Останній місяць літа вважається безтурботним часом відпусток. Але саме в такі дні іноді розгортаються події, що різко змінюють хід світової історії. Таким був путч ДКНС, який призвів до остаточного розпаду СРСР, у тому числі до відновлення незалежності Латвії та України.
І водночас грізним нагадуванням про агресивні сили, які були та існують у світі, є серпневий День чорної стрічки, встановлений у дату укладення Пакту Молотова-Ріббентропа, зазначає видання LSM.LV.
1940 рік і пізніше. Невизнання Вашингтоном окупації країн Балтії
Після Другої світової війни демократичні держави були змушені де-факто змиритися з окупацією Радянським Союзом балтійських країн, включно з Латвією. Москва була їхнім партнером у боротьбі з нацизмом, СРСР став одним із засновників ООН і постійним членом Ради безпеки. За цих умов і з огляду на військову міць режиму Захід не наважився відсунути «залізну завісу» на схід. Але були дуже важливі дипломатичні рішення, які в майбутньому полегшували можливість визнання відновлення незалежності.
У середині травня 1940 року, незадовго до радянської окупації, уряд Латвії ухвалив рішення про «надання надзвичайних повноважень» посланнику в Лондоні Карлісу Заріньшу. Але потім сталася поразка англо-французьких військ під Дюнкерком, і Британія теж уже виглядала вразливою перед атаками нацистської Німеччини. Тому ті самі повноваження в червні передали послу Латвії у США Альфреду Білманісу.
Ставлення Штатів до великої війни, що розгорталася, було непростим. На обережну позицію впливала пам’ять про втрати американців у Першій світовій. До того ж легко було уявити майбутнє зіткнення СРСР і Третього рейху. Однак і залишати радянську агресію без наслідків не хотілося. Тому
23 липня 1940-го було опубліковано Декларацію в.о. державного секретаря США Самнера Веллеса. У ній чітко йшлося про невизнання захоплення Радянським Союзом трьох країн Балтії.
Пізніше Кремль намагався нівелювати значення Декларації Веллеса, але це не вдалося. Американські президенти періодично підтверджували, що вона чинна: Ейзенхауер у 1957-му, Рейган у 1983-му. Важливою була і заява Конгресу 1975 року, в якій підкреслювалося, що підписання Гельсінських угод (у яких п. 3 говорив про непорушність кордонів) не вплине на визнання суверенітету балтійських країн.
Читайте також: Труп СРСР та ставка США на паршиву вівцю яка не спрацювала
1985-1991. Перебудова країни, яку в принципі неможливо реформувати
У 1985 році Михайло Горбачов розпочав перебудову. Він хотів «соціалізму з людським обличчям», тобто перетворень у дусі «празької весни» 1968 року. Але це було неможливо у випадку з СРСР – багатонаціональною, економічно відсталою державою з безліччю внутрішніх проблем і конфліктів. Водночас для країн Балтії відкрилося «вікно можливостей» для відновлення незалежності, причому (відносно) мирним шляхом.
4 травня 1990 року новообраний склад латвійської Верховної Ради конституційною більшістю ухвалив Декларацію про відновлення незалежності Латвійської Республіки.
При цьому в документі визначався «перехідний період» для реалізації цього рішення. Це пояснювалося тим, що латвійська влада на той момент не мала контролю над армією, кордоном, грошово-кредитною політикою.
Фото: Fotogrāfs Uldis Briedis / Маніфестація на набережній Даугави після прийняття Декларації про незалежність. Рига, 04.05.1990.
Але крок за кроком взяті зобов’язання виконувались, і країна йшла до незалежності. Кремль намагався перешкоджати цьому, організовуючи кризи. Останньою спробою врятувати радянський режим, яка, однак, призвела до його повного краху, став путч ДКНС у серпні 1991-го.
Читайте також: РФ – держава мертвяків. Анатомія російського імперіалізму
19-21 серпня. Путчисти та антипутчисти в Москві та Ризі
Напередодні підписання нового союзного договору, коли генсек ЦК КПРС, перший (і останній) президент СРСР Михайло Горбачов перебував у відпустці на кримській дачі у Форосі, група консервативно налаштованих чиновників із найближчого його оточення ізолювала главу країни та партії й заявила про перехід влади до рук Державного комітету з надзвичайного стану.
www.currenttime.tv / Учасники ДКНС зліва направо: міністр внутрішніх справ СРСР Борис Пуго, віце-президент СРСР Геннадій Янаєв та заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов під час прес-конференції 19 серпня 1991 року” width=”600″ height=”450″ />
Фото: www.currenttime.tv / Учасники ДКНС зліва направо: міністр внутрішніх справ СРСР Борис Пуго, віце-президент СРСР Геннадій Янаєв та заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов під час прес-конференції 19 серпня 1991 року
Реакція в Радянському Союзі була різною. Десь почався активний опір путчистам, десь їх підтримали, а багато хто вичікував.
