Демографічне питання залишається ніби нездоланним викликом для України: стрімке скорочення населення, падіння народжуваності, старіння нації та міграція вже виходять далеко за межі державної сімейної та демографічної політики й з кожним роком дедалі більше впливають на економіку, ринок праці й національну безпеку.
У цій статті у виданні LB.ua спробували відповісти на питання: як Україна могла б принаймні сповільнити цю кризу і що нам можуть показати окремі світові практики?
Держава — це люди. Не лише в популістично-демагогічному сенсі, а й буквально. Люди працюють, створюють інновації, тримають фронт — спроможності держави напряму залежать від стану її населення. Населення України сягнуло піку — 52,2 мільйона — у 1993 році, після чого знижувалося, і зараз на підконтрольній Україні території проживає близько 29 мільйонів українців.
Скорочення і зміна структури населення створюють серйозні виклики для майбутнього українського суспільства в багатьох сферах, і наразі зусиль, яких докладає держава, щоб пом’якшити проблему, явно недостатньо. Спад населення є загрозою для національної безпеки України та збереження нації як такої.
Статистичний нарис українського суспільства
Портрет медіанного українця підсвічує проблему одночасного старіння населення і скорочення тривалості життя. Медіанний вік українця 2010 року становив 39,5 року, 2024-го — вже 41,8. Водночас очікувана тривалість життя чоловіків і жінок з 65,2 і 74,4 у 2021 році скоротилася до 57,3 і 70,9 року відповідно.
Наша ситуація не унікальна — населення багатьох розвинених держав скорочується, там намагаються боротися з цим. Логічно, що збільшити населення можна двома способами: привабити мігрантів, щоб вони переїхали на постійне проживання, або народити дітей. Поглянемо на перший спосіб.
Залучення мігрантів у виконанні України демонструє погані результати. З 1994 року сальдо міграції нашої держави було стабільно негативним, хоча в окремі роки через особливості методології Держстат міг фіксувати майже нульові або малі позитивні значення. Російське вторгнення лише прискорило цей негативний тренд. За даними ЦЕС, з 2022 року до січня 2026 року за кордон виїхали 5,6 млн українців: 4,3 млн — до Європи, 1,3 млн — до Росії та Білорусі. Також слід робити поправку на частку чоловіків, які перетнули кордон не через пункти пропуску. Це дещо збільшує кількість українців за кордоном.
Фото: EPA/UPG / Українська родина біженців прибуває в Польщу
Левова частина тих, хто виїхав — жінки з дітьми, і коли воєнний стан скасують, Україні, на думку демографа Елли Лібанової, загрожує новий виток міграції: чоловіки поїдуть до дружин, які зуміли влаштувати життя в ЄС. Звісно, буде і протилежний тренд, однак суттєво слабший.
Цифри українського дітонародження
Народжуваність традиційно вимірюють співвідношенням народжених до померлих або ж коефіцієнтом фертильності — кількості дітей на одну жінку. Обидва показники давно, ще з 70-х років УРСР, у значеннях, що вказують на скорочення населення. Коефіцієнт фертильності за роки незалежності не піднімався до позначки 2,1 — мінімально необхідної кількості дітей, щоб майбутнє покоління не було меншим за попереднє. З 1991 по 2021 рік, за даними Держстату, показник скоротився з 1,78 до 1,16, а після початку повномасштабного вторгнення опустився нижче від рівня 1,0.
За перше півріччя 2026 року співвідношення померлих до народжених склало 3,55:1. Під час воєнного стану статистика про причини смертності недоступна, проте довоєнні показники, 2021 року, вказують на такі: серцево-судинні захворювання (61 %), COVID-19 (12 %), онкологічні захворювання (10,6 %), немедичні чи вікові причини (3,98 %) та інші захворювання. Загиблих на війні солдатів, за словами Зеленського, — від 50 до 55 тисяч. На початку 2026 року число загиблих цивільних сягало 15,2 тисячі. Зниклих безвісти в Україні зараз 114 тисяч. До вторгнення це число не перевищувало 10 тисяч, і більшість зниклих — військові. Отже, війна не має вирішального значення для показника щорічної смертності, а тому українська демографія не відновиться природно після завершення бойових дій — лише дещо покращає.
