Виїхати з тимчасово окупованої території – лише перший крок на шляху до повернення в український простір. Після життя в окупації дитині чи підлітку доводиться фактично заново вибудовувати своє життя: відновлювати документи, вступати до українського університету, розбиратися в державних процедурах і водночас звикати до середовища, яке роками існувало за межами доступного інформаційного та культурного контексту.
ZMINA розповідає історію Софії (імʼя змінено з безпекових міркувань), яка виїхала з окупованого Донецька, щоб вступити до українського університету.
Досвід дівчини демонструє, що реінтеграція – це не лише про документи, освіту чи безпеку. Людям, які повертаються з окупації, потрібно допомогти знову відчути себе частиною українського суспільства – без постійної необхідності доводити, що вони “свої”.
“Я боялася, що не зможу повернутися”
Рішення про виїзд зрідка буває простим. Софія каже, що сумнівалася – насамперед через відсутність стабільних контактів з людьми, які живуть у вільній Україні.
“Я не розуміла, що зі мною буде після виїзду. Найбільше боялася, що не зможу вступити – тоді не здійсниться те, нащо я сюди виїхала, проте і повернутися назад я вже теж не зможу”, – розповідає вона.
Жити в окупації означає постійно перебувати в середовищі страху, ізоляції та пропаганди. За відсутності доступу до іншої інформації люди можуть сприймати нав’язані окупаційною владою твердження як правду, пояснює засновниця ГО “Компас Мрії”, правозахисниця Діна Уріх.
За її словами, мешканців ТОТ залякують тим, що після виїзду до України вони нібито зіткнуться з переслідуваннями, а молодих хлопців після виїзду одразу ж мобілізують. Також людям нав’язують уявлення, що на підконтрольній території зруйнована інфраструктура, немає світла та їжі, а після виїзду їм нібито не буде де жити.
Думка про вступ до українського університету в Софії зʼявилася ще в 10 класі – коли вчителі почали говорити про складання ЄДІ (Единый государственный экзамен (ЕГЭ) – іспит, необхідний для вступу до російських закладів вищої освіти. – Ред.). Тоді дівчина усвідомила, що подальше життя в окупації має для неї всього два варіанти: вступати або у своєму окупованому місті, або в Росії.
“Я відчувала, що не хочу цього робити (навчатися в окупації або в РФ. – Ред.). Але я не знала, як правильно вчинити: на той час думки про Україну були для мене як нездійсненна мрія. Хтось так відчайдушно мріє про Америку, проте я мріяла про Україну”, – каже Софія.
Реальний план зʼявився лише в 11 класі, і остаточне рішення стало можливим тільки тоді, коли батьки погодилися допомогти з виїздом.
За словами Софії, живучи в окупації, вона не знала про існування громадських організацій та державних ініціатив, які допомагають дітям виїхати, адже знайти інформацію про програми підтримки майже неможливо.
“Це сильно фільтрується, і щось дізнатися або сконтактувати з волонтерами із Save Ukraine або Bring Kids Back дуже складно. Коли виїжджала, я не думала, що мені хтось буде допомагати. Я справді вважала, що, як виїду, про мене ніхто не дізнається і я нікому не буду цікава”, – пригадує вона.
Дівчина зізнається, що жила з постійним страхом за себе і за свою родину.
“Я боялася, що вони (окупанти. – Ред.) бачать усе, що я вводжу в Google. І коли шукала інформацію про Україну, то завжди думала: чи не прийдуть силовики завтра до нас додому?” – ділиться Софія.
Нагадаємо, 31 березня 2025 року Роскомнагляд ухвалив рішення про посилення контролю за інтернет-активністю жителів Криму та інших окупованих Росією територій України.
Підписаний наказ № 51 передбачає збір інтернет-провайдерами та передання Роскомнагляду таких даних:
- IP-адреси всіх пристроїв, що під’єднуються до інтернету;
- геодані;
- ідентифікатори всіх пристроїв, що використовуються для доступу до мережі;
- інформація про програмне забезпечення та інтернет-трафік.
Про можливість вступу за квотою-2 – спеціальною процедурою вступу для дітей з тимчасово окупованих територій – Софія дізналася від родички, яка вже жила на підконтрольній території. Але, навіть маючи цю інформацію, скористатися нею було непросто.
Читайте також: Не бойові втрати: в українських школах все менше учнів – не лише хлопці, а й дівчата виїздять за кордон
“Відкрити офіційний сайт можна тільки через VPN, проте навіть у такому разі там не все зрозуміло – для точної інформації треба було телефонувати в приймальні комісії українських університетів. Більше про квоту-2 я змогла дізнатися, тільки коли виїхала з окупації”, – розповідає дівчина.
З 2017 року в Росії існує заборона для VPN-сервісів надавати доступ до ресурсів, які були заблоковані російським регулятором. За ігнорування цієї заборони передбачено значні штрафи та блокування самих сервісів.
