Козаки-характерники: історія, факти, легенди

Чемпіонат світу з футболу в Катарі як Золотий батон світового футболу

29/11/2022 AA 0

Останніми днями, перед черговою хвилею ракетних ударів країни-терористки Росії, однією з топ-тем в українських медіа стали результати виборів до Національного олімпійського комітету (НОК) України. За […]

Характерники, химородники, галдовники

Тисячоліттями мандрує образ козака-характерника українською історією та минувшиною, легендами, звичаями, віруваннями, традиціями… Образ славетного лицаря-запорожця, відуна, геніального козака, майстерного воїна, звитяжця, мислителя, захисника Батьківщини і переможця… Не одне покоління він наснажив енергією.. О, сей прадавній архетип, сей дивний і споконвічний образ Пращура – скільки усього він у собі таїть, яка багатюща його історія! Ось уже котре століття, а інтерес до нього не вщухає досі. Ми спробуємо у цьому розібратися й зібрали для вас цікавий та насичений матеріал про характерників.


 Козак як вихор і тут є, і там буває.
Бо як птах знявся та й полетів, а куди прилетить, там і пристане.
Наче й мовчить, а все знає! Бо козак в полі, то він і на волі.
І куди б його доля не закинула, все одно буде козак! ©Зміст

Кого звали характерниками

Характерники – це каста воїнів, вихованих у системі давніх народних (традиційних, язичницьких) звичаїв, цінностей, обрядів. Внаслідок особливого військового устрою, способу життя та інших чинників, у козаків-характерників виробились особливі звички, нахили, поведінка, риси характеру та світогляд, котрі суттєво відрізняли їх від інших козаків.

Особливу увагу у них займав світогляд, який заснований на філософії абсолютної свободи та вільної, досконалої Людини, а також духовних цінностях, практиках, скрижалях й поконах трипільського, а згодом і скіфо-сарматського народу. Відповідно, характерники були носіями найдревніших індоєвропейських знань, архаїчних звичаїв та високого бойового мистецтва.

Характерницьких шкіл, де начебто “штампували” професійних спецпризначенців для Січі, насправді не існувало. Існував ДАВНЬОУКРАЇНСЬКИЙ ПРЕДКІВСЬКИЙ ЗВИЧАЙ, у якому виростали та виховувалися молоді джури. Саме Святий Звичай був тою “ШКОЛОЮ” – школою ПРАВедного життя. Він викарбував і породив ОБРАЗ ХАРАКТЕРНИКА, який дійшов до нас через віки.

Козацька звичаєва система виховувала безстрашних людей Честі і Совісті, котрі гідні були покласти власне життя за Правду, чудово володіли своїм тілом та розумом, мудро розпоряжалися усіма своїми природними властивостями, були володарями і господарями своєї долі. Були завжди бадьорими, зарядженими вірою, силою та оптимізмом, адже могли підкорити собі людську думку, логіку, психіку. Колосальна самодисципліна й витримка робила їх, по суті, надлюдьми.

Сама назва “характерник” є дуже давньою, й походить від санскритського слова “ХАРА”, що означає – енергетичний центр, пуповина, джерело енергії. Звідси, ймовірно, і слово “харакірі”, що потрапило до азіятів і означає в них – “знищення джерела енергії” та “харіхара” у індусів – “злиття з божественим”

Йогин характерник

Характерники не були поодиноким явищем. Вони були ЕТНІЧНИМ ФЕНОМЕНОМ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. За подібною звичаєвою системою у світі виховувалися і зростали культурні феномени інших народів, наприклад воїни Тибету (Шао-Лінь), кшатрії Індії (сікхи-раджпути), Японії (Самураї), Скандинавії (берсерки) тощо.

З плином часу, звичай, на жаль, переставав відігравати потужну роль в житті НАЦІЇ, місце духовного культу зайняла АВРААМІЧНА РЕЛІГІЯ, яка генетично немає нічого спільного з козаками-характерниками. Тому, природньо, характерників стало менше, а згодом їх просто не стало.

Характерники, самі по собі, завше були рідкістю, за що власне їх і цінували, любили, прославляли та шанували, боялися та овіювали різною містикою. Не кожен міг стати характерником. Не у кожному полку, не у кожній сотні на Січі був характерник. 

harakternyky-na-sichi

Козацький Звичай змушував козаків жити в Гармонії з Всесвітом та в Ладу із самими собою. Звідси вислів “ладувати”Ладування – це стан духовної взаємодії із усіма стихіями простору: землі, води, вогню, вітру. Звичай формував високий рівень психологічної майстерності та ідеологічної підготовки. Тому, у козацькому війську характерники, зазвичай, виконували особливу роль – ставали розвідниками і знахарями. Це люди, які здатні були виконувати різноманітні завдання та доручення в екстримальних умовах, що і зумовлювало їх особливий статус. 

haraktenyk-perevtilennya

Отже, підсумуємо: характерники – це професійні воїни, виховані в звичаєвій системі праукраїнських цінностей, культури і традицій.