Рішення відкрити кордони для хлопців 18–22 років хоч не вплинуло суттєво на цифри міграції, додатково вдарило по демографічному здоров’ю України, оскільки покоління двадцятирічних суттєво менше, ніж нинішні старші. Тому потреба в підтримці молодих родин і якісній сімейній політиці лише гострішає.
Фото: https://www.populationpyramid.net / Демографічна піраміда України
Неможливо говорити про народжуваність без розмови про сім’ю загалом. В Україні близько 75–80 % дітей народжуються у шлюбі. Хоча відсутня чітка статистика, демографічна наука загалом вважає, що заміжні жінки народжують більше дітей (у перерахунку на жінку), аніж незаміжні. Водночас інститут сім’ї перебуває в не найкращому становищі: у довоєнні 2020 та 2021 роки на один укладений шлюб припадало 0,71 та 0,57 розлучення відповідно. У роки повномасштабної війни цей показник спочатку знизився до 0,41 у 2022 році, а згодом зріс до 0,69, 0,94 та 0,75 в наступні роки. Важливо, що від 70 до 80 % розлучень припадають на сім’ї, де є хоча б одна неповнолітня дитина. Втрата одного дорослого члена родини, переважно батька, негативно впливає і на фінансовий стан, і на сам процес виховання.
До того ж високий показник розлучень означає, що значна частка жінок фертильного віку втрачає умови для народження дітей, відкладає його на пізніші періоди життя. У той самий час зростає і середній вік першого шлюбу — у 2025 році він уже становив, за даними Мін’юсту, 30 років для чоловіків і 28 для жінок.
Це частково підтверджує інший показник — середній вік народження першої дитини, що стабільно збільшувався з 23,8 у 2009 році до 26,2 у 2019 році та 29,4 у довоєнному 2021 році. Звісно, війна лише прискорила негативний тренд. Цей показник важливий також через звуження репродуктивного вікна: пізніший старт материнства статистично зменшує ймовірність народження другої та наступних дітей у родині. Крім того, відкладене батьківство зміщує навантаження на систему охорони здоров’я та потребує від сімей більших фінансових і часових ресурсів для супроводу вагітності й догляду за дитиною у більш зрілому віці батьків.
Реакція держави на кризу
Як ми зазначали вище, описані явища є трендом у розвинених державах. Люди одружуються пізніше, народжують менше дітей через здорожчання рівня життя, високий поріг очікувань від майбутнього дітей в умовах постіндустріальної економіки, що вимагає сильніше вкладатися в дитину, аніж це робили кілька поколінь тому.
Важливим фактором залишається глобальна криза нерухомості, через яку молодій родині все складніше здобути власне помешкання, у частині випадків вона відтерміновує укладення шлюбу як через бажання спершу накопичити кошти на помешкання, так і через острах купувати помешкання вдвох через високий показник розлучень і поділу майна при цьому. Умови ж економічної і політичної невизначеності роблять перспективу тимчасової непрацездатності жінки (з огляду принаймні на пізні періоди вагітності й певний час після народження дитини) ризиковою для фінансової стабільності сімей.
Тому держави Заходу вдаються до заходів підтримки народжуваності й сімей. Україна не виняток у цьому питанні. Такі заходи закріплюють законодавчо, вони включають державні гарантії, фінансові стимули й соціальні послуги. Якісна, узгоджена нормативно-правова база може перетворювати декларативні наміри на реальні механізми впливу на демографічну ситуацію та загальний соціальний клімат у державі.
Попри давно відомі й уже згадані проблеми, в Україні окрему демографічну політику вперше сформували лише у 2024 році, ухваливши Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року. Чи можемо ми гарантувати успіх заходів у такій довготривалій перспективі — риторичне запитання. Та документ належить до ключових індикаторів виконання Плану України в межах ініціативи Європейського Союзу Ukraine Facility, орієнтованої на реформування ринку праці та підвищення рівня життя громадян, тож вже має значення як складник євроінтеграційної співпраці.
