26 вересня 2022 року сейсмометри, розташовані на датському острові Борнхольм, зафіксували два підводні поштовхи. Перший, о 2:03 ночі, стався на південний схід від острова. Другий, о 19:03, — неподалік, на північний схід. Незабаром стало ясно: хтось підірвав підводні газопроводи, що пролягали в цьому районі, — «Північний потік — 1» і «Північний потік — 2», контрольний пакет акцій яких належав Росії.
У момент диверсії на «Північних потоках» Росія вела агресивну війну проти України. Але справи у неї йшли не так добре, як розраховував Володимир Путін, пише , зазначає професор Університету Джонса Гопкінса Сергій Радченко.
До вересня 2022 року становище Росії було настільки скрутним, що Кремль, за повідомленнями, розглядав можливість застосування тактичної ядерної зброї. У цьому контексті те, що хтось — тепер уже цілком ясно, що це були українці — вирішив підірвати російський газопровід, не виглядало чимось надзвичайним. Це було лише частиною ширших військових зусиль. Як кажуть у відомій приказці, ліс рубають — тріски летять.
Читайте також: У Німеччині висунули офіційне звинувачення українцю за підрив “Північних потоків”
Ідея війни в Європі тривалий час здавалася немислимою для більшості європейців — та й для більшості росіян. У ній не було сенсу. До 2022 року Росія та Європа налагодили тісні економічні відносини. У 2021 році обсяг російської торгівлі з Європейським союзом становив 257,5 млрд євро; ЄС був найбільшим торговельним партнером Росії. З європейського імпорту з Росії 99 млрд євро — або 62,1% — припадали на енергоносії, переважно нафту, нафтопродукти та природний газ. Ці мільярди підживлювали російську економіку, і здавалося немислимим, що хтось у Кремлі навіть подумає поставити такі відносини під загрозу.
Але Путін дивився на ці економічні зв’язки інакше. Він сприймав російську нафту та газ як зброю, яку можна використовувати проти Європи, щоб шантажем змусити її погодитися з його імперськими амбіціями в Україні. Щоб пояснити путінську логіку, довелося написати книгу, яка незабаром вийде у видавництві PublicAffairs під назвою Fuel of Empire: How Oil and Gas Became Russia’s Secret Weapon («Паливо імперії: як нафта і газ стали секретною зброєю Росії»). У ній я розглядаю історичні витоки енергетичної залежності Європи та те, як спочатку радянські, а потім російські лідери використовували енергоносії як важіль політичного тиску.
Читайте також: Німецький суд взяв під варту підозрюваного в підриві “Північних потоків” Кузнєцова
Енергетична зброя
У певному сенсі те, що Путін віддав перевагу війні над торгівлею, могло здатися дивним. Але після такого вибору стало практично неминучим, що він спробує використати енергію як зброю війни. За допомогою таких заходів, як спустошення підконтрольних Росії газових сховищ у Німеччині та проведення «ремонтів» на підводних газопроводах, Москва організувала перебої з постачанням.
Це призвело до різкого зростання цін на природний газ у Європі: з 15–20 євро за мегават-годину в лютому — березні 2021 року до у багато разів вищих показників у перші тижні після вторгнення та до 340 євро наприкінці серпня 2022 року. Мета цих перебоїв полягала в тому, щоб нагадати європейцям про їхню залежність від російських енергопоставок, протидіяти європейським санкціям і покарати Європу за підтримку України.
Одночасно з різким зростанням цін на газ ціни на нафту також піднялися вище 100 доларів за барель одразу після вторгнення. Незабаром вони знизилися, але середня ціна російської нафти Urals зросла з 69 доларів за барель у 2021 році до 76 доларів у 2022-му. Для країни, яку сенатор Джон Маккейн пам’ятно назвав «бензоколонкою, що видає себе за державу», це був подарунок долі.
У 2022 році Росія заробила на експорті нафти та газу вражаючі 383,7 млрд доларів — майже на 43 % більше, ніж у довоєнному 2021 році. З цієї суми 168,5 млрд доларів безпосередньо надійшли до російського бюджету, що дозволило Путіну пом’якшити вплив масштабних західних санкцій і різко збільшити військові видатки.