Читайте більше про глибини українського характерництва:

Походження козаків-характерників

Ось ми і підійшли ближче до походження козацьких коренів характерництва. Вони сягають сивої тисячолітньої давнини. Як вже говорилося, етнічно характерники є нащадками скіфо-сарматських племен, котрі сформувалися як автохтонна культурно-соціальна спільнота у Північному Причорномор’ї на території України (чит. О.Н. Трубачов. Indoarica в Північному Причорномор’ї). Далі козаки розселилися по Європі та Азії.

branecz-voli.-duma-pro-sirka-2009-1024x799

Важливим атрибутом і неодмінною ознакою характерника, який досі зберігають українці, є козацький чуб — пасмо волосся, коса, що виростала з маківки голови. Звідси, можливо, й походить назва – «косак» (козак). Носіння чуба з давніх-давен у різних народів означало приналежність до військової касти. У козаків ця особлива зачіска також отримала назву – “оселедець”. Це не просто зачіска, а ще й своєрідний КОД, який вирізняв козака серед інших. Чуб був сакральним символом єднання з Богом. Вважалося, що у місці, де вибривали чуба – сконцентрована свідомість та енергія, усі попередні карми (життєві втілення) козака. Чуб – як промінь, як ядро, що концентрує усю життєву силу і енергію особистості.

energiya-kozackogo-chuba-oseledcya

Цікаво, що Чуб описується в “Рігведі” – сакральному, священному писанні аріїв (чит. Калайда Г.І. Рігведа для спраглих). До наших днів дійшов барельєф ІІ тис. до н.е. з гробниці фараона Хоремхеба, на якому зображено як єгиптяни ведуть полонених “хеттів“. В одного із хетських воїнів давня індоєвропейська зачіска – чуб, а ззаду косичка, подібно до індійських брахманів. Деякі вчені вважають, що хетти – мігранти-індоарії, котрі переселилися до Малої Азії через Кавказ або Балканський півострів, інші — що хетти належали до автохтонного прадавнього населення Малої Азії. Цікаву версію про походження хеттів подає дослідник Беніямін Надель у своїй праці “Чорноморсько-хетські ономастичні зв’язки”.  

hetty-z-oseledcem
hetty-oseledci

У Пенджабі, історичній області Індії, досі проживають так-звані сікхи і раджпути, котрі суттєво ментально і антропологічно відрізняються від решти населення (дравідів) і вважають себе нащадками кшатріїв, творців Рігведи, котрі прийшли у долину Пенджабу саме з Причорноморських степів і берегів Дніпра. Сікхи також полюбляють носити довгі вуса й закручувати їх за вуха. Вони носять шаровари і широкі пояси. На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризубець — знак Шіви. Сікхи відмовились прийняти іслам і продовжують відстоювати власну традицію. Сікхи є основою офіцерської індійської армії, їх вважають найкращими воїнами. Ось кілька істин сікхізму, які фактично є прикладом класичної арійської філософії кшатріїв:

  • Війна повинна починатися тільки після того як усі інші засоби виявилися недійсними;
  • Війна повинна проходити без ненависті і жаги до реваншу;
  • Війна повинна проводитися без бажання мати вигоду;
  • Війна повиннна починатись людьми, які керуються Ідеалами, а не продажними найманцями і зайдами, котрі ведуть війну заради власної наживи.

Подібно характерникам:

  • сікхи відмовлялися від сімейного життя, ніколи не грабували і не завойовували чужі землі;
  • не пили, не курили, не лихословили і не блудили;
  • їхнім головним постулатом було: прожити коротке, але достойне життя.
Сікхи-раджпути

Серед сікхів існує особлива воїнська субкаста – ніханги. Вони дають клятву знайти свою смерть тільки на полі бою. Смерть від старості чи хвороби для ніхангів є неприйнятними. Бойове мистецтво сікхів – ґатка (від слова “гатити”, тобто щосили бити), направду дуже нагадує наш козацький бойовий гопак.

gatka-boyove-mystectvo-sikhiv

Можливо, сікхи і раджпути є плодом тієї ж арійської генетичної спільности, котра породила і характерників. Адже про це свідчить і сам санскрит. Науковці  стверджують, що в українській мові збереглося десятки слів з санскритським коренем. Цю тему десятиліттями досліджує відомий український сходознавець, санскритолог Степан Наливайко

Читайте більше про україно-арійські паралелі в окремих статтях:

Магічні здібності характерників

Убити такого козака майже неможливо –
хіба срібною кулею влучити у самісіньке серце. © 

Характерники володіли певними екстрасенсориними здібностями: гіпнозом, яснобаченням, телекінезом (дистанційно впливали на предмети), телепатією (читали думки), цілительством. Український фольклор, міфологія і стародруки подають нам різноманітні свідчення про неймовірні особливості козаків-характерників:

  • “….їх не брали кулі”;
  • “…вони ходили по морських хвилях наче по землі”;
  • “…могли бачити на кілька верстов навколо себе”;
  • “…перекидалися на котів та вовків”;
  • “…уміли чути і бачити на великій відстані”;
  • “…перетворювали людей на кущі, а вершників на птахів”;
  • “…проходили у табір ворога непоміченими”;
  • “…могли лежати годинами під водою”;
  • “…зменшуватись чи збільшуватись до потрібних розмірів”;
  • “…виходили непоміченими із в’язниць, не порушивши засувів”;
  • “….лікували смертельні рани” (козацькі знахарі і костоправи ставили на ноги тяжкохворих);
  • “…впливали на свідомість людей і тварин”;
  • “…уміли навести туман на ворогів”.

Сотні інших переказів творять фольклорний, поетичний та художній образ непростого, відуна, кудесника, галдовника, химородника – ХАРАКТЕРНИКА, котрий володіє надприродніми властивостями і завжди готовий стати на захист свого народу, своєї Батьківщини.

gipnoz-harakternyky
Сила характерника

Найвідоміші серед характерників

Спираючись на народні перекази і легенди, а також праці деяких істориків, зокрема Дмитра Яворницького, можемо виокремити постаті українських козаків, яких у тих чи інших колах називали характерниками, або мали славу характерників. 

Іван Сірко

Іван Сірко – мабуть, найбільш популярний та утаємничений образ козака-характерника, котрий дійшов до нашого часу. Численні перекази про кулі, які не дістають козаків, перевтілення у вовка на полі бою, а також кличка, дана татарами, “Урус-Шайтан” (“урус” – руський, “шайтан” – чорт) – усе це пов’язане з кошовим отаманом Сірком. Подейкують, він народився з зубами, що неприємно вразило дяка, який відмовився хрестити малюка, а місцевих односільчан налякало настільки, що вони взагалі радили позбутися дитини, проте батько виніс малого на вулицю і сказав: “Цими зубами він буде гризти ворогів!”

koshovyj-ivan-sirko.2016

І справді, Сірко прославився як геніальний полководець: провів 65 успішних військових походів та 15 разів обирався ватажком. Дмитро Яворницький писав про нього так:

“Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: “Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене – той проклят”. 

Вважається, що Іван Сірко народився між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині.

До наших днів дійшов цікавий міф про відтяту правицю Івана Сірка, яку ніби-то запорожці за його наказом 5 років возили з собою суходолом і водою, та були твердо переконані, що це продовжуватиме наводити страх на ворогів і що з нею можна перемагати бусурманів. У разі біди її виставляли наперед, приказуючи: “Стій! Душа й рука Сіркові з нами!”. І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть з поля бою. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була ліквідована і усе Запоріжжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка.

У хроніці Веспасіяна Коховського у книзі Historia panovania Jana Kazimiera przez nieznajomego autora wydana z rekorisu przez Eduarda Raczynskiego за 1840 рік знаходимо цікаві відомості про Сірка:

Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім’я наганяло такий пострах, що орда щодень пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і іх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи “Сірко йде”, і діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків – завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку – на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну зненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру.

Читайте більше про геніального характерника в наших статтях:

Семен Палій

Семен Палій - портрет масломКозацький син Семен Палій (справжнє прізвище – Гурко) народився у середині 1640-х років у містечку Борзні на Чернігівщині. Після навчання у Києво-Могилянській академії він прибув на Запорозьку Січ, де зажив слави захисника бідних та чаклуна-характерника, якого “куля не бере і ворог не бачить”.

1683 року Палій командував козацьким загоном у битві з турками під Віднем, а наступного року став полковником Білоцерківським. Він оселився у Фастові, почавши, за його словами, «працювати коло Фастова, немов коло свого господарства». Палій захищав Правобережжя від татарських нападів, очолював походи на Крим та турецькі фортеці Очаків, Аккерман та Бендери, де про нього, за визнанням самих турків, ходила «страшно грізна слава».

Особливою популярністю “фастівський характерник” користувався у «козацької черні». Сучасник описував Палієвих козаків як «чорних», «лютих» і схожих на диких звірів:

«А все голота безштанна, а на декому і шматка сорочки немає, страшні дуже, чорні, немов мурини, і лихі, наче собаки».

semen-paliy-kozaky

Коли ж у травні 1704 року гетьман Іван Мазепа приєднав Правобережжя до Гетьманщини, запорожці заявили: «Як буде Палій гетьманом, то зможе управитися з усією начальною старшиною!».

У травні 1704 року підрозділи полковника приєдналися до 40-тисячного війська Мазепи під час «польського» походу, але Палій був по-зрадницьки заарештований. Перебував у Батуринській в’язниці, а згодом відправлений за царським наказом до сибірського міста Тобольськ. 

Семен Палій помер власною смертю 1710 року та похований з почестями у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом.

MIXADV

цікаве