Імена на плані міста

“Показники розкриття” злочинів впали через нестачу ресурсу, але найбільша проблема попереду – експерт

08/02/2023 AA 0

Через високу залученість органів системи Міністерства внутрішніх справ до реагування на виклики воєнного стану на території України знизилися результати розслідування інших злочинів, які продовжують скоювати […]

Кожне місто чи село має свої «фірмові» підприємства, об’єкти, будинки, яких більше ніде не знайдеш. Як Ефелева вежа, Могилянська Академія, Софіївка, приміром. Часто вони фігурують не під офіційною назвою, а за іменем їх авторів, керівників чи власників.

У славному місті Кропі, куди не поверни голову, всюди узриш подібні історичні раритети. І не один. І з обов’язковим, досить цікавим, особовим наповненням. Ось – переконуйтеся!

Колись на слуху часто зринав завод Ельворті. Не треба було в царській Росії пояснювати, де він знаходиться, що випускає, кому належить. Як і багато іменних підприємств в інших містах. Ясно, що визнання приходило не просто – для досягнення брендових найменувань треба було прикласти багато зусиль, пройти довгу дорогу реальних здобутків.

Для єлисаветградців старого часу знаковими були ще машинобудівні заводи Шкловського, Бургардта, Яскульського, Бродського, пивзавод Лайєра.

Майже всі вони впритул оточували, так званий, «царський палац». Ну, якихось 200-300 метрів від нього. Це при тому, що деякі, наприклад, Ельворті, Яскульського та Бродського мали шкідливе чавуноливарне виробництво. Ви не повірите, але на місці нового корпусу філологічного факультету і бібліотеки педагогічного університету ще в сімдесяті роки минулого століття з усіх сил чадили вагранки! І що дивно, – ні благородні гімназистки з рішучими юнкерами при царизмі, ні студентство двох сусідніх радянських вишів разом з артистами театру, не мітингували проти нездорової екології.

Про братів Ельворті повторюватись не варто – існує достатньо джерел, якщо когось зацікавили ці люди. Про Шкловських так само. Тутешня промислово-фінансова база служила членам цього широко розгалуженого клану трампліном у великий світ, у сферу письменства, науки, культури, журналістики і авантюрних та любовних пригод.

Докладніше хотілося б дізнатися про буржуя Яскульського. Та крім збіднених даних про виходця з австро-угорської Галичини, католика, благодійника, котрий з нуля зводячи бізнес, людяно ставився до своїх робітників, матеріалів не знайдете.

А ось заводи Кличка і Краузе були не настільки відомі. Що вони продукували, з’ясувати не вдалося. Очевидно, займалися металообробкою, бо при підприємстві Кличка був організований виправний будинок для тодішніх важких підлітків, працю котрих успішно викристовували під маркою трудового виховання. У цій «альма матер» ставав на ноги такий собі юний хуліган Михайло Драч, освоюючи фах токаря. Тут же у Єлисаветграді у конфедерації «Набат» нахапався анархістських ідей, потрапивши згодом до близького оточення Нестора Махна. Після махновщини як ворог більшовизму, замітав сліди аж у Білорусії, сховавшись за псевдо Ригор Кобець, що, як у Леніна і Сталіна, стало прізвищем. Досягнув значних творчих успіхів як журналіст і літератор. А коли вирішив покаятись у гріхах перед радвладою, «Архіпелаг ГУЛАГ» «люб’язно» прийняв схимника на цілих 17 років, ледь не підвівши під смертну кару.

Оце і все, тут і зупинимося через брак даних, хоча були ще механічні заводи Кеслера, Довбненка, Томицького, Цейтліна, Гомберга. Працювали тютюнова і цигаркова фабрики Рофе, пивоварний завод Зельцера, паровий млин Когана, млини Лохмана, Клаза і Еренштейна, Гіршберга, Рабіновича, хлібопекарні Рубінштейна, Янкелевича, Лейбмана, Меєровича, шкіряні заводи Газельмана, Гольденберга, Гофмана, Гауптмана, Зальштейна, картонажна фабрика Хусида, макаронна братів Поволоцьких.

Тут величезне неоране поле. Річ у тому, що про становлення «іменної» промисловості в Єлисаветграді маємо дуже мало наукових розвідок. А це ж так цікаво досліджувати давні технології, дізнаватися, де знаходилися колись виробничі майданчики, які потужності вони мали, оцінювати якість і вартість продукції з оглядом на сучасність. А за тим усім проглядаються маси людей зі своїми особистими інтересами, долями, суспільними устоями і взаєминами. Наші ж фахівці й аматори історії, особливо останнім часом, з якоюсь дивною зомбованістю, зосередились тільки на доломанах, ментиках та, вибачте, рейтузах єлисаветградських гусарів і курсантів ЄКУ, а до серйозніших тем їхні руки не доходять. Лише книга «Вершники на Інгулі» Сергія Шевченка оживляє це мілітарне тло. Та ще російсько-українська війна дещо перепрофілювуала інтереси любителів еполетів та аксельбантів.

Радянська доба також внесла свій доробок у назвотворення. Однак, вже не за власністю давалися об’єктам титли. Виникли «на сімейному підряді» парк Леніна і бібліотека Крупської, кінотеатр Дзержинського, клуб Калініна. Був також ексклюзивний парк Крючкова на честь «червоного директора» «Червоної зірки».

