Дослідження аналітичного центру “Ділової столиці” пояснює, чому політичні еліти РФ вже почали працювати на зміну влади, кому належать головні ролі в цьому процесі та якою буде подальша логіка дій Кремля.

Висновки

1. Тема транзиту влади в РФ, попри заяви самого Путіна, є табуйованою, В той же час еліти вже почали мислити і діяти в логіці транзиту (підготовки до транзиту).
2. Ключовими факторами, які прискорили транзитну логіку, є зменшення бюджетного пирога і розгортання масової націоналізації/реприватизаціі, яка в грошовому еквіваленті є масштабнішою за приватизацію 1990-х років.
3. Важливо зазначити, що ключовою фігурою в націоналізації є генеральний прокурор Краснов. Але при цьому, Краснов не отримав політичної субʼєкності.
4. На сьогодні можемо чітко говорити, що армія не набула субʼєктності і перспективи набуття цієї самої політичної субʼєктності є мінімалістичними. 
5. Крупний бізнес остаточно втратив політичну субʼєктність і все більше перетворюється на прохача дотацій з держбюджету.
6. В ФСБ де-факто існує двовладдя, коли перший заступник голови ФСБ Корольов напряму виконує завдання, поставлені Путіним, в обхід свого безпосереднього керівника Бортнікова. При цьому ФСБ зберігає свою головну роль в репресивній системі РФ. На сьогодні свого кандидата в президенти в службі просто не існує. І, виходячи з позиції Путіна щодо дуумвірату, в середньостроковій перспективі такого кандидата може і не зʼявитися. Якщо все буде розвиватися за таким сценарієм, ми будемо бачити боротьбу різних груп впливу в ФСБ на стороні тих чи інших груп — учасників транзиту.
7. На сьогодні вибудовується система, в якій вагому політичну силу має лише кілька груп впливу: це тандеми Патрушев-Чемезов, Ковальчуки-Кірієнко та, імовірно, Ігор Сєчін.
8. Сімʼя Путіна не оформлена в якусь політичну групу, але з великою долею імовірності ми можемо припустити, що перший електоральний цикл транзиту влади пройде під слоганом “Ми продовжуємо курс Володимира Путіна”, а тому сімʼя буде важливою частиною цього самого транзиту.

Розділ І. Позиціювання щодо транзиту політичних суб’єктів “без права голосу”

I.1 Транзит: Путін натякає, але табуює; еліти починають жити в логіці прийдешньої зміни влади

У травні 2025 року Путін заявив: “Я постійно думаю про наступника, але, зрештою, вибір буде за росіянами. Повинні з’явитися одразу кілька людей, які б змогли домогтися довіри народу”.

На перший погляд, це сигнал про те, що правитель РФ готовий говорити про наступника та початок процесу транзиту влади. Втім, заява Путіна не спричинила жодного публічного пожвавлення у середовищах, які могли б генерувати кандидатури “наступника”.

Російські еліти почули вождя, але більшою мірою звертають увагу на глибші сигнали. Кремль у проектному плануванні орієнтується на 2036 рік — час закінчення другого після “обнулення” терміну Путіна на посаді президента.

Тобто ключові гравці розуміють, що Путін планує перебувати при владі щонайменше до 2036 року. За таких умов прояв амбіцій “наступництва” був би фальстартом, який, з великою ймовірністю, погано закінчиться для того, хто зробить таку помилку.

Путін, який впродовж 25 років вибудовував власне позиціювання в якості “суперарбітра” для російських еліт, не може дати добро на старт транзиту і тим самим послабити власні позиції. Відтак питання про наступництво відкладається. З великою ймовірністю, Путін взагалі не хотів би займатись цим питанням. Його персональні пріоритети стосуються геополітичного порядку денного та посилення режиму особистої влади.

З точки зору російських еліт такий підхід веде до ризику втрати Путіним контролю над передачею влади. Відповідно формується стійке переконання у тому, що шанси на стабільний консенсусний транзит влади є низькими. У такій ситуації головне — самостійно забезпечити власну стійкість на випадок дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в РФ.

