближені до кордонів України. Здійснювалася розвідка і в румунському напрямку (оскільки керівництво королівської Румунії планувало захопити Північну Буковину і Південну Бессарабію). А ось співпрацю з союзниками — німцями і австрійцями — українським розвідникам налагодити не вдалося. Як повідомляв у своїй доповіді начальник відділу полковник Колосовський, ті, отримуючи від українців конфіденційні дані, нічого не надсилали натомість. У той же час інформація про збройні сили більшовиків, враховуючи нещодавні події, для Генштабу армії УНР була зовсім не зайвою…
Потроху розвивалася і контррозвідка. При Міністерстві внутрішніх справ її функції виконував Адміністративно-політичний департамент, який мав осередки при губернських і повітових комісарах. На його співробітників покладалися обов’язки боротися з проявами контрреволюційного та антидержавного руху; стежити за особами, які вороже ставляться до української державності; ліквідувати контрреволюційні заколоти. Про ефективність роботи цього відомства найкраще свідчить найвідоміший в історії УНР “контрреволюційний заколот” — державний переворот, влаштований Павлом Скоропадським, який українській спецслужбі так і не вдалося запобігти…
Так, 29 квітня 1918 на Хліборобському конгресі в Києві, де гетьманом обрали Павла Скоропадського, було оголошено про розпуск Центральної Ради. Як кадровий військовий, він добре розумів важливість спецслужб, тому професійно підійшов до їх створення. В структурі Генштабу і надалі залишався розвідувальний відділ, основними напрямками діяльності якого були більшовицька Росія і Румунія. Розвивалася і військова дипломатія, якою керував закордонний відділ у тому ж Генштабі. 31 травня 1918 р. була затверджена таємна інструкція військовим агентам (так тоді називали працівників військового аташату), де встановлювалися напрямки їх роботи: збір інформації про стан збройних сил і військового будівництва країн акредитації. Активну роботу українська розвідка розгорнула на Кубані, яку гетьман Скоропадський планував приєднати до України. До кінця року, згідно таємного рапорту секретаря посольства Української Держави Костянтина Поливана, була зібрана інформація про настрої кубанських політичних кіл, про положення місцевого козацтва, інтелігенції та інших верств населення, розстановку політичних сил. Співробітники посольства брали участь у таємних нарадах кубанського уряду, намагалися поглибити антагонізм між місцевими політиками і Добровольчою армією, агітували за союз Кубані з Україною. За свою активність Поливан навіть був заарештований денікінською контррозвідкою. В одному з рапортів розвідників пропонували створити в краї розгалужену українську резидентуру, замаскувавши її під представництва українських ЗМІ, а також як прикриття для агентурної роботи використовувати осередок “Просвіти” і українські кооперативи. Зміцнивши свої позиції в регіоні, українські спецслужби повинні були розпочати підготовку повстання проти “білих”. Але всі ці плани так і залишилися планами, оскільки Українська Держава гетьана Скоропадського проіснувала всього сім місяців.
Всередині України державною безпекою займався Департамент Державної варти МВС, точніше, його “освєдомітельний” відділ. Так, в липні 1918-го р. його співробітники агентурним шляхом встановили, що в Україну прибув більшовик Роман Каменєв, який за завданням наркома оборони РРФСР Льва Троцького мав вербувати пілотів авіаційних частин і авіатехніків в Червону армію, а також організувати вивезення в Росію авіапарку Гетьманату. Відстежували співробітники департаменту також діяльність українських опозиційних партій. Державній варті вдалося запобігти антигетьманському повстанню на чолі з Винниченко та іншими майбутніми членами Директорії. Провівши арешти і обшуки в українських опозиціонерів, правоохоронці знайшли документи, які свідчили про підготовку повстання проти гетьмана і контакт заколотників з головою більшовицької делегації Xристияном Раковським. Більше того, виявилося, що союзники — німецькі спецслужби — знали про підготовку заколоту, але не поінформували про це українську владу. Підозри про те, що німці ведуть власну гру, підтвердилися і після завершення операції: радник німецького посольства Тіль висунув українській стороні ультиматум, вимагаючи звільнити заарештованих (серед яких були Винниченко, Порш, Петлюра) і відправити у відставку міністра внутрішніх справ Івана Кістяківського. Владі довелося йти на поступки.