Читайте також: росія безболісно пережила рік нафтових санкцій, але Захід готує нові заходи
2022 рік був винятковим. У наступні роки доходи Росії впали через зниження цін на нафту та нормалізацію ситуації на газовому ринку — Європа почала дедалі більше покладатися на імпорт скрапленого природного газу. Крім того, наприкінці 2022 року західні уряди запровадили «цінову межу» для експорту нафти з Росії, заборонивши морське страхування танкерів, що перевозять російську нафту, продану за ціною, вищою за встановлену межу — 60 доларів за барель.
У результаті Кремль був змушений продавати нафту зі знижкою таким країнам, як Китай та Індія, які стали головними вигодонабувачами від перебудови нафтового ринку. Але загалом, скуповуючи старі танкери та відправляючи їх під прапорами третіх країн, Росія зуміла зберегти потік нафти, а разом з ним — і здатність триматися на плаву.
З 2022 по 2025 рік путінська Росія заробила понад 1 трлн доларів на продажу енергоносіїв на світовому ринку. Китай та Індія стали найважливішими імпортерами російської нафти. Але навіть європейці — попри всі санкції, введені проти Росії, — продовжували купувати енергію у свого агресивного сусіда.
Російський газ, як і раніше, надходив до Європи по тих трубопроводах, що залишилися, навіть після диверсії на «Північних потоках», щорічно приносячи Росії десятки мільярдів доларів. Дивно, але постачання тривали навіть через охоплену війною Україну аж до 1 січня 2025 року, коли Київ поклав край цій незвичайній домовленості.
Іншими словами, якщо після початку вторгнення в Україну Путін щось і довів, то це те, що заправка, яка видає себе за державу, дійсно може бути грізним супротивником. Війна висвітлила й іншу неприємну правду: нафта й газ були не просто товарами. Вони зробили путінську агресію можливою. Вони підтримували російський імперіалізм. Але чому знадобилася війна, щоб це зрозуміти?
Читайте також: Чи захистять Україну від агресії Росії безпекові угоди укладені з державами-партнерами?
Коріння енергетичного імперіалізму
Використання нафти та газу як інструментів політичного впливу та маніпуляції почалося задовго до Путіна. Енергетична політика була важливим елементом «холодної війни», ключовою складовою радянської стратегії: за її допомогою Москва утримувала свою імперію у Східній Європі й водночас купувала вплив за її межами.
Але справа була не тільки в цьому. З кінця 1960-х років, коли радянська економічна модель почала давати збій, енергетика допомагала підтримувати її функціонування. Вона забезпечувала енергією величезні заводи, що виробляли радянські товари, які ніхто не хотів купувати. Вона зігрівала радянських громадян у розпал зими. І, що особливо важливо, її експортували на Захід — танкерами та через величезну мережу трубопроводів, приносячи Кремлю вкрай необхідну тверду валюту, на яку потім закуповували західні технології, а дедалі частіше — і зерно.
Без надлишку енергії, який Радянський Союз отримав спочатку завдяки відкриттю великих нафтових родовищ Татарстану наприкінці 1940-х років, а потім — нафтових і газових багатств Західного Сибіру в середині 1960-х, СРСР розвалився б набагато раніше.
Протягом багатьох років історики та читацька громадськість вважали 1989 рік головним поворотним моментом сучасності. Прорадянські режими падали один за одним. Берлінської стіни більше не існувало. Холодна війна поступалася місцем новому світовому ладу — глобальному капіталізму, миру та процвітанню.
Росія, сторона, що зазнала поразки, мала знайти собі місце в цьому новому дивовижному світі. Вона більше не була наддержавою. У неї все ще було достатньо ядерної зброї, щоб стерти з лиця землі людську цивілізацію. Але наскільки це мало значення у світі кінця XX — початку XXI століття, який здавався дедалі безмежнішим?
Росія була ще й країною, що переживала кризу, сплеск злочинності, корупції та економічний занепад. І якщо озирнутися на 1990-ті, зовсім не очевидно, що повернення Росії як імперіалістичної загрози було зумовлене. Вона цілком могла зісковзнути в постіндустріальний апокаліпсис.
Те, що цього не сталося — що Росія не просто відновилася, а й повернула собі імперські амбіції, — це теж історія нафти й газу. Подібно до ядерної зброї, яка пережила холодну війну й продовжувала формувати російську ідентичність та її відносини зі світом, енергетика забезпечила певну спадкоємність між радянським і пострадянським досвідом.