Ключові елітні гравці та групи, залишаючись гвинтиками сформованого Путіним режиму, активізують зусилля з нарощування ресурсів та горизонтальну боротьбу.

Для Путіна така поведінка еліт є зрозумілою. Арбітраж подібних процесів (навіть якщо це пасивний арбітраж) залишає його потрібним для еліт, фактично нівелює ризики заколотів, змов чи перевороту — наразі в РФ немає суб’єктів, здатних на різкі дії самостійно, а горизонтальна недовіра блокує появу альянсів.

Втім, навіть за таких умов еліти розуміють: зміна влади в РФ наближається. Транзит стає викликом для Росії, не меншим, ніж війна. І з плином часу його актуальність буде тільки зростати. Еліти вже знають, як “жити при Путіні”, але для вибудовування стратегічних планів їм слід шукати відповідь на питання “Як жити після Путіна?”

I.2 Несистемна опозиція та політеміграція (“хороші росіяни”): І хочеться, і колеться

Персони: М.Ходорковський, Г.Каспаров, Д.Биков, Ю.Навальна, І.Яшин, В.Кара-Мурза, Б.Надєждін, Б.Явлінскій та ін.

Формально нечисленні представники несистемної опозиції всередині РФ та численні в еміграції мали б приділяти темі транзиту максимальну увагу, сподіваючись після зміни влади відновити політичні позиції в Росії. Однак на практиці ситуація виглядає для них нелінійно.

1. Ліберальна опозиція фактично розгромлена режимом і не популярна серед населення РФ. Вона дезінтегрована, поглинута численними горизонтальними конфліктами, вражена недовірою та підозрами щодо співпраці окремих (а то й майже всіх) своїх представників з режимом. Відповідно, вона не має ресурсів для боротьби за владу “після Путіна”. Особливо, якщо ця боротьба буде тривалою.
2. Ні емігрантські кола, ні залишки опозиції всередині РФ “не знають народ”. Вони не можуть йому запропонувати альтернативу –- ні персональну, ні ідеологічну. Ліберальна опозиція втратила навички комунікації з населенням Росії і не має в осяжній перспективі шансів на виправлення ситуації.
3. Значну частину опозиції влаштовує статус-кво. Своєрідна “зона комфорту” полягає у тому, що антипутінська опозиція має свою нішу на міжнародній арені. У представників цього середовища постійно “зайняті руки”, вони генерують активність, мають хоч і малу, але сталу аудиторію. І мають кошти на забезпечення цієї мінімальної активності. Будь-яка зміна ситуації, з великою ймовірністю, погіршить її для “незгодних”.

Ця невизначеність і невиразність власного статусу визначає й коливання щодо питання зміни влади в РФ. За час від лютого 2022 року “хороші росіяни” двічі змінили своє позиціювання.

Спочатку — декларативне співчуття українцям супроводжувалося впевненістю у тому, що Путін досягне мети. Такий сценарій, серед іншого, приваблював сподіваннями, що до російських борців з путінським режимом доєднається українська політична еміграція, посиливши позиції “хороших росіян”.

Однак, починаючи з літа 2022 року, сподівання емігрантського середовища були зосереджені на послабленні путінського режиму внаслідок війни та пошуку можливості приходу до влади (або повернення в політичний процес, як завдання-мінімум) неелекторальним способом.

Ця лінія остаточно втратила актуальність після заколоту Прігожина, коли стало зрозумілим, що валити режим немає кому: еліти бояться путінської немилості менше, ніж втрати вождя.

Крім того, російська ліберальна опозиція програла ідеологічну боротьбу Кремлю. Вона не змогла запропонувати населенню РФ нічого, що відрізнялося б від “русского міра”.

Відтак, російська опозиція солідаризувалась у стратегічних питаннях з режимом. “Я вважаю, що ця війна має дійти до свого логічного кінця. Україна в її нинішньому вигляді… являє собою дійсно надзвичайний історичний виклик існуванню історичної Росії. Нейтральна Україна, Україна багатонаціональна, Україна, яка пам’ятає своє російське коріння, і Україна, яка пам’ятає своє українське коріння, це те, що можна вітати двома руками”, — заявляє Юлія Латиніна, одна з “зірок” середовища “хороших русскіх”.

