Коли Івана Самойловича обрали гетьманом, Україна була ніби розірвана навпіл.
Лівий берег — один біль.
Правий — інший.
А між ними — Дніпро, широкий, мов доля, і глибокий, мов пам’ять.
Кажуть, у першу ніч після обрання Самойлович довго стояв біля ріки й дивився на воду.
— Держава не може жити з розірваним серцем, — мовив він. — Береги треба зшити. Навіть якщо нитка ріже руки.
Він не був гетьманом шаблі — він був гетьманом терпіння.
Рік за роком збирав розрізнені землі, повертав міста, домовлявся, сперечався, часом поступався, але не відпускав головної мети — єдності.
За нього Лівобережжя й Правобережжя знову відчули себе однією землею.
Він укріплював Батурин, дбав про лад, мріяв про державу, яка стоятиме не на страху, а на порядку.
Та кожна тиша в історії — тимчасова.
Коли прийшла війна й невдалий похід обернувся поразкою, винного шукали швидко.
І знайшли — гетьмана.
Того, хто роками зшивав береги, зробили відповідальним за бурю, яку не він здіймав.
Самойловича позбавили булави й заслали далеко, туди, де сніги довші за пам’ять.
Кажуть, і там він не проклинав долю. Лише мовив:
— Країну легше зламати, ніж зібрати. А того, хто збирає, завжди судять суворіше.
Він помер у вигнанні.
Та Дніпро пам’ятає: колись хтось намагався з’єднати його береги не мечем, а волею.
📜 Мораль цієї притчі проста й гірка:
Той, хто будує державу повільно й обережно, часто програє тим, хто обіцяє швидкі перемоги.
Але без таких, як Самойлович, держава взагалі не має з чого початися.