Верховна Рада Латвії не визнала ДКНС, закликала не співпрацювати з ним і чинити опір.
Путчисти призначили командувача Прибалтійським військовим округом СРСР Федора Кузьміна своїм представником у Латвії. У Ризі було захоплено деякі урядові будівлі, зупинено латвійське телерадіомовлення. (Тоді у Саласпілсі запрацював секретний радіопередавач). При цьому компартія ЛатРСР путчистів підтримала…
www.currenttime.tv / Учасники ДКНС зліва направо: міністр внутрішніх справ СРСР Борис Пуго, віце-президент СРСР Геннадій Янаєв та заступник голови Ради оборони СРСР Олег Бакланов під час прес-конференції 19 серпня 1991 року” width=”600″ height=”352″ />
Фото: Fotogrāfs Boriss Koļesņikovs. Avots: LNA Latvijas Valsts kinofotofonodokumentu arhīvs. / Бойовий гелікоптер Радянської армії над Домською площею. Рига, 19–22.08.1991.
Тим часом найважливіші події у протидії ДКНС розгорталися в Москві. Нещодавно обраний президентом РРФСР Борис Єльцин фактично створив другий центр влади в Білому домі, де перебувало республіканське керівництво. До нього приєдналися люди демократичних поглядів, а також частина силовиків.
Вирішальними стали події в ніч на 21 серпня. З’явилися перші загиблі серед активістів, які намагалися зупинити рух важкої військової техніки. А спецназ, не отримавши письмового наказу, відмовився штурмувати московський Білий дім. Після шести років перебудови та гласності путчисти побоялися йти на жорсткіші дії, які загрожували масштабним протистоянням.
www.currenttime.tv / Виступ Бориса Єльцина на мітингу у Москві, 20 серпня, 1991 року” width=”600″ height=”338″ />
Фото: www.currenttime.tv / Виступ Бориса Єльцина на мітингу у Москві, 20 серпня, 1991 року
Уранці 21 серпня ставало дедалі очевиднішим, що ДКНС зазнає поразки в Москві, яка була водночас столицею і СРСР, і РРФСР.
Читайте також: Як країни Балтії позбулися радянських академій наук і не пожалкували
Із 21 серпня. Повне відновлення незалежності Латвії та її визнання
Рига підтримувала контакт зі своїми однодумцями в Москві й знала, що там відбувається. Але ситуація все ж не була однозначною. На всесоюзному рівні серед консерваторів-путчистів були й ті, хто пропонував іти до кінця, не боячись великого кровопролиття. До того ж за тих умов не було жорсткої єдиноначальности, і на місцях могли статися «ексцеси виконавців».
Так уже 21 серпня бронетранспортери ризького ОМОНу зайняли Домську площу. І в цей час за півтораста метрів Верховна Рада ухвалила конституційний закон «Про державний статус Латвійської Республіки», в якому проголошувалося повне відновлення незалежності, тобто – завершення «перехідного періоду». Це було своєчасне рішення. Воно консолідувало прихильників незалежності і вносило розкол у ряди тих, хто вагався.
Наступного дня незалежність Латвії визнали сусіди – Литва та Естонія, а також Ісландія.
Так починалося «повторне міжнародне визнання Латвійської Республіки де-юре». Знаковим було ухвалення відповідного рішення держорганами СРСР, що доживав свого віку, а також визнання незалежності Латвії президентом США Джорджем Бушем.
Фото: Avots: Latvijas Republikas Ārlietu ministrija. / ASV prezidenta 31.08.1991. vēstule saistībā ar Latvijas Republikas neatkarības atgūšanu.
19-21 серпня. Українські розклади: «група 239» і Народна рада
Ситуація в Україні під час путчу суттєво відрізнялася від латвійської. Більшість у Верховній Раді мали комуністи, «група 239». Але вони значною мірою були дезорієнтовані перебудовними подіями. До того ж у їхніх лавах малася певна кількість «націонал-комуністів», до яких належав і голова ВР Леонід Кравчук. Важливою також була наявність у парламенті згуртованої й активної демократичної «Народної ради» (125 осіб). Періодично їм вдавалося просувати свої рішення – наприклад, Декларацію про державний суверенітет України (ухвалена 16 липня 1990 року), яка заклала основи для майбутнього проголошення незалежності.