Солідаризація несистемної опозиції з режимом — це не тільки визнання ідеологічної поразки, а й нова тактика. Актуальний розрахунок “хороших русскіх” — отримати частину “спадку Путіна”, а не боротися за владу з ідеологією і гаслами, які кардинально відрізняються від тих, які транслює Путін.

Формально такий вибір виглядає виправданим з погляду панівних настроїв у Росії. Однак політтехнологічно ліберальна опозиція робить помилку. Соціологічні опитування в РФ показують, що ніша “незгодних” становить близько 20%. Так, за даними Левада-центру, у 2025 році 16-17% росіян стабільно вважають, що країна рухається неправильним шляхом, 20-24% не схвалюють діяльність уряду. Щоправда, діяльність Путіна не схвалюють лише 10-11%.

Втім, реальний потенціал “незгоди”, з великою ймовірністю, вищий від того, який декларує російський соціум.

За даними опитувань, які проводяться в РФ “Діловою столицею” спільно з соціологічною компанією “Нью Імідж Маркетинг Груп”, у 2022-2025 роках 68-75% росіян підтримували твердження “Росія рухається у правильному напрямку”. Тобто потенціал “незгодних” може сягати 30%.

На президентських виборах-2024 Боріс Надєждін, потенційний кандидат, якого влада розглядала у якості репрезентанта несистемної опозиції, швидко почав набирати підтримку. Тому був знятий владою з виборів. На момент зняття він мав рейтинг у 8% і позитивну динаміку зростання підтримки.

Втім, вступити в комунікацію з “незгодними” росіянами несистемна опозиція і емігрантські кола не спроможні. Тому транзит для цього середовища буде викликом. Цілком можливо, що за наслідками транзиту колишня ліберальна опозиція остаточно зникне з політичної карти Росії. Або ж відбудеться “перезапуск” середовища, який передбачатиме появу нових фронтменів.

I.3 Ідеологи націоналізму і реваншизму: “Нижче солі” за столом “русского міра”

Персони: А.Дугін, В.Сурков, патріарх Кірілл, А.Проханов, К.Малафєєв, С.Караганов, Т.Сєргєйцев, І.Гіркін (Стрєлков), Є.Холмогоров, пропагандисти та ін.

На відміну від розгромленої ліберальної опозиції, автори націоналістичних та реваншистських концептів почуваються у путінській Росії цілком безпечно. Більше того, їхні теорії та ідеї значною мірою втілюються в життя путінським режимом. Однак ідеологи “русского міра” влади не мають. І, за деякими виключеннями (Сурков), “в систему” їх не допускали, не допускають і допускати не планують.

Якщо лібералів влада сприймає як ворогів, то ідеологів “русского міра” — як обслугу. І очікує, що в процесі транзиту ця група буде вести себе саме як обслуга: забезпечить ідеологічний контроль над носіями “Z-світогляду”. А також — пояснить своїй аудиторії, чому вона має зменшити свої амбіції “у важкий для Росії час”.

Режим розглядає представників ідеологізованих еліт як частину вибудуваної Путіним системи влади. Тому буде виходити з того, що в процесі транзиту статус та амбіції цього сегмента не зазнають змін чи трансформацій.

За великим рахунком і самих ідеологів націоналізму та реваншизму влаштує сценарій, за якого вони проходять через транзит разом з “державними елітами” як єдине ціле. Однак це середовище матиме свої інтереси, захист яких — пріоритетне завдання.

