Я люблю ринок. І не тільки за яблука, помідори та зростання цін на продовольчий кошик, а за ті симфонії людських голосів, які там звучать. Кожна точка, кожен прилавок — як окремий інструмент: продавець зелені щебече, як флейта, м’ясник гримить, як барабан, а бабуся з сухофруктами видає ноти такої тональності, що навіть диригент би розгубився.
Я люблю ринок. Люблю за запахи, шум і оце багатоголосся, де кожен прилавок — своя радіостанція: від новин до ток-шоу з елементами стендапу.
Чим мені подобається ринок?
Подобається, що тут завжди свіжі новини — навіть ті, що ще не встигли потрапити в інтернет. І неважливо, про що йдеться — про зустріч двох політичних пенсіонерів на Алясці, чи особисте життя багатьох моїх знайомих… Важливіше, що це засіб масової інформації зі своїми професійними журналістами несе в маси все те, про що багато хто, сидячи в кабінетах, у мерседесах, або ті, хто мучиться на узбережжях, покинувши країну не знає, чи не хоче знати …
На ринку буваю регулярно й останнім часом частіше, адже зникли практично газети, які не тільки можна було взяти до рук і уважно вивчити, сидячи на пластмасовому ранковому пристосуванні для полегшення життя…А тут усі ЗМІ разом !
Точно можу сказати, що нашій сім’ї стільки риби, м’яса та овочів не потрібно, щоб купувати їх щодня. Але я ходжу на ринок майже через день. Для мене це як для любителя похмелитися — сто грамів зранку, або для завзятого курця — три сигарети, не розплющуючи очей. А іноді — як чашка стовідсоткової арабіки, ну або хоча б кави з Коста-Ріки.
Тому що на ринку я отримую ранковий заряд політичних прогнозів, економічних зведень і сімейних драм. І, на відміну від телебачення, тут усе йде в прямому ефірі й без монтажу.
А додому я повертаюся з відчуттям, що я, як мінімум, заступник голови Ради Безпеки нашого міста, якому доповіли зведення подій, прогнозів і ще не вручених підозр!
— Синку, бери курагу! — кричить мені здалеку баба Валя, у якої я вже 27 років купую сухофрукти. — Від запору врятує, і голова буде працювати!
— А курс долара теж підніме? — цікавлюся я.
— Долар? — зітхає вона. — Долар уже ніщо, от цибуля подорожчала — це трагедія.
Через три ряди — Рашид з бразильськими горіхами. Чотирнадцять років я в нього беру ці «антиоблисні» пігулки природи.
— Тримай, брате, ці горіхи теоретично врятують від лисини, — каже він, висипаючи жменю в пакетик. — Ну і для чоловіка вони на першому місці після Віагри.
Далі — дядько Гриша з солоними огірками.
— Гриша, як справи?
— А що справи? Гриби бери! Сам збирав у екологічно чистих місцях біля міського смітника!
— Це ті, що з’їси п’ять–шість штук і тобі все одно, яка там інфляція? — уточнюю я.
Тітка Люба в зеленому царстві кропу та петрушки махає ножем, як диригент паличкою.
— Бачив, що твій сусід з третього під’їзду з новою бабою ходить? — починає вона без привітання. — Так от, вона його молодша на двадцять років. Каже — любов! До гробу… до бабок зелених.
Я роблю вигляд, що не відразу зрозумів, як виглядають зелені бабусі в нашому місті, але тітка Люба серйозно продовжує:
— А ти читав завтрашню публікацію у Фейсбуці про колишнього нардепа??? Там таке буде.
— А ви звідки знаєте, що завтра буде написано?
— Так мені одна баба сказала!!!
— А про мене поки нічого не пишуть?
— Ні, поки тільки обговорюють у мерії за зачиненими дверима. Наче газета твоя «Голос району» не сподобалась, де ти писав про джерела, що б’ють з-під асфальту.
Додому я повертаюся з пакетом овочів, трьома анекдотами, двома політичними прогнозами та одним рецептом щастя від тітки Соні. І, знаєте, усе це — дешевше, ніж психотерапія, наших нових психопатів… пробачте, психологів.
Микола Цуканов