Після появи ДКНС українська влада, у якій переважали комуністи, зайняла вичікувальну позицію. Багато говорилося про важливість «підтримання порядку» та «збирання врожаю». При цьому досвідчений апаратник Кравчук вправно ухилявся від активних дій на підтримку путчу. Водночас опозиційні сили розгорнули активну діяльність проти ДКНС. Найбільш масово це відбувалося в столичному Києві, у західній Україні, передусім у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях, а також у Донецьку та Харкові.
Читайте також: Історія здобуття незалежності: як українці боролися за власну державу. Частина 2
24 серпня, Київ. Політичний шанс на проголошення незалежності
22 серпня стало очевидно, що ДКНС зазнає нищівної поразки, а отже замість відновлення централізму в СРСР на нього чекає роздроблення. І, звісно ж, – переслідування компартії, яка підтримала путчистів. Уже 23 серпня Єльцин підписав указ «Про призупинення діяльності Комуністичної партії РРФСР». А в Ризі того ж дня не просто призупинили діяльність місцевої компартії, а й заарештували її главу – Альфреда Рубікса.
Такі події були дуже наочними для комуністів у Верховній Раді. За цих умов патріотичні сили взяли курс на проголошення незалежності. Таку саму позицію мав і Кравчук, для якого комуністична риторика вже давно стала просто ширмою. Його погляди були радше соціал-демократичними й абсолютно проукраїнськими.
Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С.Пшеничного. / Зал засідань Верховної Ради УРСР під час ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Київ, 16 липня 1990 р.
Діяти, щоб реалізувати шанс, що з’явився, потрібно було дуже швидко, доки консервативні сили в Києві перебували в паралічі нерішучості. А «демократичні сили» в Москві, серед яких було багато людей з імперськими поглядами, що не уявляли незалежної України, – у переможній ейфорії.
І от
24 серпня на ранковому засіданні сесії Верховної Ради було ухвалено Акт проголошення незалежності.
При цьому прихильники вільної України розуміли, що імперські сили в Москві, під якою б вивіскою вони не діяли, найближчим часом розпочнуть боротьбу проти проголошеної незалежності. Тому було й друге найважливіше рішення – «Про військові формування в Україні» (перепідпорядкування Верховній Раді всіх силових підрозділів, дислокованих на території республіки). І це стало серйозним аргументом проти російських імперців.
Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г.С.Пшеничного. / Мітинг на площі біля Верховної Ради України. (Київ, 24 серпня 1991.).
Читайте також: Нація народжена війною
23 серпня – 4 вересня. Боротьба за синьо-жовтий прапор
Сьогодні це може здатися дивним, але найважче того дня було з ухваленням національної символіки. За довгі роки радянська влада зробила дуже багато, щоб маргіналізувати прапор України. Тотальна пропаганда подавала його як синонім убивств і погромів. Важливими кроками в утвердженні національної символіки стало вивішування синьо-жовтого стягу навесні-влітку 1990 року – над міськрадами Тернополя, Львова, Києва.
Тому за умов комуністичної більшості у Верховній Раді довелося вдатися до хитрощів… Після ухвалення 24 серпня основних рішень конституційною більшістю в залі виникла святкова атмосфера. А біля стін ВР були тисячі мітингувальників, які слухали хід сесії в прямому ефірі. І тут на трибуну вийшов дисидент, політик В’ячеслав Чорновіл (на той момент – голова Львівської обласної ради). Він запропонував внести до парламентської зали синьо-жовтий прапор, з яким українці стояли на барикадах біля московського Білого дому, а також – підняти національний прапор над куполом парламенту.
Комуністи у ВР опинилися в двозначному становищі. Вся їхня сутність була проти цього. Але вони звикли діяти з оглядкою на Москву, де переміг Єльцин. Ну і так – у захисті Білого дому справді брали участь українці, які прийшли туди з жовто-синіми прапорами (їх було добре видно під час телетрансляції єльцинського «мітингу переможців»). Тож комуністи побоялися перешкоджати внесенню українського прапора до зали парламенту.
Але насправді це був не прапор із Москви, а велике гарне полотнище, напередодні, 23 серпня, пошите активістками Народного Руху України. І ще важлива деталь –
над будівлею парламенту того дня національний прапор так і не з’явився. Це сталося лише 4 вересня – і тільки після серйозних суперечок та ультиматумів у Верховній Раді.