Перші враження: прапори, світлофори й відчуття нереальності
Уже на підконтрольній території Софію найбільше вразило те, наскільки її рідне місто “деградувало” за роки окупації порівняно з тим, що вона побачила тут.
“Тут усе цивілізовано: є банківські картки, працюють світлофори, є дороги, сучасний транспорт. Українські прапори, яких я взагалі у свідомому житті ніколи не бачила. Приїхати сюди й розуміти, що я дійсно буду тут жити, що це не сон, – було дуже дивне відчуття в перший час”, – каже вона.
Найбільшою проблемою перших місяців для Софії стала бюрократія – а саме повна відсутність базових документів і розуміння, як діяти далі.
“У мене не вистачало розуміння, що мені робити, навіть з тими ж документами. Мені кажуть: “Щоб отримати довідку ВПО, паспорт тощо, треба принести документи, прописку”, – а в мене її просто немає. Фактично мене не існувало в українських реєстрах, бо до 2014 року мене не встигли прописати в Донецьку”, – пояснює Софія.
У неї, сімнадцятирічної, не було ні “Дії”, ні ID-картки, ні паспорта, ні українського атестата – доводилося постійно ходити в ЦНАП, звідки її відправляли до інших людей, які теж “нічого не знали”.
“Це було дуже складно, проте приблизно за три місяці я все це зробила”, – каже дівчина.
Правозахисники неодноразово критикували підхід держави до документів, виданих в окупації. Зокрема, говорили про те, що повне невизнання таких документів (за винятком свідоцтв про народження, смерть, укладення та розірвання шлюбу) уже не відповідає реальності повномасштабного вторгнення та не дає можливості громадянам повною мірою реалізувати свої права після виїзду з ТОТ.
У документі “17 пріоритетних кроків держави на 2026 рік у сфері захисту прав людини в умовах війни” правозахисники з Коаліції і організацій, які опікуються захистом прав постраждалих унаслідок збройної агресії РФ проти України, рекомендували уряду змінити підхід до документів, виданих на ТОТ.
На переконання експертів, держава має перейти від політики повного невизнання до законодавчо визначеного підходу, який передбачатиме чіткі та прозорі механізми використання інформації з окремих категорій документів, виданих в окупації, з урахуванням факторів безпеки.
Щоб отримати повноцінний український атестат, Софія складала іспити екстерном з предметів, яких не було в її освітній програмі на окупованій території Донецької області.
“Я принесла свій атестат з “ДНР”, і деякі предмети мені перевели у 12-бальну систему. Далі я самостійно доскладала українську мову, історію та математику”, – пояснює вона.
На момент, коли волонтерські організації почали телефонувати Софії та пропонувати допомогу з документами й вступом, вона вже самостійно пройшла цей шлях.
“Різні волонтерські організації питали, чи треба допомогти з документами. Це треба було, але раніше. На момент дзвінків я вже сама отримала атестат українського зразка, розібралася з квотою-2 і вже вступила до університету”, – розповідає Софія.
“Я почуваюся поза контекстом”
Окремий і, можливо, один з найважчих досвідів Софії – це соціальна ізоляція.
“Це з’явилося, коли я ввійшла в спільноту, бо перші місяці до університету в мене не було нових знайомих. Коли я вступила до університету, тоді почалося відчуття ізоляції. Мої однолітки зазвичай одразу ж починали між собою групуватися, а я часто лишалася поза контекстом”, – розповідає дівчина.
Проблема не лише в нестачі спільних знайомств, а й у цілому пласті культурного контексту, якого в неї просто не було: жарти зі школи, спільні спогади, соціальні мережі (які РФ блокує на тимчасово окупованих територіях).
“Той контекст, у якому перебувають мої однолітки на підконтрольній території, навалювався на мене поступово. В окупації не було вільного доступу до інтернету чи соціальних мереж. Тому те, що для моїх однолітків “база” в жартах, для мене нова інформація”, – каже Софія.
За словами програмного директора Центру громадянських свобод Володимира Яворського, існує розрив між реальним життям в окупації та уявленнями про це на підконтрольній Україні території.
Яворський зазначав, що державна політика щодо людей з ТОТ значною мірою зосереджена на безпекових ризиках (наприклад, закон про колабораціонізм, який потребує змін, пропозиції перевіряти всіх на поліграфі тощо), тоді як гуманітарного підходу бракує.
Це, на його думку, сприяє поширенню стереотипів, через які людей в окупації можуть сприймати як потенційних прихильників Росії, створюючи додаткові бар’єри для їхнього повернення та реінтеграції.
Читайте також: Чому українці не повертаються на деокуповані території
Правозахисниця Катерина Рашевська наводила статистику СБУ та Нацполіції: серед більш ніж 200 дітей, яких Росія використала для диверсій проти України, вихідців з окупованих територій – мізерна кількість. Перебування під контролем РФ не робить людину автоматично ворожим агентом.