Стратегія за своєю правовою природою нормативно-правовий акт м’якого права (soft law). Вона визначає загальну рамку та пріоритети для органів виконавчої влади, проте не встановлює прав і обов’язків для громадян чи бізнесу.
Очевидний факт — переважна частина заходів демографічної політики критично залежить від спроможності державного бюджету, а в наших умовах — ще й від залучення зовнішнього фінансування. Однак суто фінансові інструменти мають лише короткочасний ефект і не здатні забезпечити тривале зростання народжуваності, тому запровадження чи підвищення виплат частіше призводить не до якісного тривалого росту народжуваності, а до перенесення планів сімей народжувати дитину на більш ранній період.
Стратегія підкреслює такі ключові проблеми, як системне зростання бідності серед родин з дітьми, показник якої ще у 2021 році становив 22,4 % (при середньому рівні бідності в країні 20,6 %), що в умовах збройної агресії стало суттєвим деструктивним фактором. Актуальними залишаються труднощі поєднання професійної діяльності чи навчання з вихованням дітей через відсутність гнучких режимів роботи, можливостей дистанційної праці та низьку доступність якісних послуг догляду за малюками.
Цей бар’єр впливає на рівень зайнятості жінок віком 25–44 років: за наявності дітей віком від трьох до п’яти років він падає до 51,5 % порівняно з 71,1 % серед тих, хто дітей такого віку не має. Додатково ситуація погіршується через знищення дитсадків і шкіл унаслідок обстрілів і через хронічні проблеми із записом у наявні (щоб залагодити їх, нерідко вдаються до корупції).
Доповнюють Стратегію точкові заходи, розрізнені за численними законами. Згідно з Законом «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», при народженні кожної дитини виплачують 50000 гривень допомоги. Додатково передбачено Пакунок малюка — безповоротну адресну соціальну допомогу, яку надають у натуральній формі або як грошову компенсацію.
Закон «Щодо особливостей використання відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами» розширив кількість відпусток для сімей. Для підтримки багатодітних родин діє Закон «Про охорону дитинства», який визначає систему соціальних пільг, зокрема: знижки на оплату комунальних послуг, проїзду і придбання палива. Стратегія державної політики щодо внутрішнього переміщення до 2030 року покликана стабілізувати «внутрішній демографічний потенціал через житлову, соціальну та економічну інтеграцію постраждалого населення», планують вирівнювати фінансове навантаження територіальних громад «шляхом удосконалення механізму бюджетного планування».
Ці різнопланові ініціативи вибудовують систему демографічної політики, де кожен закон чи кожна стратегія відповідає за свій напрям. По-перше, держава прагне втілити всебічну підтримку родини, народжуваності та батьківства, через норми Сімейного кодексу, закони про охорону дитинства й відпустки створити надійний соціальний щит для кожної української сім’ї. Іншим актуальним запитом є міграційна політика та реінтеграція переміщених громадян — цей напрям базується на законодавчих гарантіях прав ВПО та державних стратегіях, орієнтованих на повернення українців і їхнє залучення до відновлення країни. Нарешті, третій напрямок державної політики фокусується на збереженні людського потенціалу й адаптації суспільства до старіння, що реалізують через закон про соціальні послуги й масштабну програму безбар’єрності.
Західноєвропейський досвід: Франція
Удосконалення демографічної політики неминуче потребує звернення до міжнародного досвіду. Обрати успішну світову модель з найкращим досвідом ще не запорука виходу з кризи, тим паче для країни, що перебуває у стані війни. Та навіть такі приклади завжди корисні для звірки актуальності обраних засобів.
Французька демографічна політика сформована навколо неприпустимості падіння рівня життя родини у зв’язку з народженням дітей. Франція десятиліттями утримує високі показники народжуваності завдяки інтегрованій сімейній політиці, зосередженій не на разових виплатах, а на довгостроковій підтримці. Фундамент цієї політики заклали під час Другої світової війни та після неї, коли перед державою постали проблеми гострої нестачі призовників і масштабної боротьби за поліпшення умов праці.
Фото: EPA/UPG / Хлопчик запускає повітряного змія над пляжем під час фестивалю у Дьєппі, Франція
Результатом компромісу між національною безпекою та соціальною справедливістю став Сімейний кодекс, який перетворив підтримку батьківства на довгострокову національну стратегію. Це сформувало систему державної підтримки, яка охоплює гранти й тривалі декретні відпустки, обсяг яких прогресивно зростає з народженням третьої дитини, а також інфраструктуру для виховання дітей: субсидовані ясла, дитячі садки, послуги професійних нянь і можливість безперешкодно відвідувати дошкільні заклади вже з двох з половиною років.
Ключовим елементом французької демографічної політики у сфері підтримки сім’ї є інститут сімейного коефіцієнта (Quotient Familial, QF). Порівняно з країнами, де дохід кожної особи оподатковують індивідуально, у Франції базою для розрахунку податку на доходи є сукупний річний дохід усього домогосподарства, поділений на кількість сімейних часток (parts fiscales), яка залежить від кількості членів родини.
Механізм розрахунку працює так: сукупний річний оподатковуваний дохід родини ділять на загальну кількість часток (зазвичай дорослі отримують по частці, перша та друга дитина — по 0,5 частки, а третя і наступні — по частці). Отриману суму на одну частку оподатковують за прогресивною шкалою, після чого нарахований податок множать на кількість часток домогосподарства. Штучне розбиття сукупного доходу на менші частини дозволяє родині потрапити до нижчої податкової сітки, а державні соціальні допомоги на дітей при цьому взагалі звільняють від оподаткування.
Уявімо дві французькі повні родини: у першій двоє дорослих і дитина, у другій — двоє дорослих і три дитини. Нехай річний дохід до оподаткування кожного дорослого буде 30 тисяч євро — медіанний показник для Франції. Отже, дохід і першого, і другого домогосподарства становить 60 000 євро на рік. Далі одержаний дохід ділять на частки, які має родина: для першої сім’ї це 2,5 (дорослі по одній і дитина з половиною частки), для другої — 4 (дорослі по одній, перша та друга дитина по половині і третя дитина дає одну). Після поділу на частки результат першої сім’ї становить 24 000 євро.
Згідно з французькою прогресивною шкалою оподаткування, ставка на дохід до 11 600 євро становить 0 %, а на дохід від 11 601 до 29 579 — 11 %, а тому з 24 000 євро вирахованого доходу на частку для першої родини оподатковують 12 399 євро за ставкою 11 %, що становить 1 363,89 євро. Цю суму далі потрібно помножити на кількість часток родини (2,5), і загальна сума податку родини з доходом 60 000 євро і однією дитиною становить 3 409,73 євро.
Натомість друга родина, яка має такий самий річних дохід, але трьох дітей, після поділу доходу на частки отримає не 24 тисячі, а 15 000 євро. З урахуванням прогресивної шкали податку, лише 3 399 євро з частки оподатковують під 11 %, що після множення на суму часток (4) дає 1 495,56 — суму, що становить близько ⅖ від податку першої родини.
Французька модель нарахування сімейної допомоги передбачає чітку вікову диференціацію виплат, орієнтовану на періоди найбільшого фінансового навантаження на батьків. З 2026 року підвищені державні виплати для родин з двома та більше дітьми надають після досягнення дитиною 18 років і виплачують до 20 років, адже основні додаткові витрати припадають саме на період здобуття вищої освіти і становлення молоді. Залежно від рівня доходу домогосподарства щомісячна надбавка в цей період становить від 18 до 75 євро, що забезпечує родині додаткову від 216 до 900 євро на рік.
Франція станом на 2026 рік має один з найвищих коефіцієнтів фертильності у Європейському Союзі: 1,85 дитини на жінку. З іншого боку, навіть у такої політики є своя критика: запровадження суворішої перевірки доходів для отримання базових виплат у 2014 році призвело до статистично доведеного зниження народжуваності серед сімей із середнім доходом і спричинило часовий зсув у плануванні народження дітей. Окрім того, сімейний коефіцієнт за певного рівня доходів може стримувати вихід матерів на ринок праці, оскільки додатковий заробіток дружини підвищує сукупну оподатковувану базу родини та нівелює частину податкових пільг.