Росія залишилася одним із найбільших у світі виробників нафти та газу. Вона, як і раніше, була пов’язана із Заходом старими трубопроводами. А коли наприкінці 1990-х ціни на енергоносії пішли вгору, Кремль знову зміг спиратися на експорт нафти та газу, щоб наповнювати державну скарбницю і — в цьому немає нічого дивного — створювати залежності та купувати вплив.
Якщо озирнутися назад, то 1989 рік виявляється не зовсім тим поворотним моментом, яким ми його вважали. Тому важливо заново об’єднати холодну війну та період, що настав після неї, в єдину, безперервну історію, переглянувши наші уявлення про недалеке минуле.
Між періодами до та після 1989 року існують важливі відмінності, але є й вражаюча спадкоємність. Раніше вона не кидалася в очі, але згодом стала очевидною. Насамперед — це зв’язок між енергією та кремлівським проектом побудови імперії.
Ніде цей зв’язок не був настільки очевидним, як в Україні. Протягом 1990-х і 2000-х років Кремль використовував природний газ, щоб купувати політичний вплив у Києві. Путін вдавався до цієї практики неодноразово і сумнозвісним чином, але сама ідея використання енергетики для того, щоб змусити Україну піти на політичні поступки, виникла задовго до нього.
Борис Єльцин використовував газовий важіль, щоб змусити українців відмовитися від Чорноморського флоту та передати Росії радянську ядерну зброю. Путін діяв грубіше, хоча не обов’язково успішніше. Він неодноразово наказував припинити постачання газу до України, щоб покарати українців за прозахідний курс.
Він також використовував газ, щоб розраховуватися з проросійськими політиками. Його підхід поєднував геополітику та корупцію, ставши для Кремля новим явищем.
Те саме ми спостерігаємо й у випадку Німеччини. У книзі я заново розглядаю історію «Північного потоку — 1» та «Північного потоку — 2». Ці два газопроводи будувалися всупереч наполегливим запереченням країн Балтії, Польщі та, насамперед, України, які попереджали, що вони дадуть Кремлю можливість взяти за горло їхнє енергопостачання.
У Берліні ці побоювання, як правило, відкидали, спираючись на усталену часом традицію «зближення через торгівлю». Німеччина імпортувала газ у радянського ворога навіть у розпал холодної війни. Чого було боятися в путінській Росії? Так, Німеччина ставала дедалі більш залежною від одного джерела енергії — російського газу. Але хіба Росія не ставала дедалі більш залежною від німецького ринку?
Сьогодні ці міркування звучать непереконливо. Але аргумент про взаємну залежність і надійність Росії мав під собою підстави. Він був актуальним під час холодної війни, і важко було уявити, що Путін буде готовий пожертвувати величезними доходами від торгівлі енергоносіями заради своїх геополітичних амбіцій.
Поки що він цього не зробив.
Читайте також: Загальні оцінки стану економіки путінської Росії на тлі витрат на війну
Зброя, що дала осічку
У березні 2025 року у повідомленнях з фронту російсько-української війни з’явився цікавий епізод. За твердженнями, загін російського спецназу проповз по занедбаному газопроводу поблизу міста Суджа в Курській області, щоб атакувати українців з тилу. Цього разу російська енергетична інфраструктура була буквально «перетворена на зброю».
Але сам факт того, що між Росією та Україною тепер точилася війна — справжня війна, а не «газова», — свідчив: яким би важелем не була для Росії енергетика, його все одно виявилося недостатньо, щоб утримати Київ у російській сфері впливу. Путін раз за разом розігрував енергетичну карту — і все одно не зміг утримати Україну у своїй орбіті.
Війна стала остаточним доказом того, що російська енергетична зброя не була такою ефективною, як звикли вважати в Кремлі. Це стосувалося не лише України, а й усієї решти Європи.
Дійсно, всупереч очікуванням Путіна, російське вторгнення спонукало Європу переорієнтуватися на відмову від російських викопних енергоресурсів. Це сталося не за одну ніч, але загальна тенденція була безсумнівною. У 2021 році Росія експортувала до Європейського Союзу близько 153 млрд кубометрів природного газу. У 2022 році цей показник знизився майже вдвічі — до 83,8 млрд кубометрів. А в 2023-му впав ще сильніше, до 33,4 млрд.
Європейці продовжували купувати частину російського газу, але в грудні 2025 року Європарламент ухвалив рішення повністю відмовитися від нього у 2027 році. Порожнечу, залишену Росією, заповнили інші постачальники — насамперед Норвегія, Катар і США.
