Кіровоград історичний: як наші земляки мало не підірвали Кремль

Віталій Портников: Єдиний результат російських виборів – це Донбас

21/09/2021 admin 0

Спостерігачі продовжують аналізувати підсумки виборів до російської Державної Думи, хоча передбачуваність цих підсумків була очевидною ще до того, як вибори відбулися Конституційна більшість “Єдиної Росії”, […]

Коли отамани Никифор Григор’єв з Нестором Махном на короткий час «породичалися» (всього на червень-липень 1919), вони уклали антибільшовицький пакт активної протидії методами терору. Визрів проект радикального знищення кремлівської верхівки. 
Для теракту степова вольниця виділила чималі кошти, що склали дві третини потрібної суми. Знайшлися й ідейні бойовики-виконавці – учасники групи «Анархісти підпілля». За підрахунками бомбометальників необхідно було до отаманської субсидії ще знайти більше чотирьох мільйонів рублів. Ці гроші здобули безпосередні виконавці акції, пограбувавши кілька московських банків та касу Тульського патронного заводу. За тодішнім курсом це не так уже й багато, якщо щомісячна платня для утримання рядовим членам, а їх мали в худому тілі, складала 15 тисяч, а найдешевші штани коштували тоді одну тисячу рублів.
Касою організації завідували осілі в Москві Петро Соболєв, колишній мешканець Олександрії, родичі котрого мали в центрі рідного міста великий будинок, та єлисаветградець Казимир Ковалевич. Один з не багатьох вцілілих членів групи на допитах давав показання: «Я знаю, що собою являє Соболєв, чоловік виняткової відваги, здатний сам-один перевернути гори. Уся робота його націлена на торжество революції. Безкорислива натура».
Справді, Соболєв ніколи не перекладав на чужі плечі найнебезпечніших завдань. З підзвітними грошима він поводився надзвичайно цнотливо. Володіючи п’ятнадцятимільйонною сумою, на себе витрачав значно менше, ніж складала «мінімалка» навіть для рядового терориста. А був же чільним працівником в організації!
Ідея-фікс, що володіла ним, полягала в намірі зірвати увесь Кремль та його мешканців. Через своїх агентів здобув бланки перепусток до осідку радвлади, вивчив режими роботи тамтешніх установ, знав напам’ять графіки проведення різних зборів та зміни караулів. Проникнувши в цитадель режиму, ознайомився з внутрішнім плануванням та системою водовідвідних мереж. Орієнтувався в Кремлі, як у себе дома. Нікому до й після нього не вдалося досягнути такого.
Соболєв уже почав таємно проносити вибухівку до твердині, попередньо по шматочку стягнувши необхідну кількість динаміту з лише йому відомих джерел. На випадок невдачі кремлівського варіанту розроблялася паралельна акція на Красній площі під час святкування чергової річниці жовтневого перевороту.
Експропріаціями для поповнення каси керував син акторки ельвортівського заводського театру пані Олександри Ковалевички Казимир. Ще дитиною Олександра разом з батьками, котрі з політичних чи кримінальних міркувань втекли з Чорногорії, опинилася в єдиновірній Росії. Але й тут предки не поладнали із законом, розчинившись на її просторах. Покинута напризволяще дівчинка поневірялася одна, аж доки не влаштувалася в Петербурзі в імператорському театрі. Мабуть талант до лицедійства, співів і танців та ще врода простелили їй шлях до високої сцени. Скільки часу вона затрималася там – невідомо, але півсторіччя власного віку змушена зустрічати на підмостках аматорського театру товариства братів Ельворті в Єлисаветграді. Мала надію спокійно дожити в цьому тихому провінційному місті. Але все пішло шкереберть через революцію і час після неї. Бурхливу молодість потіснили такі ж сповнені пригод зрілі літа. Паніматка Олександра, коли дізналася про загибель сина в листопаді 1919 року, пішла тим же шляхом. Вороги Казимира стали її ворогами. Такими манівцями вона ввійшла в українську самостійницьку організацію «Народна помста», що розгорталася в Єлизаветі та повіті під проводом Володимира Новицького. Після розкриття впродовж 1921 року чекістами підпілля Олександру Тимофіївну разом з іншими учасниками «Народної помсти» страчено. Дізнавшись про вирок, вона навіть пораділа, що ненадовго пережила втраченого сина. Бо не дай, Боже, пережити власних дітей.
Казимир Ковалевич з лівим есером Донатом Черепановим та Соболєвим створили Всеросійський Штаб революційних партизанів, що мав метою відсторонити більшовиків від влади. Не обділений літературними талантами земляк писав анархо-есерівські відозви, листівки, готував матеріали для газети «Анархія», що видавалася їхньою групою.
Гроші, привезені особисто ним від Григор’єва й Махна, витрачалися на розгортання мережі явок, створення конспіративних квартир у столиці. Частина їх пішла для налагодження у підмосковному Красково нелегальної друкарні та лабораторії вибухових речовин і пристроїв.