Поширеним контраргументом опонентів французької моделі є твердження, що високі показники забезпечують переважно за рахунок масової міграції. Показники народжуваності серед жінок-іммігранток першого покоління дійсно вищі за середні показники в перші роки після переїзду. Проте вже у другому та третьому поколіннях їхня фертильність наближається до загальнодержавної норми, що доводить лише короткотривалий вплив міграційного фактора на загальну демографію.
Центральноєвропейський досвід: Чехія
Історично й геополітично набагато ближчою до України є Чехія, яку донедавна вважали зразком успішної демографічної політики. У 2021 році коефіцієнт фертильності в країні сягнув 1,83, що стало другим найкращим результатом у Європейському Союзі після Франції. Уже тоді Чехія виділяла близько 2,1 % свого ВВП на підтримку сім’ї. Тут демографічна політика спирається на фінансову підтримку та передову медицину.
Чеська система базується на кількох системних заходах. По-перше, в країні застосовують модель відпусток для догляду за дитиною, коли стандартна оплачувана декретна відпустка триває 28 тижнів, під час яких мати отримує допомогу в розмірі 70 % від своєї середньої заробітної плати. Згодом надають відпустку по догляду за дитиною, яка може тривати до досягнення дитиною трирічного віку, а роботодавцю забороняють звільняти матір під час такої відпустки. Протягом цього періоду сім’ї отримують сукупну батьківську допомогу в розмірі 350 000 чеських крон.
Так батьки отримують виплати, але зберігають можливість працювати. Модель підтримує родину не лише на рівні немовлят, а й на роки наперед. Адресну допомогу на дитину можуть виплачувати сім’ї, аж поки дитина не досягне 26 років, якщо здобуває вищу освіту на денній формі навчання. Сприяє ситуації тенденція до застосування репродуктивної медицини, завдяки якій народжуються понад 5 % дітей.
Утім така системна політика не врятувала Чехію від раптового падіння коефіцієнта фертильності: якщо у 2021 році народилося 110,00 немовлят, то у 2025 році — вже 77,600, а сам коефіцієнт упав з 1,83 до 1,37. Спад пов’язаний не лише зі зниженням якості життя у 2022–2023 роках, а й з втратою відчуття безпеки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну: якщо у 2021 році загроза війни турбувала лише 11 % чехів, то у 2023 році цей показник зріс до 43 %.
Чехія не уникла загальноєвропейських тенденцій до соціально-культурних змін: якщо станом на 1993 рік середній вік для одруження складав 23,2 року для жінок та 25,4 року для чоловіків, то у 2021 році він вже становив 32,1 року для чоловіків та 30,3 для жінок, а у 2023-му — 32,7 та 30,8 відповідно. Як і на багато інших розвинених країн, на Чехію впливає старіння населення. Ці фактори змусили уряд у 2024 році ухвалити масштабну пенсійну реформу, яка передбачає поступове підвищення пенсійного віку з 65 до 67 років. Чехія зазнала п’ятого за швидкістю зниження народжуваності у світі з 2020 року після Кувейту, Латвії, Китаю та України.
Уряд Андрея Бабіша й партія ANO пообіцяли вжити заходи, аби підвищити народжуваність: від збільшення батьківських допомог до субсидованих іпотечних кредитів для молодих пар, а також інших фінансових стимулів і податкових пільг. Проте навіть щедрі фінансові виплати мають лише помірний і короткостроковий вплив на народжуваність, тоді як їхня ефективність залежить від того, чи залишатимуться такі заходи чинними довго. І вони можуть мати протилежний вплив, якщо не будуть послідовними від одного уряду до іншого. У місцевому інфопросторі пропонують інвестувати щонайменше 10 % ВВП, щоб підвищити рівень народжуваності із сьогоднішнього рівня до 2,1.
Тривалий час поєднання щедрої державної демографічної політики у вигляді тривалих відпусток з традиційними уявленнями про роль жінки дійсно схиляло пари до утворення сім’ї. Проте складнощі з дошкільним вихованням дітей, несправедливий розподіл домашніх справ і небажання роботодавця приймати жінок на пів ставки мотивують останніх обирати шлях кар’єри. Не сприймають однозначно і репродуктивну медицину через дороговизну, юридичні обмеження, етичні й моральні застереження, а прем’єра Бабіша критикують за фактичний контроль над третиною сфери репродуктивної медицини.
Чеське суспільство також бентежить нестача робочої сили, яка в поєднанні з очікуваним зниженням внутрішнього попиту через скорочення населення, ймовірно, посилить тиск з боку чеського бізнесу щодо подальшого відкриття країни для імміграції з третіх країн — тому українських біженців, попри праву політику, все ще активно вітають. Але навіть їхній вплив не буде універсальним порятунком для регіону в довготривалій перспективі.
Що робити Україні?
На прикладі Франції та Чехії ми можемо побачити, що подолання або хоча б сповільнення демографічної кризи неможливе завдяки суто точковим фінансовим стимулам чи міграції. В обох випадках довгостроковий успіх дає не лише фінансова політика, а й стабільна система, яка інтегрує інтереси родин у загальну політику держави.
Безперечним також залишається факт, що війна створює небезпеку: для життя, фінансового благополуччя, майбутнього. Це фактор, що негативно впливає на народжуваність, і його вплив не компенсувати за допомогою державних програм. А проте, держава може запропонувати принаймні інституційну безпеку — тяглість і стабільність фінансування програм підтримки сімей є фундаментом, на якому можна впроваджувати подальші заходи, а самі рамкові документи м’якого права обов’язково повинні отримувати продовження у формі законодавчих механізмів і, наприклад, захищених статей кошторису.
Україні доцільно розглянути запровадження системи довготермінової фінансової підтримки родин з дітьми як у формі податкових пільг з регресивною ставкою відносно числа дітей у сім’ї, так і в безпосередній допомозі, яка може бути прив’язана до конкретного вікового порогу дитини за прикладом французької моделі.
Окрім фінансової допомоги, яка впливає на проблему нестачі ресурсів, державі слід зосередити зусилля на удосконаленні та відновленні соціальної інфраструктури, найбільш затребуваної в перші роки життя дитини. Метою має стати достатнє забезпечення дитячими садочками, поліклініками та початковими школами, а також відповідний рівень фаховості їхніх працівників.
Щоб зменшити негативний вплив на кар’єрний шлях матерів з малими дітьми, доцільно розглянути заходи, які стимулювали б роботодавців пропонувати таким працівникам гнучкий графік праці на запит, а також можливість дистанційної роботи, аби матері могли планувати догляд дитини, забрати її з садочка тощо. Водночас державну політику слід спрямовувати на інтеграцію жінки в роботу, гарантуючи їй можливість працювати на пів ставки протягом перших трьох років життя дитини.
Хоча молоді родини часто стикаються з проблемою відсутності власного житла, не вважаємо, що доцільно додатково пропонувати заходи пільгового іпотечного кредитування, оскільки наявна державна «єОселя» пропонує умови, суттєво кращі за ринкові, і подальше її розширення може негативно вплинути на ринок нерухомості загалом. Водночас варто розглянути включення категорії молодих сімей (наприклад, з дітьми до двох років) у категорію, якій доступна іпотека під 3 %.
Фото: facebook/ЖИТЛО для ВПО / Під час відкриття центру соціалізації для переселенців 4 вересня 2025 року у Стрижавській громаді, Вінницька область.
Ціль сімейної політики має полягати передусім у підвищенні народжуваності загалом, аби мінімізувати майбутній економічний шок від різкого скорочення працездатного населення. Залучення мігрантів і повернення українських біженців з Європи також можуть позитивно вплинути на демографію, однак сьогодні перспективи обох процесів непевні, тож найближчою ціллю має стати зменшення еміграції молодого та працездатного населення.
Малоймовірно, що комплекс описаних заходів дозволить досягти відтворення населення в середньостроковій перспективі, однак принаймні сповільнить процес скорочення та старіння нації.
—
Михайло Шершун, аналітик Київського інституту національного інтересу; Олександр Михайліченко, аналітик Київського інституту національного інтересу; опубліковано у виданні LB.ua