Таким чином, десятиліття копітких зусиль Москви щодо збільшення своєї частки на європейському газовому ринку — зусиль, які, як ми бачили, мали як економічні, так і політичні підстави, — були раптово і, ймовірно, безповоротно скасовані. Якщо відмова буде повністю реалізована до 2027 року, то Європа не отримуватиме російський газ уперше з того часу, як він почав надходити через залізну завісу у вересні 1968 року.
Подібним чином експорт російської нафти та нафтопродуктів до Європи різко скоротився — зі 173,2 млн тонн у 2021 році до всього лише 21,4 млн тонн у 2023-му. Щоб побачити такі обсяги, треба повернутися до 1960-х років. Тоді Сполучені Штати турбувалися через радянський «нафтовий наступ» на Захід, справедливо підозрюючи, що Кремль хоче не тільки заробити гроші, а й розширити політичний вплив. Тепер — всього за кілька років — він втратив і те, і інше.
Щоправда, торгівля нафтою та газом між Росією та Європою повністю не припинилася. Одна країна, Угорщина, довго відмовлялася розривати енергетичні зв’язки. До війни залежність Угорщини від російської нафти становила 61%; до 2024 року цей показник зріс до 86%. Ця нафта переробляється в Угорщині, а далі не тільки споживається всередині країни, але й продається за кордон. Мільйони тонн російської нафти надходили до Угорщини нафтопроводом «Дружба», побудованим за часів Микити Хрущова, щоб заспокоїти союзника після радянського вторгнення 1956 року.
Ще одна країна ЄС, яка, як і раніше, імпортує великі обсяги російської нафти — також через нафтопровід «Дружба», — це Словаччина. Як і колишній угорський прем’єр Віктор Орбан, прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо належить до кола друзів Путіна в Європі. Наприклад, він став єдиним лідером країни ЄС, який приїхав на військовий парад до Москви і в травні 2025 року, і в травні 2026 року, чим, безсумнівно, заслужив вдячність Кремля. Зв’язок між російською нафтою та проросійською політичною орієнтацією значною мірою є непрямим, але навряд чи є сумніви, що Кремль бачить такий зв’язок. Як показує моя книга, історично він завжди його бачив.
Примітно, однак, що нафтопровід «Дружба» продовжуєпрацювати попри російсько-українську війну, хоча пролягає через українську територію і його можна було б легко зупинити, якби Київ вирішив це зробити. У лютому 2023 року президент Володимир Зеленський, за повідомленнями, розглядав можливість його підриву — згідно з даними американської розвідки, щоб «знищити промисловість Віктора Орбана, яка сильно залежить від російської нафти».
У серпні 2025 року Україна завдала удару по насосній станції нафтопроводу в російському місті Унеча, на кілька днів перервавши транзит нафти. Обурений Орбан написав листа Дональду Трампу, скаржачись на дії Зеленського, які, за словами угорського прем’єра, підривали мирні зусилля Вашингтона. «Мені не подобається це чути, — роздратовано відповів Трамп. — Я дуже злий через це».
Сам факт того, що Орбан тиснув на Трампа, аби той зупинив Зеленського й не дав йому заважати роботі нафтопроводу, що постачає російську нафту двом країнам НАТО — Угорщину та Словаччину, причому в той момент, коли Росія вторглася в Україну, свідчить про складний взаємозв’язок геополітики та енергетики, а також про ступінь російського впливу, який трубопроводи здатні забезпечувати. Цей вплив досі допомагає Путіну налаштовувати європейські країни одна проти одної й тим самим підривати загальну рішучість Європи перед обличчям російської агресії.
І все ж загалом Путін зазнав невдачі у спробі «орбанізувати» Європу. Росія значною мірою втратила найважливіший енергетичний ринок — а разом із ним і мільярди доларів, які могла б заробити.
Читайте також: Хто допомагає рф обходити нафтові санкції та як це робиться
Паливо імперії
У грудні 2024 року я перебував у Досі на щорічному економічному форумі Катару. Це строкате зібрання політиків, олігархів, дипломатів і шпигунів було не зовсім звичним середовищем для кабінетного історика, але в мене була особлива мета.