23 серпня 1939-го та інших років. «Communazi Pact» і його довгий слід
У такі самі серпневі дні, тільки в інші роки, сталася подія, яка стала ключовою для розв’язання Другої світової війни та окупації країн Балтії. Це пакт Молотова–Ріббентропа, укладений 23 серпня 1939-го.
Саме формулювання цього документа поза контекстом виглядає абсурдно: «Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом» підписували країни, які на той момент не граничили одна з одною. Однак у пакту були секретні протоколи, які розмежовували сфери впливу і давали добро на окупацію інших країн. А вже після цього спільний радянсько-німецький кордон якраз і з’явився.
На цю тему: У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців
Arhīva foto. Pievienots 12.05.2015. Flickr/Reproduction by Marion Doss
Реакція на цю подію була різкою. Скажімо, американський «Time» знайшов влучне визначення – «Communazi Pact», а його учасників позначив як «комунаці». Що ж до секретних протоколів, сторони їх замовчували, але дещо все ж просочувалося. На Заході повна інформація про Пакт, включно з секретними протоколами, стала відомою вже з кінця 1940-х.
Проте Радянський Союз приховував правду до останньої можливості.
Минуло сорок років. У розпал перебудови питання про Пакт та його секретні протоколи стало в Латвії, Литві та Естонії одним із ядер консолідації суспільної активності. «Балтійський шлях», що простягнувся до 50-річчя підписання радянсько-німецького договору, 23 серпня 1989 року, від Вільнюса до Таллінна через Ригу, став показником єдності у прагненні до незалежності.
Паралельно на З’їзді народних депутатів СРСР депутати з балтійських республік наполегливо вимагали сказати нарешті правду про секретні протоколи, наслідком яких стала окупація. Було створено спеціальну комісію З’їзду на чолі зі соратником Горбачова Олександром Яковлєвим. У грудні 1989-го, заслухавши висновки комісії, які він доповів, З’їзд ухвалив резолюцію, в котрій засудив ці протоколи. Тоді ж їх було надруковано в академічному журналі «Вопросы истории» – за загальновідомим у решті світу рейхівським мікрофільмуванням оригіналів німецькою мовою.
А от радянський, російський варіант продовжували приховувати. Його вперше оприлюднили лише наприкінці 1992 року. І то насамперед тому, що «супердемократу» Єльцину було вигідно дискредитувати «демократа» Горбачова, який, перебуваючи при владі, забороняв публікацію.
На цю тему: Як може розпастися путінська Росія
2008-2009. Боротьба за те, щоб Європа пам’ятала про змову Сталіна і Гітлера
Латиські, литовські, естонські емігранти після Другої світової війни могли говорити про те, що в СРСР замовчували. За їхньою ініціативою цю сумну дату, 23 серпня, відзначали як «День чорної стрічки». Найбільш масштабні акції почалися з 1986 року. Багато в чому саме їхній приклад надихнув на організацію «Балтійського шляху».
Після того як у 2004 році балтійські країни увійшли до Європейського Союзу, їхні представники в Європарламенті розпочали боротьбу за те, щоб зберегти цей ганебний день у пам’яті народів. У 2008-2009 роках депутати ЄП від Латвії брали участь у підготовці відповідної резолюції та агітували депутатів Європейського парламенту за її ухвалення. Чому, звісно ж, активно перешкоджала Росія.
І все ж у своїх рішеннях восени 2008 – навесні 2009 року ЄП ухвалив рішення встановити 23 серпня Європейським днем пам’яті жертв сталінізму і нацизму, закликав усіх відзначати цю дату та засудити тоталітарні режими, «незалежно від їхнього ідеологічного наповнення». Слідом Сейм Латвії ухвалив рішення встановити свій загальнодержавний День пам’яті жертв сталінізму і нацизму.
Україна ж, для якої укладення радянсько-нацистського пакту теж мало фатальні наслідки, з увагою і повагою ставиться до цього загальноєвропейського Дня чорної стрічки, який іноді також називають Днем пам’яті жертв тоталітарних режимів. Зараз, під час великої війни, розв’язаної путінською Росією, це особливо актуально.
Читайте також: Як приймалась Декларація про державний суверенітет України та велась боротьба за неї
Державні свята та пам’ятні дати
Латвія
- 21 серпня – День ухвалення Конституційного закону «Про державний статус Латвійської Республіки».
- 23 серпня – День пам’яті жертв сталінізму і нацизму.
Україна
- 23 серпня – Європейський день пам’яті жертв сталінізму і нацизму / День чорної стрічки.
- 23 серпня – День Державного прапора України.
- 24 серпня – День незалежності