А от, згадайте, чи вживалося у Кіровограді колись, і в Кропивницькому тепер, найменування «база Укрторгбудматеріали»? А скажи: «Склад Брайченка» і всі знають, про що йдеться. Або аналогічний склад Сагайдака на Новій Балашівці. Тепер там Перший оптовий ринок. Хто були ті Брайченко і Сагайдак, сьогодні можна тільки здогадуватись – певно завідуючі базами, що торгували лісом, цементом, шифером, склом. Великий попит мали комплекти так званих фінських будиночків. Цеглою склади не торгували, бо в місті залишилося кілька цегельних заводів з імперської епохи, звідки товар вивозився ще гарячим. Приватний сектор підбирав усе, навіть брак.

Ці назви побутували ще в 60-ті роки ХХ століття. Отже, певно, про обох завскладів пам’ятниками залишилися тільки їхні імена. Сьогодні об’єкти обросли легендами і новітніми міфами. Про склад Брайченка, наприклад, одна з місцевих газет кілька років тому, мабуть для тиражу, переказала замітки якогось діггера (це – екстремали, котрі самочинно досліджують підземні ходи під містами). Той твердив, ніби такі комунікації є і в районі згаданих торгових площ. Але ніхто із співавторів не здогадався поглянути хоча б на план міста, складений перед Першою світовою війною міським землеміром Рябковим. А там вказано, що теперішній склад знаходиться на колишньому великому цвинтарному масиві. Тож, про які тунелі можна говорити?

Утім, цитуємо романтика: «Подземный ход возле складов Брайченко мы нашли вдвоем с другом около года назад, вход в него – со стороны гаражного кооператива – ничем не закрыт, раньше там были решетки, но потом их, видимо, сдали на металлолом. Сначала там довольно широкий тоннель, потом он разветвляется на два поуже, как будто огибает что-то. К сожалению, дойти до конца не получилось – на территории «Красной звезды» тоннели перегорожены решетками. Сначала сходили туда вдвоем, потом приятели попросили показать… Это очень увлекает – под землей совсем другая энергетика. Сплетения переходов, коммуникаций и колодцев как будто живут собственной жизнью. Их планы и чертежи уничтожены. Их строителей давно нет, часто о них вообще никто не знает. Там чувствуешь себя исследователем, первооткрывателем».

Швидше всього, «сплетение переходов» привидилося «першовідкривачам» на місці арки під залізницею, де свого часу проходила дорога з Ковалівки до поховань і де ще протікала річечка Мотузянка. А щодо решіток, то вони з’явилися, коли «Червона зірка» розрослася, перегородивши згадану дорогу, а серед червонозорівців масово завелися так звані несуни. Одного разу вони, вирвавши решітки з обох боків насипу, винесли через діромаху сівалку. Працівники заводу 60-их років повинні пам’ятати ту гучну крадіжку.

Казус із сівалкою був разовий. Зазвичай робітничий клас западав на компактніші речі. Після вдалої операції люд відзначав подію у знаменитій їдальні біля залізничного вокзалу, любовно званої «у Міші Грановського». Як бачите, міська структура мала й тут індивідуальне представництво. Учасники брали в буфеті пляшку «Московської» і плавлений сирок «Дружба», а далі йшов у діло увесь необлікований виторг. Грановський же Михайло Миронович (1908-1999) мабуть завжди відчував ностальгію за старими добрими часами, бо нікуди не виїхав і склав руки в елітній «сталінці» на розі вулиць Карла Маркса і Шевченка в рідному Кіровограді.

А тепер ще про один кіровоградський оригінальний назвотвір – дачі Песецького. У тих же шістдесятих виникла тяга пролетаріату до приватної власності, яку більшовики так вперто викорчовували. Робітництву терміново стали надавати шестисоткові ділянки для спорудження дачних будиночків, де воно згаювало б надлишок вільного часу не в пияцтві, як говорилося вище, а в корисній праці. Ясна річ, дачники не могли задовольнити своїх потреб харчування з тих соток, чи кардинально вирішити проблему відпочинку, однак відносне єднання з природою певне моральне задоволення приносило. А нашим людям багато і не треба. Вони прямо-таки ганялися за тими діляночками. Мешканці ж приватного сектору ні під ніяким соусом не мали права на таку пільгу. Тоді й з’явилися пролетарські дачі Песецького. Під них виділили територію, де раніше ніби знаходилась заміське житло купця Песецького. Чи, може, то було землеволодіння поміщика Пісецького (був і такий)? Не виключено також, що згадана маєтність – дарування за вислугу (дача) поліційному приставу і кримінальному письменнику Є.С. Пясецькому. Його оповідання «Мой друг Матренка», «32 доноса», «Случай. Рождественский рассказ», «Сотский Сагачок», де вгадується губернський Херсон, Єлисаветград і повіт, до революції мали свого читача. Дехто заїкається навіть про якогось графа Пьясецького польського походження, який ніби колись давно, рятуючись від гайдамаків, закопав в тих місцях коштовності. Отож, не відкидаймо наведені аспекти, бо згадка про безальтернативного купця нічим конкретно не підтверджена, як власне, і всі інші.

Можна було б поговорити ще про одну знакову споруду – будинок Заславського, – але іншим разом.

 

Леонід Багацький

MIXADV

цікаве