Я вже кілька років не їздив до Росії. Раніше я бував там постійно — для роботи в архівах. Тепер це стало небезпечно. Але в Досі були росіяни — і деякі з них досить відомі. Отже, з’явилася можливість дізнатися щось нове, як то кажуть, з перших вуст. Так я опинився в одному приміщенні з Ігорем Сечіним.
Сечін народився у 1960 році і був на 20 років старший за мене. У 1980-ті роки, коли я навчався в початковій школі на Сахаліні — регіоні, якому судилося стати одним із великих центрів російського нафтогазового видобутку, — Сечін перебував у Мозамбіку, тодішньому радянському сателіті, де працював перекладачем з португальської. Пізніше він опинився поруч із Путіним у Петербурзі й пішов за начальником до Москви.
У 2012 році Сечин очолив державну нафтову компанію «Роснефть». «Знайомі Сечина, — пише провідний фахівець з російських еліт Олександра Прокопенко, — характеризують його як жорстку й мстиву людину. Державні інтереси він розуміє як зміцнення влади Путіна». Тож у Досі я уважно слухав, що скаже Сєчін.
Несподівано Сечін заговорив про ацтеків, майя та інків, яких, як він пояснив, було винищено Заходом. Там йшлося про рабство у Сполучених Штатах та про небезпечну перспективу того, що компанія BlackRock скупить сільськогосподарські землі в Україні. Усе це справляло сюрреалістичне враження. Невже він збожеволів, запитував я себе. Невже вони там усі збожеволіли, надихавшись потужною сумішшю нафтових випарів та імперської зарозумілості? Зрозуміти це було важко.
«Роснефть» та її газовий аналог «Газпром» колись були грізними компаніями, альфою й омегою російського ділового світу. У 2004 році «Роснефть» незаконно поглинула залишки колись всемогутньої російської нафтової компанії ЮКОС, заснованої критиком Путіна Михайлом Ходорковським. Після цього «Роснефть» лише зміцнювалася, аж до того, що в жовтні 2021 року її капіталізація ненадовго сягнула 100 млрд доларів.
«Газпром» колись був ще більш грізною структурою. У 2008 році, незадовго до російського вторгнення в Грузію, його ринкова капіталізація становила 367 млрд доларів.
Повернімося до сьогодення. У грудні 2025 року капіталізація «Роснефти» становила трохи більше 50 млрд доларів, а «Газпрому» — лише 38 млрд доларів, що є лише невеликою частиною колишньої могутності. У 2023 році «Газпром» вперше з 1999 року показав річний збиток — 7 млрд доларів.
Звісно, це наслідок західних санкцій проти Росії. Всемогутні нафтогазові гіганти, які колись скуповували активи по всьому світу, спонсорували футбольні клуби та будували трубопроводи вартістю в мільярди доларів, тепер намагаються втриматися на плаву. Якщо так триватиме достатньо довго, вони ризикують розділити долю ацтеків, майя та інків.
Читайте також: Банк, через який проходять європейські гроші за російський газ слугує гаманцем для російських вбивць в Україні
У 2024–2026 роках Україна дедалі успішніше використовувала далекобійні безпілотники для атак на російські нафтопереробні заводи, спричиняючи масштабні пожежі та значні втрати переробних потужностей. «Російські нафтопереробні заводи трохи схожі на людину, яку раз по раз б’ють, — пише провідний аналітик російської нафтогазової галузі Сергій Вакуленко. — Він не помре від одного удару і навіть від півдюжини ударів. Але після кожного наступного удару йому все важче відновлюватися. Хоча жоден окремий удар не є смертельним, зрештою його можуть забити до смерті».
Ймовірно, це зовсім не те, на що розраховував Путін, коли вирішив вторгнутися в Україну.
Путін, видатний експерт з енергетики, який вражав своїх співрозмовників, жонглюючи фактами та цифрами про трубопроводи, обсяги та цінові формули, і який вірив — так само, як до нього вірили радянські лідери, — що може використовувати енергоносії як важіль політичного тиску проти друзів і ворогів, у підсумку виявив, що наявного у нього важеля недостатньо, щоб змусити світ їсти у нього з руки.
Але він — оптиміст. Одного разу, коли війна в Україні нарешті — і по-справжньому — закінчиться, Путін сподівається тріумфально повернутися на Захід, знову навантажений нафтою та газом. Щоб заробляти гроші, так. І ще, як завжди, щоб заводити нових друзів.
—
Сергій Радченко, професор Університету Джонса Гопкінса; опубліковано у виданні Carnegie Politika