Гетьман Скоропадський намагався набирати на службу досвідчених фахівців. Втім, серед цих людей було чимало і тих, хто байдуже або вороже ставилися до української державності. Органи Державної варти “не помічали”, як в Україні чи не відкрито діють російські монархічні організації, а з Росії масово приїжджають політичні біженці. Деякі з цих організацій, зокрема Рада державного об’єднання Росії, мали свою агентуру в державному апараті Скоропадського і співпрацювали з командуванням Добровольчої армії, поставляючи таємну інформацію. Діяли російські організації і в регіонах. Наприклад, у Харкові офіцерську організацію фінансували шахтовласники Донбасу. В її складі було до 1000 активних бійців, які готувалися виступити проти української влади у момент наступу добровольчої армії. Втім, у листопаді-грудні 1918 р. весь державний апарат, створений Скоропадським, розвалився і без участі білогвардійців і їх “п’ятої колони”. Союзники гетьмана — німці та австрійці зазнали поразки у світовій війні і почали збиратися додому, а його грамота про федерацію з “білою” Росією стала сигналом для повстання, яке підняли лідери української опозиції. Новому уряду — Директорії УНР — довелося будувати державний апарат заново.
У січні 1919-го р. був створений Політичний департамент МВС, який повинен був боротися з антидержавною діяльністю противників УНР і шпигунством, вивчати тил супротивника і його війська, організовувати розвідувальну діяльність в країнах, які могли стати потенційними супротивниками або союзниками УНР. У штаті департаменту, в семи його підрозділах повинні були працювати 309 співробітників. Але через брак коштів їх було набагато менше. Оперативною роботою в департаменті займалися два відділи — внутрішньої і закордонної інформації. На місцях у структуру департаменту входили губернські і повітові політичні відділи, які займалися здебільшого контррозвідкою. З доповіді директора департаменту від 12 лютого 1919 р. відомо, що його співробітникам вдалося зібрати матеріали про підпільні організації, що діяли в Києві, а саме: про два тимчасових більшовицьких уряди, які повинні були захопити владу в разі полишення українськими військами Києва;про Військово-революційний комуністичний штаб; Раду депутатів з представників військових частин; чорносотенної контррозвідці, тощо. Разом з тим у діяльності департаменту траплялися і проколи. Наприклад, коли у Вінниці викрили польську підпільну організацію “Macierz”, місцева міліція замість того, щоб допомагати владі, дозволила заарештованим… вільно залишати місце ув’язнення, що, звичайно, не могло не позначитися на ході справи! Не кращою була і ситуація зі справою Протофісу — російської політичної організації, що діяла в часи гетьманату Скоропадського. Матеріали по ній без відома та дозволу департаменту потрапили в пресу, що завадило довести справу до кінця. Але, незважаючи на нестабільність ситуації, співробітникам відділу внутрішньої інформації та регіональним підрозділам департаменту все ж вдавалося дещо зробити. Наприклад, вони викрили діяльність більшовицьких і русофільських підпільних організацій, вилучивши у них 48 млн. карбованців; заарештували двох відповідальних працівників військового відомства з великими сумами грошей за підозрою в шпигунстві; провели реєстрацію населення на територіях, звільнених від більшовиків, під час якої виявили чимало “неблагонадійних елементів”; встановили зв’язок з окупованими територіями.
Але були і провали — причому не тільки з вини контррозвідки. У 1919-1920 рр. буквально під носом у українських спецслужб діяв Бірюков — агент особливого відділу ВНК 14-ї більшовицької армії Південно-Західного фронту. Займаючи посаду уповноваженого Директорії з питань народного господарства, він часто бував на урядових нарадах, мав доступ до таємних документів, роздруковував службову кореспонденцію, нишпорив по робочих столах високих посадових осіб. Чекіст діяв настільки зухвало, що про його неблагонадійності неодноразово інформували Петлюру. Втім, головний отаман на це уваги не звертав. Мало того, відправляв Бірюкова з важливими таємними завданнями в Італію, Німеччину, Австрію, Чехословаччину, Румунію. Ще більш цікавий випадок наводить у своїх спогадах комендант тилу Діючої армії УНР Микола Чеботарів. 18 липня 1919 р. в Кам’янець-Подільський який до того часу був столицею УНР, прибув “головний штаб повстанського війська” з двома сотнями добре озброєних козаків: «Цей загін з Юрієм Мазуренко на чолі мав добре організований обоз на красивих, військового зразка возах, добротно упакований багаж продуктів, амуніцію, і на возах — скоростріли», — згадує Чеботарів. І отаман, і його “штаб” були членами українських соціалістичних партій, і тому, на перший погляд, не викликали ніякої підозри. Чеботаріва здивувало інше. Всі “повстанці” були одягнені у військову форму, а сам обоз — дуже добре споряджений як для повстанського. Комендант поінформував про свої підозри Петлюру, припустивши, що “повстанці” є більшовицькими агентами. Після галасливого прийому в театрі членів “штабу” заарештували, а пізніше роззброїли і козаків. Верхівка “штабу” місяця два просиділа під арештом у коменданта, а потім… була звільнена!? За даними Чеботаріва, більшість заарештованих згодом ліквідували самі більшовики, таким чином виконавши роботу, на яку не вистачило духу членам українського уряду…

 

© Роман ПУГАЧ

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply