У Києві під крильцем церкви мокшанського патріархату працює школа для дітей 1-9 класів. Але дивує зовсім не це.
Дивує, що понад 60 сімей свідомо віддали туди своїх дітей. Там їх вчать любити радянський союз, сталіна, путіна. Показують радянські фільми і розповідають, що саме сталін врятував українців від голодомору 1932-33 років.
Що не було ніякої депортації кримських татар, просто вони кочовий народ і самі попросили перевезти їх до сибіру. Мами цих діток відверто ненавидять Україну, проклинають ЗСУ і відкрито підтримують агресора.
У моєму рідному Кропивницькому затримали агентку фсб. Вона встановила не території ТЕЦ пристрій, який би допоміг росіянам поцілити. Недошпигунці – 16 років. Погортайте новини. Таких прикладів – сотні. Я б не здивувався, аби то робили ностальгуючі по совку пенсіонери. Але це робить по суті дитина.
Тиждень тому авто військового на Оболоні підірвала жінка 25 років.
Так, люди це роблять за обіцяні гроші. Але тут є інша складова – інформаційний вплив.
У столиці 3 дівчини катались авто і співали під російську попсу. Їм – від 21 до 24 років. Вони вже не застали радянщину, вони не були піонерами і комсомолками, не давали клятву вірності вождю пролетаріату.
У Маріуполі місцеві, які ще недавно десятками тисяч хоронили своїх сусідів і рідних, попхались на відкриття драмтеатру, братської могили для стариків, жінок і немовлят. І на камеру розповідають, що нарешті лише тепер місто стало гарним.
То чому ж так відбувається? Чому такі випадки – система?
Чому через без місяця за чотири роки повномасштабної війни молодь споживає російський контент, слухає російські пісні, ведеться на пропаганду і йде виконувати замовлення фсб?
Бо ми в нуль програли інформаційну війну і продовжуємо це робити. І справа тут не лише у мовному питанні. Ні, справа в культурному та інформаційному просторі. Там – сферичний кінь у вакуумі і аналогічного змісту телемарафон. От його і заповнюють наші вороги. В ТГ-каналах, соцмережах, музикою, подкастами і навіть туристичними продуктами. Так, туризм – це, певно, один з найсильніших важелів впливу на культуру та світосприйняття.
Ми втрачаємо потужну інформаційну зброю. А ворог її лише посилює.
Поясню на прикладах.
Лише з вересня по грудень маємо дні народження трьох чи більше десятків видатних українців. Котляревський, Довженко, Сковорода, Леонтович, Патон, Сікорський, Курбас, Бандера, Вишня, Ступка, Примаченко, Крушельницька…
Де про них в телемарафоні? Де якісні документалки, де в гарному сенсі пропаганда, реклама якщо хочете українського? Того, що дасть молоді, та й старшим не завадить, розуміння величі нації, історії країни, щоб комплекс меншовартості був раз і назавжди випалений напалмом.
Де якісне художнє кіно про ЗСУ? Там кожен воїн – вже привід зняти свого «Рядового Раяна», свою «Злість», свого «Українського снайпера». У нас – свої герої, ми маємо їх знати, про них говорити і пишатись, що однієї нації.
Так, хай це будуть не трилери з мільйонним касовими зборами, але такі культурні продукти потрібні.
Що заважає створити на YouTube канал про військових, який би дивились так само із захопленням, як Антарктиду Птушкіна? Де виставки з офігенними інфоприводами за кордоном? Чи їздити туди чиновникам лише під видом відрядження на Мальдіви можна?
У нас же є ціле міністерство культури. Правда, окрім розподілу посад, хрін знає чим ще воно займається. Ні всередині країни, ні поза межами. Натомість на екранах нізькосортні дебільні холостяки, танці-шманці, супермами, вечірні, прості Господи, квартали… Може, воно й потрібне, але не як єдиний культурний продукт.
Бо ж виходить якась дивина: про тих, хто віддає свої життя заради виживання країни, маємо хіба некрологи. «Цвинтар – єдине, що зараз об’єднує українців» (с). А про вибір дружини чи мам, які в маєтках виховують дітей, роками години телеефіру.
Сотні годин на недолугі політичні шоу, де учасники міряються глибиною проникнення язиком в задній вхід кого потрібно.
Натомість ні слова – про щоденну боротьбу, про біль втрат і перемоги, про хлопців, що півроку стоять на позиції без ротації.
І не військом єдиним. А де сюжети про героїв рятівників? Які під обстрілами рятують людей? Чи буде завтра у телемарафоні документалка про лікаря, який сьогодні загинув у Києві, рятуючи людські життя? А якби такий інформаційний продукт існував, можливо, народ би перестав в чатиках і відкрито у тисячний раз винити електриків, бо вони не увімкнули світло.
Чи буде нарешті художній фільм, або хоча б яскрава документальна картина про єдину у світі блискучу операцію зі знищення стратегічної авіації ворога? Мабуть, якщо за кілька років то зніме Netflix. Але у нас точно буде чергове комік-шоу, яке нахрін нікому не потрібне. Принаймні у війну.
А ще у нас є чудове Міністерство освіти. Яке, очевидно, зайнято чимось важливішим, ніж освіта, виховання, навчання, педагогіка. Бо через день скандал або про вчителя, що викладає російською, аб про професора, який на парах агітує за совок.
Зато у Міносвіти є справа до скорочення сільських шкіл, до дебільних провальних програм фахової освіти, до тотальної корупції у вишах.
Так, між іншим, бюджет Мінкульту та Міносвіти за минулий рік 11,3 та майже 200 млрд грн відповідно.
У нас є ціле держагенство, що має опікуватись туризмом. Крута штука для просування наративів на міжнародний ринок. Мяко, красиво, дипломатично через туризм – про злочини ворога, про місця пам’яті, про героїчність наших готельєрів зрештою! Тих, хто працює за кілька км від лінії фронту, тих, хто у важкі часи розміщав сотні біженців, хто кілька місяців приймав іноземних журналістів, під обстрілами скупляв для них їжу і воду, аби ті не постраждали.
Я впевнений, про це на міжнародній арені просто не знають.
Бо набагато легше за державний кошт оформити відрядження, подорожувати країнами Європи, підписуючи там меморандуми про розвиток туризму після війни. Нам би війну вистояти, нам би підтримку отримати. А не зібратись «рідним» колом на дегустацію вина в приватному готелі і назвати це роботою над стратегією розвитку туризму.
Ми надто загрались у толерантність та приторно лагідну українізацію. Настільки, що бути українцем і говорити українською в себе в країні не так і просто. Мовнюк, укроп, кастрюлеголовий. І на противагу – актонамзапретіт, етонашродной, вастоквсегдаруцкій. Це загравання влади з виборцями вилазить боком.
Бо не можна намагатись вигнати ворога і толерувати його мову та культуру.
Не можна одночасно хотіти перемоги і тримати 5 тон золота у москві. Не можна з трибуни кричати про патріотизм, стискаючи спітнілою долонею російський паспорт у широких штанинах.
Заграючи із виборцями можна навіть ще одні вибори виграти. Нажаль, левова частка суспільства не наділена критичним мисленням. Але тоді, знову ігноруючи українство як інститут державності, ставлячи власні амбіції понад історією та культурною парадигмою інфопростору, ми лагідно замість дивитись Птушиікна читатимемо Пушкіна. У шкільній програмі. В розділі какаяразніца за 5-й клас.
P.S. Це ніяк не змінює визначення нашого спільного зовнішнього ворога. Він один і ми з темних квартир бачимо, який то 3,14дор.
Але варто памʼятати уроки історії: більшість фортець і найукріпленіших міст падали через ворога всередині мурів.
Олександр Чорний в мережі Фейсбук