Можливо у списку учасників – Василь Азов, Яків Глагзон, Федір Ніколаєв, Дмитро Кривий, Олександра Ратникова, Дмитро Харьков, Хиля Цинципер, Іван Приходько (Леонід Хлібнийський), Олександр Барановський, Михайло Тямін, Олександр Розанов, Падевич, Гречанінов, Андрій Португалець, якісь невідомі на прізвища дівчата Таня і Міна, Захар, Сашко – були ще наші земляки.
Особняком у групі стояв Донат Черепанов – один з організаторів замаху на німецького посла графа Мірбаха та керівник лівоесерівського заколоту в липні 1918 року. Він був освіченою людиною: закінчив юридичний факультет Московського університету і його, як перспективного випускника, залишено на кафедрі кримінального права. З 1917 він все «лівішав» аж до керівництва крайнім лівим крилом партії лівих есерів. Та й до кого йти за досвідом тероризму, як не до соціалістів-революціонерів? Вони ж усі рекорди побили. На їх рахунку – два міністри, тридцять три губернатори та  віце-губернатори, шістнадцять градоначальників, двадцять чотири начальники тюрми, сім генералів і п’ятнадцять полковників. У списку їх жертв – прокурори,  начальники слідчих відділень, пристави і околоточні, присяжні повірені та провокатори.
І ось ці люди, дізнавшись про велике більшовицьке зібрання, вирішили, що трапилася підходяща нагода, не чекаючи жовтневих свят, вчинили 25 вересня 1919 року потужний  вибух в Леонтіївському провулку. Тоді мало бути знищено керівне ядро більшовицької партії на чолі з Леніним. Однак через низку обставин загинули дрібні функціонери, а такі шишки, як Бухарін, М’ясников, Стєклов, Сафаров, Омелян Ярославський відбулися синцями. Ленін тоді не приїхав.
Оскільки Григорій Іванович Петровський, котрий раніше провів у Єлисаветграді кілька років, добре орієнтувався в тутешніх терористичних традиціях, то не тільки здогадувався про підготовку акції. Він знав навіть дату зі своїх таємних земляцьких джерел, про що з Харкова й сповістив Леніна. Ось чому доля у тепер уже знаменитому провулку розпорядилися саме так, а не інакше. Та тріумфального повернення Григорія Івановича до Москви з невідомих причин не сталося. Ленін залишився невдячним. Чи не тому, що Петровський був близьким у поглядах із Свердловим? А Свердлова Ленін сильно підозрював у замаху на заводі Міхельсона 30.08.1918 року.
Адже, зговорившись про початок червоного терору, вони вдвох планували імітувати всього один постріл у руку Ілліча, але трапилися два постріли з досить серйозними наслідками. До того ж, одержавши повідомлення, що Ленін не убитий, а тільки поранений, Свердлов якось надто поспішно відбив телеграму Троцькому в Казань: «…Ленин ранен, положение его безнадежное». Зателефонував у Петроград Зінов’єву, повідомив про поранення, пообіцяв надзвонювати кожні півгодини. Як згадував потім Зінов’єв, з кожним сеансом зв’язку «волнение Якова Михайловича увеличивалось, и его покидала обычная невозмутимость». Ці деталі швидко дійшли до Леніна і неприємна розмова з ним, очевидно, у Свердлова все ж відбулася. «У нас в квартире было много какого-то народу, на вешалках висели какие-то пальто, двери были распахнуты настежь, – якось невпевнено згадувала Надія Костянтинівна Крупська. – Около вешалки стоял Яков Михайлович, и вид у него был какой-то серьезный и решительный. Взглянув на него, я решила, что все кончено. «Как же теперь будет?» – обронила я. «У нас с Ильичем все сговорено», – оветил он. «Сговорено, значит, кончено», – подумала я».
Та й за спогадами Бонч-Бруєвича, Ленін намагався зрозуміти, чи тяжко він поранений: «А сердце?.. Далеко  от сердца?.. Сердце не затронуто?..» – спрашивал Ленин. И затем  произнес  фразу очень  странную, будто  считал, что его убивают свои: «И зачем мучают, убивали бы сразу… – сказал он тихо и смолк, словно заснул».
Ось так тінь підозри до Свердлова падала і на Петровського. До того ж Григорій Іванович допитував ту саму горезвісну терористку Каплан, що ніби стріляла в Ілліча, і дуже швидко підписав їй смертну кару.
Однак, повернемося до подій у Леонтіївському провулку. Терор, який практикували анархісти підпілля, мав корені на півдні України ще із старорежимних часів. Адже відомі убійники брати Гросмани – Абрам та Іуда, подружжя Євсей та Елька Таратути (до речі, батьки радянської письменниці Євгенії Таратути), їхній родич Арон (Віктор) Таратута, Копель Ерделєвський, Янкель Криловський, Ізраїль Кніжнік пройшли перші хрещення в Єлисаветградському гуртку РСДРП та в місцевому «Південно-Російському союзі робітників». Вони ж (ті, що вціліли) стали наставниками бойовиків нової хвилі. Частий гість міста на початку ХХ століття, Петровський в якості катеринославського куратора знав їх усіх, як облуплених. Та і як не знати, якщо, наприклад, в того самого Євсея Таратути на квартирі знаходилася і діяла придбана за тітчині, дмитрянівські, гроші нелегальна друкарня.
Практично відразу після замаху майже всі учасники Леонтіївського акту за різних обставин загинули, а скупі відомості подали лише двоє-троє вцілілих й заарештованих другорядних бойовиків.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

MIXADV

цікаве

Be the first to comment

Leave a Reply