1. Націоналісти зацікавлені, щоб в процесі зміни влади вище керівництво РФ залишалось їхніми однодумцями. Попри те, що середовище не має спільної ідеології і часто розходиться в оцінках подій і процесів, наразі воно має головне: спільне з режимом “патріотичне поле”. А також — спільне символічне поле, в якому під парасолькою “русского міра” можуть співіснувати навіть протилежні за змістом та наповненням концепти. Режим гарантує “патріотам” можливість висловлювань. “Свобода слова для патріотів” дозволяє представникам середовища уявляти себе “властітєлямі дум”. А також — відчувати свою користь для режиму.
2. Середовище ідеологічних еліт має свою соціальну базу, яка становить 20-30% населення РФ. На даному етапі ядро цієї аудиторії — носії радикальних провоєнних настроїв. Станом на травень 2025 року за продовження війни, а не початок переговорів, виступали 28% росіян. Показово, що провладні соціологи занижують розмір цієї ніші, оцінюючи її в 10-15% (глава ВЦІОМ Валєрій Фьодоров). Втім, навіть якщо підтримка конкретної війни проти України збереже тенденцію до зниження, частка населення Росії, яка маритиме новими територіальними здобутками, у майбутньому залишатиметься на досить високому рівні.
3. Носії різноманітних націоналістичних і реваншистських поглядів становлять певну загрозу для режиму. Російська влада вибудувала систему, яка базується на контролі над всіма процесами, які відбуваються в РФ. А контроль над даною соціальною групою та її елітою не є повним. “Z-спільнота” може в певних ситуаціях тиснути на владу, вимагаючи від неї дій, які відповідали б її ідеології, світогляду та уявленням про мораль. І це — фактор небезпеки для режиму. Саме тому представників націоналістичних еліт режим прагне жорстко контролювати. Аж до ув’язнення (Гіркін).

Загалом середовище ідеологізованих націоналістичних еліт не претендує на те, щоб отримати “частку влади” у процесі транзиту. Також це середовище не претендує на доступ до ресурсної бази РФ (виключення — К.Малафєєв; однак його амбіції не є суттєвими для масштабів РФ).

Головні сподівання середовища пов’язані з тим, що в процесі змін у вищому керівництві прискориться процес формування політичної суб’єктності “патріотів”.

Втім, Кремль з цього питання має іншу точку зору. Режим не допустить появи політичної структури, яка претендувала б на трансляцію альтернативного порядку денного. Тому більшість представників націоналістичних еліт матимуть простий вибір — або залишатись в когорті ідеологічної обслуги режиму, або бути витиснутими на маргінес. 

I.4 Учасники “СВО”: “Нова еліта”, якої немає

Персони: А.Жога, досвідчені чиновники, які пройшли підготовку в програмі “Врємя гєроєв”, “воєнкори”

Путін проголосив учасників вторгнення в Україну “новою елітою“. Однак режим дуже обережно ставиться до інкорпорації учасників війни у систему державної влади та місцевого управління. Курс на десуб’єктизацію армії передбачає блокування появи “народних героїв” з числа генералів. Досвід популярності Прігожина та деяких генералів (“генерал Армагеддон” Суровікін, “отєц солдатам” Тєплінскій) режим розцінив як негативний. Популярні військові — загроза для режиму.

Виходячи з цього, пошук “героїв СВО”, яких можна було б зробити публічним обличчям “спецоперації”, ускладнений. Наразі єдиний порівняно медійний персонаж — представник президента в Уральському федеральному окрузі Артем Жога. Він цілком влаштовує владу, оскільки не є представником військових корпоративних кіл, керований, не має особистих ресурсів.

Жога до призначення пройшов навчання у програмі “Врємя гєроєв”, що стартувала у березні 2024 року під кураторством заступника глави АП Сєргєя Кірієнка.

На високі посади через цю програму “проводять” переважно перевірених чиновників, які у той чи інший спосіб формалізували свою участь в “СВО”. Зокрема, керівником Тамбовської області призначено випускника “Врємені гєроєв” Євгєнія Пєрвишова, який має значний досвід управління, обирався в 2021 році депутатом Держдуми. А призначений сенатором від Курської області Алєксєй Кондратьєв вже має досвід роботи в Раді Федерації у 2015-2020 роках.

Слід також зазначити, що представники бюрократичних еліт схильні опиратись інкорпорації в своє середовище нових людей. Саме тому на даному етапі маркуються як “герої СВО” представники старого бюрократичного середовища. Однак ситуація може змінитись, зважаючи на те, що в медіа побутували чутки, згідно з якими Кремль хотів би, аби на виборах до Держдуми 2026 року близько 80-100 мандатів отримали “учасники СВО”.

Наразі ключова ідея залучення “героїв СВО” до управлінських та політичних структур полягає у тому, щоб створити для нової соціальної групи “точки входу” для вирішення своїх проблем. Тому режим зацікавлений, аби попри спротив бюрократії учасники війни були досить помітно представлені у владі. І цей мотив залишатиметься актуальним в ході транзиту влади (у якій би формі і коли б він не відбувався).

Окрема категорія “нових еліт” — “воєнкори”. Вони безпосередньо комунікують з учасниками вторгнення в Україну і виступають альтернативним виразником інтересів всіх соціальних груп, задіяних у вторгненні (армія, мобілізовані та їх родини, найманці, парамілітарні структури, ПВК). За ідеологічними характеристиками “воєнкори” близькі до націоналізму, реваншизму, російського шовінізму. Вони — один з найменш комфортних для влади кластерів інформаційного поля. І саме вони — латентний виразник запиту на транзит влади.

Виходячи з цього, режим намагається частково залучити “воєнкорів” у поле лояльності. А також — зменшити медійний вплив цього кластера на населення.

Загалом же “нові еліти” в питаннях майбутньої зміни влади не є проактивною силою. Вони наразі зосереджені на поточному порядку денному. В процесі транзиту це середовище, з великою ймовірністю, втратить єдність. Частина буде інкорпорована в систему влади і збереже позиції на тривалий час. І як репрезентанти інтересів “героїв СВО”, і як гаранти збереження “інституційної пам’яті” режиму. Причому, зважаючи на те, як формується представництво “героїв СВО” у владі, вони не обов’язково будуть виразниками експансіоністської моделі. Вони виражатимуть позицію режиму, якою б вона не була.

Інша частина учасників війни, яка матиме амбіції активного впливу на політичні процеси в РФ, буде дрейфувати у опозиційне до влади поле та солідаризуватись з націоналістами. Ті, хто повернуться з “СВО”, “поставлять питання“, — попереджував депутатів Держдуми Нікіта Міхалков.

Яка з цих частин “нової еліти” врешті визначатиме позиції всієї групи — залежить від того, як і в якій формі відбудеться транзит. Якщо режиму вдасться безболісно провести оновлення кадрового пулу вищих державних управлінців, контроль над групою збережуть лояльні до влади представники “нової еліти”. Якщо сценарій буде конфліктним (а така ймовірність є доволі високою, зважаючи на те, що Путін не поспішає починати процес передачі влади), то шанси самотужки пробитись нагору матимуть ті, хто незадоволений “слабкістю та нерішучістю Путіна”, неефективністю “другої армії світу”. Озброївшись популістськими гаслами, вони претендуватимуть на активну роль у процесі зміни влади в РФ.

I.5 Дипломатичні еліти: Від “радянської школи” до пропаганди

Персоналії: Ю.Ушаков, С.Лавров, С.Рябков, М.Захарова, А.Антонов, В.Нєбєнзя, К.Косачьов та ін.; частково — В.Мєдінскій, С.Наришкін

Представники радянської дипломатичної школи значною мірою вплинули на формування геополітичного бачення Путіна. Уявлення про світ, як про арену боротьби “суверенних геополітичних суб’єктів”, у комплексі з псевдоісторичними наративами та ідеологією реваншизму, врешті призвели до того, що Путін з 2007 року взяв курс на силове “повернення свого” та реконструкцію імперії.

Разом з тим, російська дипломатія стала жертвою власних зусиль з формування світогляду Путіна. Починаючи з 2010-х років вплив російського МЗС (за визнанням західних аналітиків — колись досить сильної інституції) на ухвалення рішень Кремлем суттєво почав знижуватись. І сягнув мінімальних значень уже під час війни. Путін перестав розглядати дипломатію як інструмент досягнення цілей у міжнародній політиці. Від МЗС все більше вимагалось “включатись” у реалізацію завдань пропаганди, а не дипломатії. Всередині МЗС не знайшлось достатніх ресурсів для опору курсу Кремля. Наслідок деградації російської дипломатії — втрата впливу всередині РФ та фактичне перетворення її на обслугу режиму.

В контексті невідворотного транзиту влади така позиція МЗС означає, що:

1. МЗС не впливатиме на внутрішньополітичні процеси. Для цього у російської дипломатії немає інструментів. Також вона не має зрозумілих позицій щодо того, як і куди мають привести Росію внутрішньополітичні зміни. МЗС не має чіткого образу і зовнішнього позиціювання країни. Образ “величі”, у формуванні якого дипломати беруть участь разом з пропагандистами, є недостатнім для розуміння конкретних завдань, які мала б вирішувати дипломатія.
2. Дипломати не будуть каналом комунікації з іншими країнами та міжнародними інститутами. Зовнішні áктори та російські центри впливу не зможуть обмінюватись позиціями чи оцінками через МЗС. Вже зараз частина міжнародних взаємодій РФ здійснюється в обхід відомства Лаврова. Американський трек великою мірою забезпечує глава РФПІ К.Дмітрієв, переговори з Україною Путін доручив помічнику президента В.Мєдінському.
3. МЗС чекає свій “транзит”, який призведе до радикальної зміни кадрового ресурсу відомства. Цілком можливо, що цей процес почнеться задовго до початку “загального транзиту” у російській верхівці. Не виключено, що зміни в МЗС відбудуться або після парламентських виборів 2026 року, або у разі, якщо російське керівництво почне реальні переговори про зупинку гарячої фази війни.

Дипломатичні еліти — один з небагатьох сегментів широкого кола російських еліт, який наразі не живе у логіці транзиту. Вони вже не мають шансів змінити своє позиціювання і будуть служити чинному режиму в якості пропагандистської обслуги та “спойлера” міжнародного переговорного процесу.

Всі ключові фігури російської дипломатії — вихідці ще з радянської школи. За ними не помітно потенційної зміни, яка була б готова зайняти провідні позиції у відомстві. Серед кандидатів на зміну нинішньому керівництву МЗС називались або представники цього ж керівництва (заступники Рябков, Грушко), або такі екстравагантні фігури, як прес-секретар Путіна Д.Пєсков чи екс-президент Д.Мєдвєдєв.

Відтак, МЗС на транзит впливати не буде. А от внутрішньовідомчий “транзит” може призвести до того, що новим міністром стане більшою мірою пропагандист, ніж дипломат.

I.6 Десуб’єктивізовані військові – спільні вороги спецслужб та бюрократії

Персоналії: Валерій Герасимов, Сергій Шойгу, Андрій Білоусов

Оскільки військові дії логічним чином супроводжуються зростанням ролі армії в суспільстві та ростом громадської підтримки військових, політичне керівництво країни вкрай насторожено ставиться до вихідців із Збройних Сил при владі. Як уже говорилося, в ході “спецоперації” утворився консенсус між кланами кадрових бюрократів та вихідців із спецслужб щодо десуб’єктивізації військових. Теза про ймовірний транзит через військовий переворот не тільки дебатується в експертних колах, вона стала реальністю під час бунту Євгена Прігожина у червні 2023 року і спричинила справжній шок у політичного керівництва держави.

З того часу було зроблено кілька кроків з усунення найбільш яскравих представників військових та найманців. Після убивства Прігожина та Уткіна, приватна військова компанія “Вагнер” була почасти маргіналізована, перепідкорядкована ГУГШ та частково вислана для виконання завдань за межі Росії. Там же після свого таємничого зникнення згодом опинився і популярний “генерал Армагеддон” Сергій Суровікін. Екс-командуючий 58-ю армією, учасник бойових дій на Запорізькому напрямку, популярний серед турбопатріотів генерал-майор Іван Попов був засуджений до п’яти років ув’язнення за досить дріб’язковим звинуваченням. Позбавивши звання, йому не дали можливості повернутися до армії, а у відповідь на подібні звернення запропонували очолити один із підрозділів штрафного батальйону “Шторм Z”. Крім того, серйозно обмежено діяльність численних “воєнкорів”, що виступали у ролі спікерів від ЗС РФ.

Після звільнення Сергія Шойгу з посади міністра оборони військове відомство було піддане ґрунтовній кадровій чистці. Правда, слід зазначити, що чистка в Міноборони не зачепила бойових офіцерів вищої ланки, а була сконцентрована на людях, які входили в найближче оточення екс-міністра Сергія Шойгу та відповідали за тилові речі та матеріально-технічне забезпечення. Найвідомішим із затриманих військових був екс-заступник міністра Тимур Іванов, затриманий у квітні 2024 року за звинуваченням в отриманні хабаря в сумі одного мільярда рублів. Крім того, за різні корупційні злочини були затримані ще два екс-заступники міністра — Павло Попов і Дмитро Булгаков, а також начальник головного управління кадрів МО РФ Юрій Кузнєцов, директор парку “Патріот” В’ячеслав Ахмедов, заступник начальника управління інноваційного розвитку Міноборони Володимир Шестеров та інші. Можна припустити, що арешти серйозно налякали військове лобі. З іншого боку, вони не зачепили самого Шойгу, відправленого керувати Радбезом, — це має свідчити, що персональна лояльність до президента є найкращим способом уникнути арешту.

Арешти супроводжувалися пропагандистською кампанією щодо боротьби з корупцією в Міноборони, під час чого керувати військовим відомством призначили невійськову людину — Андрія Бєлоусова, що раніше очолював Міністерство економічного розвитку РФ, а згодом на посаді віце-прем’єра курував економічний блок уряду. Пропаганда змальовувала призначенця як фахового управлінця, здатного подолати корупцію, що асоціювалася з арештованими генералами. Виявилося ж, що на чолі міністерства стоїть дуже несамостійний політик, відібраний за принципом нульової впливовості і непопулярності серед військових.

Очевидно, що в середовищі російських офіцерів і генералів існує невдоволення невідповідністю між значенням військових у воюючому суспільстві і слабким їхнім представництвом у владі. Бюрократичні та спецслужбістські клани, об’єднавшись, доклали усіх зусиль, аби воєнним не вдалося створити власного лобі. Виходячи із цього, нинішню ситуацію можна охарактеризувати так: армія навряд чи сама ініціює транзит влади, однак навряд чи буде стояти осторонь у випадку його реалізації, оскільки зміна керівництва в РФ — питання не тільки політичне, але й силове. Позиція армії двічі (у 1991 та 1993-му роках) докорінним чином вплинула на розвиток російської державності і в перспективі саме від неї може залежати легітимізація путінського наступника. Наприклад, у випадку зміни влади армія може як забезпечити дотримання порядку, так і спричинити нестабільність у суспільстві, що буде впливати на (не)сприйняття росіянами кандидатури наступника, ким би він не був.

Парадокс російських військових у тому, що, маючи силовий ресурс та високий рейтинг суспільного схвалення, армія з перерахованих вище причин не має яскравих особистостей, готових в будь-який момент обійняти владу. Через це більш ймовірним виглядає сценарій, за якого військові займуть сторону тієї сили, яка пообіцяє їм найбільше представництво у владі. З іншого боку, практично всі актори сучасної російської політики з недовірою ставляться до військових, підозрюючи їх в бажанні створити персоналістську військову диктатуру. Так що не можна виключати і такий сценарій, коли всі учасники владного транзиту будуть перебувати в негласній змові проти військових (аналогія із консенсусом вірменських еліт щодо усунення від влади “карабаського клану” в 2018 році).

В наступній публікації читайте Розділ II “Персоналії та союзи: загальна характеристика”.

Автори дослідження: Вадим Денисенко, Володимир Нагірний, Андрій Стародуб, Ольга Іванюк, Микола Поліщук