Скільки ще це місто має жити в режимі “якось воно буде”?
Шістнадцять років при посаді – це вже не про “не встигли”. Це про модель управління. Про звичку робити вигляд, що все під контролем, коли насправді місто просто пливе за течією. Показова картинка є. Центр прибраний, Соборна – як вітрина. Там чисто, там красиво, там можна фотографуватися і звітувати. Але варто зробити кілька кроків убік – і ця картинка розсипається.
Бездоріжжя біля «ФайноМаркету» вже нікого не дивує. Це більше не проблема – це фон, до якого всіх привчили. Так само, як і до вічних обіцянок.
Сквер на Соборній мали здати ще у 2021 році. Минуло кілька років – а результату немає. Просто ще одна історія, яка тихо зникла з порядку денного.
Зате були катальпи. Красиво висадили, зробили фото, відзвітували. А далі – як завжди: ніхто не доглядав, не поливав. Висохли.
І це навіть не про дерева. Це про підхід.
Меценати власним коштом відновлюють занедбані будівлі, вкладаються в місто, роблять конкретні речі. Те, що мала б робити влада.
А влада? Влада навіть не знаходить часу бути присутньою на відкритті.
Зате завжди знаходить час на відрядження.
Міський голова роками живе у графіку постійних поїздок. Тільки повернувся – і знову поїхав. Цього разу ще й із заступником. І тут питання навіть не в самому факті поїздок.
Питання – у результаті.
Що ці відрядження дали місту? Де інвестиції? Де рішення системних проблем? Де хоча б одна історія, яку можна показати і сказати: “ось, це ми привезли, це ми впровадили”? Час – найцінніший ресурс. Його завжди ні на що не вистачає. Інколи не знаєш, де б узяти додаткові кілька годин на добу, аби встигнути все, що напланував на день. То, може, варто витрачати його на вирішення нагальних проблем міста, керівником якого тебе обрали люди, а не на безкінечні поїздки в Європу? Для того, щоб ділитися досвідом, було би правильно спершу його набути. А якщо й переймаєш чужий – то втілюй ідеї у життя. Як мінімум…
Натомість місто живе в стані постійного “якось буде”. Без чіткої стратегії. Без відповідальності. Без розуміння, що робити завтра.
І на цьому фоні ми підходимо до ситуації, яка вже не про комфорт – а про базову здатність міста функціонувати.
Пальне в Україні злетіло у півтора рази. А подекуди – і більше. У всіх містах перевізники переглядають тариф, бо це не примха – це економіка. Бізнес не працює в мінус.
Наше місто – не виняток. Перевізник звертається до міської ради з проханням переглянути тариф.
І що робить влада? – Нічого. Бо в момент, коли потрібно приймати рішення, міського голови знову немає на місці.
Перевізник не може працювати в збиток. Це не благодійність. Якщо витрати ростуть, а реакції немає – система просто зупиняється. І тоді питання вже не про цифру в тарифі. Питання – як людям добиратися на роботу, в лікарню, додому.
І тут виникає логічна суперечність.
Якщо громада може фінансувати поліцію, рятувальників, суди – бо вони працюють для людей, то чому перевізник, який щодня возить цих же людей, має виживати сам? Чому до нього інший підхід? Особливо на фоні того, що вже обговорюється підняття вартості квитка на комунальному автобусі – з 25 до 40 гривень.
Тобто комунальному перевізнику – можна.
Приватному – ні? Це як називається? А може, це якось пов’язано з тим, що перевізник є представником діючої опозиції міському голові? Хто знає…
Поки одні рахують кожну копійку, щоб не збанкрутувати, інші продовжують грати у “керування містом” десь між відрядженнями. І правда тут дуже проста: місто довели до стану, коли воно тримається не на системі, а на витривалості тих, хто ще не здався.
Але витривалість – не безкінечна.
І якщо зараз не буде прийняте рішення щодо перевізника, місто залишиться без елементарного. Без перевезень.
Анна Максимець в Мережі Фейсбук