На підконтрольній владі України території Софія зіткнулася з упередженнями щодо людей з ТОТ. За її словами, підозра в шпигунстві супроводжувала майже кожне знайомство.
“Є спільність майже серед усіх людей на підконтрольній території – кожен під час знайомства питає: “Чи ти не шпигунка, чи ти точно проходила перевірку СБУ, чи ти точно не прийшла сюди здавати інформацію ворогу?” І кожному знайомому доводилося пояснювати, що ні, я не шпигунка і я просто хочу тут жити”, – розповідає вона.
Дивує людей і те, наскільки добре Софія володіє українською мовою, попри те що приїхала з Донецька.
“Я влаштовуюся на роботу, і роботодавець каже: “Звідки ти так добре знаєш українську мову, ти ж з Донецька?” А я вже два роки живу на підконтрольній території – чого я маю її не знати. У мене питання: чому цей роботодавець не знає української мови й говорить до мене російською?” – ділиться Софія.
На запитання, що, на її думку, суспільство на підконтрольній території має розуміти про дітей в окупації насамперед, Софія відповідає однозначно:
“Головне, щоб люди розуміли: те, що ми приїхали (з окупації на підконтрольну територію. – Ред.), – це наша перемога, і ми хочемо будувати тут життя. Нас не привезли сюди силою, і ми не хочемо назад”.
Вона звертає увагу на ще одну деталь: людям цікаво розпитувати про життя в окупації – і це вона розуміє. Але часто спілкування з переселенцями зводиться лише до цієї теми, тоді як про щось буденне говорити не хочуть.
“Просто хочеться, щоб люди побачили в нас звичайних людей і сприймали нас як частину суспільства”, – каже дівчина.
Чого бракує системі
На думку Софії, для дітей, які виїжджають з окупації, підтримка має починатися одразу після приїзду, а не тоді, коли людина вже самостійно розібралася з основними проблемами.
На запитання, які миттєві рішення могла б ухвалити держава для дітей, які виїжджають з окупації, Софія наголошує: підхід має залежати від того, виїжджає дитина сама чи з батьками.
“Якщо дитина виїжджає повністю одна і в неї тут нікого немає, то треба цей процес відстежувати й фіксувати цю дитину – забезпечити їй ментора, супровід, житло, психологічну підтримку і розуміння, що робити далі”, – каже вона.
Якщо ж дитина виїжджає з батьками й має родичів, у яких може жити, допомога, на думку Софії, теж потрібна – але у вигляді чіткого, зрозумілого алгоритму дій.
“Одразу ж показати стандарт: що люди мають зробити, які документи оформити і як. Щоб це вдалося зробити не через три місяці, а одразу ж після приїзду”, – пояснює Софія.
За її словами, попри всі зусилля волонтерських організацій, чітких і своєчасних інструкцій для новоприбулих дітей і досі бракує.
Поради тим, хто ще в окупації
Софія переконана: дітям і підліткам, які залишаються в окупації, варто наважитися на виїзд – навіть якщо здається, що на підконтрольній території їх ніхто не чекає.
“Я б дуже хотіла, щоб більше дітей виїжджало. Їм потрібно подбати про себе. Важливо розуміти, що тут можна впоратися навіть самому. Головне – це виїхати. Це складно, і життя тут теж часом буде складним – проте не настільки, як в окупації”, – каже вона.
Щодо самого процесу виїзду дівчина наголошує, що безпека – понад усе. Особливо це стосується дітей, які опинилися в окупації після 2022 року і мають родичів на підконтрольній території, зокрема військових, адже ризик того, що їх не пропустять, дуже високий.
“Головне – не чистити телефон до нуля і не зберігати підозрілі контакти, листування. Краще протягом останнього місяця перед виїздом писати тільки російською і щось нейтральне”, – з власного досвіду радить Софія. Вона попереджає, що під час перетину лінії розмежування молодим людям часто ставлять провокативні запитання й намагаються маніпулювати словами.
Та попри всі труднощі – бюрократичну тяганину, відсутність чіткого плану та соціальну ізоляцію – Софія не сумнівається у виборі, який зробила.
“Я не збираюся виїжджати за кордон. Я бачу своє майбутнє тільки в Україні. І я б дуже хотіла розвивати свій Донецьк після деокупації”, – каже вона.
Якщо ви або ваші близькі плануєте виїзд із тимчасово окупованої території, важливо заздалегідь подбати про безпеку та перевірену інформацію.
Матеріали про маршрути виїзду, безпеку, вступ до українських закладів освіти та підтримку після повернення зібрано за цим посиланням. Там також можна знайти контакти організацій, які допомагають людям виїхати з ТОТ.